Поезiя Брюсова пiсляреволюцiйного рокiв

Космiчним пафосом вiдрiзнялася в 20-е роки й поезiя В. Брюсова, чий
космизм був вiдзначений, однак, пiдкресленою рацiоналiстичнiстю
Поезiя Брюсова пiсляреволюцiйних, рокiв найбiльше (у порiвняннi з iншими
художниками його кола) свiдчить про еволюцiю завжди блукаючого, по
нiколи не заблудлого поета. Пiсля десятилiть поетичноï роботи
Брюсов усе ще-не тiльки на шляху шукань, але й нових досягнень. Навiть
переспiвуючи самого себе неодноразово, Брюсов намагається щораз
знайти новi ритми, новi слова, новi спiвзвуччя.86 Бiльше того, чим далi,
тим настойчивей Брюсов шукає нового, стверджуючого початку
людського iснування в iсторiï планети й космосу. Шлях цей
послiдовно простежується в його нових, збiрниках. В Митi ще цiлком
вiдчуємо слiдопит свiтових культур, що проголосив нiколи
єдиними цiнностями людського буття висячi у свiтовiй порожнечi
лiхтарики столiть Данте, Лютера й суєтних маркiз.
Минуле й майбутнє людства — два полюси, у магнiтному
притяганнi яких тримається брюсовский Мить. Оточений мороком
минулого, що вiдгорiло, i непроникнiстю майбутнього, людина
сьогоднiшньоï митi вiдчуває себе як у склепi-печерi,
складеноï циклопами. I навiть його зухвалий лемент в холодну
млечность може виявитися всього лише повторенням людського заклику в
космос, що колись уже звучав па iншiй планетi. Така думка про
сьогоднiшнiй день, природно, не радує. Вiд ïï
безнадiйностi поет звично вкривається в сади прекрасних форм
мистецтва, у свою музейну, зростаючу, як вежа, нам'яти, що вiн
називає будинком бачень. Що ж у цьому будинку? Незмiнний реквiзит
культурно-iсторичного пейзажу античностi й середньовiччя:

У саду, Де пам'ятники з тиграми в ладi, Де вiчностi й вологостi венчанье, У саду молчанье, Проспiвай мед кадять нарциси Апостату, Над броплой Данте чорний кипарис, И в мiдi незмiнних риз Нерухомий лад у столiття статуй, що йдуть.

У цих вiршах, своïм образним ладом напоминающих пушкiнське На початку життя школу пам'ятаю я (1830), вiдчутне протирiччя мiж прагненням почути, як заклик есхила улитий у Ресефесер!, i безсиллям порушити статику своïх книжкових образiв (Кубок Еллади, 1921). I все-таки в майбутнiм царствi всесвiтньоï, вселюдськоï гармонiï цiй пишнотi минулих бачень поет вiдводить осповнос мiсце: Де всi сиянья старовини, Помноженi, повторенi, Над життям, як порожнiм провалом, Запаляться сонцем небувалим, В усi, крiзь тимчасовий збиток Вжигая, свiй переможний герб!
Саме так i мислить собi Брюсов у цьому збiрнику майбутнє: як
космiчний апофеоз всiєï земноï iсторiï вiд Илиона й
мiфiчного Христа до революцiйних днiв сучасностi, що вже проспiвали свiй
червоний псалом у багатоголоссi свiтового епосу (Прийдешнiй гiмн, 1921).
Однак у збiрнику того ж року Дали поет уже вiдходить вiд книжностi. Не
можна мiряти буття сьогоднiшнього людства минулим, всiм, що в
тисячорiччя, як у прiрву, упало i осiло в пам'ятi непотрiбним баластом:
Iмена персеидами падають у пам'ятi, Царiв, полководцiв, учених,
поетiв… На шляху бiблiотеки коштують цитаделями. Таборами —
архiви, загражденьем музеï (Молодiсть миру, 1922). Цим вiршем
вiдкривається новий простiр для творчих шукань поета (Але океани
понинi кишать протоплазмами, И наш радiй у просторах ще не розтрачений).
Так намечается новий напрямок у брюсовскои поезiï, що прийнято не
зовсiм точно йменувати науковою поезiєю. Якщо минуле вже стало
марним i вiдсталим тягарем, готовим поглинути тендiтний мить нинiшнього
буття, то плодоносне й гармонiчне, але поки ще що тiльки
сигналiзує про себе натяками майбутнє дає привiд
розглядати сьогоднiшнє сьогодення не як погасаючу вершину
iсторичного буття людства (що вiдбилося в збiрнику Мить), а тiльки як
його початок, як молодiсть миру. Засоби наближення майбутнього —
самi реальнi й активнi. Це насамперед наука. Звiдси особливий динамiчний
оптимiзм цього нового творчого припливу в брюсовскои поезiï
Думки про майбутнє царство науки заглиблюються в останньому й
самому повному по багатству мотивiв збiрнику Брюсова Меа. У вiршi Машини
(1924) поет мiркує про iсторичний змiст останнiх. Своïм
художнiм вимiром вiн намагається проникнути в мир незбагненно
малих величин, наприклад електрона (Мир електрона, 1922). Тут заворожена
нерозгаданими таємницями матерiï думка його з марних пошукiв
в умоглядному мiкросвiтi знову вертається до основним, опорним
величинам людського буття, iсторичного i яєчного
Циклом Зворушливi слова (1922) у тiм же збiрнику Меа намечается й зовсiм
новий для Брюсова мотив, що виявляє несподiване прагнення поета
поринути, виражаючись словами Клюева, в яву рiдну, лiсову, у мир
глибинних нацiональних переживань. I заради них теж вiн хоче тепер
откреститься вiд своєï книжковоï ерудованостi — як
вiд тягаря. Багатьом мотивам що обновляється брюсовской
поезiï не призначено було здiйснитися. У присвяченiй пам'ятi поета
статтi А. В. Луначарский писав: Його вигляд коштує передi мною,
пуританський, сумлiнний, висококультурний, весь спрямований до завдання
гармонiзувати своï новi великi внутрiшнi протирiччя мiж старими
навичками, дiтьми староï культури, i новими переконаннями