Змiст вiрша Пушкiна Мадонна

Одним з добуткiв, що ставляться до любовноï лiрики, є вiрш
Мадонна . Присвячено воно Н. Гончаровой, дружинi поета, i вiдбиває
реальну ситуацiя. Як писав Пушкiн у листi до своєï дружини, у
цей перiод вiн проводив цiлi годинники перед картиною, що зображує
бiляву мадонну, що схожа на неï як двi краплi води.
Написаний вiрш у формi сонета, що є аж нiяк не випадковим.
Стругаючи, традицiйна форма вiдбивала внутрiшнiй змiст вiрша, його
iдейний змiст: оспiвування щирого почуття без прикрас, без показного
блиску й славослiв'ïв
Змiстовний вiрш дiлиться на три частини. У першiй частинi, що є
своєрiдною експозицiєю, поет говорить, що хотiв би
прикрасити свою обитель не безлiччю картин стародавнiх майстрiв, яким би
дивувалися вiдвiдувачi й знавцi мистецтва. У другiй частинi поет
розкриває суть своïх переваг. Вiн хоче лицезреть серед
своïх повiльних праць одну — єдину картину, яка б
повнiстю виражала його подання про прекрасний, його погляди на мир i
живучих у ньому людей.
На цiй картинi повиннi бути зображенi пречиста, тобто мадонна, i
божественний рятiвник; причому без ангелiв, однi, пiд пальмою Сiону.
Вона повинна дивитися з величчю, вона — з розумом в окулярах. У
подiбний подiл чiтко простежуються погляди поета на чоловiче й жiноче
покликання в цьому свiтi. Для жiнки — це материнство, для чоловiка
— свiтло розуму, що вiн несе iз собою в навколишню дiйснiсть. Але
це не просто розум. По Пушкiну, розум — це тiльки те, що освячено
моральним початком. Призначення Месiï, Рятiвника, полягає в
тому, щоб робити мир i людей краще, просвiщати своïх побратимiв. I
розум у його очах — це не що iнше, як усвiдомлення свого
призначення, проходження Божественному промислу. Саме тому поет
називає мадонну й рятiвника лагiдними. Вони не нарiкають проти
свого Божественного призначення у свiтi, приймають свою долю з радiстю й
подякою по вiдношенню Ксоздателю.
У третiй частинi вiрша Пушкiн проектує своï погляди на
реальне життя, говорячи, що Творець виконав його бажання. Поет вiрить,
що все у свiтi вiдбувається з волi Творця. Мир споконвiчно
милостивий i прекрасний, тому що є утвором Бога, проявом сили
незмiрно бiльше високого порядку, чим людина, а тому — бiльше
розумноï й гуманноï. Бог любить свiй утвiр, тому не може бути
благословенне й саме прекрасне з почуттiв — любов. Любов —
це те, за допомогою чого людина може вподiбнитися Творцевi: жiнка
— iнтуïтивно, носячись у собi, а потiм роблячи на свiтло
потомство; чоловiк — осягаючи розумом моральний закон як основу
мироустройства й фундамент великого задуму Творця
Для додання бiльшоï виразностi мовi, Пушкiн, незважаючи на загальну
аскетичность образотворчих засобiв у вiршi, використовує метафори
(повiльнi працi, найчистiша принаднiсть); епiтети (важливе сужденье).
Мова й сама форма — сонет — вiдсилають нас до кращих образiв
епохи Вiдродження, у яких искреннее почуття виражалося з незвичайною
силою, незважаючи на вiдсутнiсть язикових засобiв i вiдсутнiсть
багатослiвностi. Настiльки пiдкреслене звертання до поетики й образiв
епохи Вiдродження, безумовно, мало й той змiст, що поет тим самим
висловлював свою незгоду з романтичною концепцiєю людини й
романтичним трактуванням любовного почуття
Отже, основна iдея вiрша полягає в тому, що автор приемлет
природнi закони буття й втiлює природу, що є втiленням
вiчного плину життя. Усвiдомлення свого призначення й проходження йому
є, по Пушкiну, та вища лагiднiсть стосовно Творця, той чистий
iдеал, якi й можуть принести людинi щастя.
У лiцейський перiод своєï творчостi Пушкiн зайнятий пошуками
свого власного стилю, любов стає символом життя в цей перiод,
любити, по Пушкiну, значить жити. Мила Бакунина предмет лiцейського
захоплення Пушкiна, залишається в пам'ятi поета надовго; ïй
буде присвячено кiлька вiршiв, у тому числi вiрш Осiннiй ранок (1816
р.). Поет сумує: Уж немає неï…я був у берегiв, де
мила ходила у вечiр ясний… У Катеньку Бакунину, сестру свого
однокласника, били закоханi багато лiцеïстiв, у тому числi й
Пушкiн. Згодом захопленiсть К.Бакуниной пройшла, i з'являється ще
одна лiцейська героïня Пушкiна — Наталя Кочубей. По
лiцейських переказах Кочубей стала героïнею вiрша Зради.
Дуже часто любовнi вiршi написанi поетом у жанрi послання. Це вiрш До
Каверiна, де Пушкiн призиває свого соратника-поета:
Молися й Вакху й любовi
И чорни нехтуй ревниве роптанье…
Написане в 1817 р. це послання — прощання iз шаленiстю лiцейського
рокiв, але не з темою любовi. Тут любов — спосiб вiдходу поета вiд
навколишнього його миру, вiдходу вiд чернi. Любов i воля — от що
тепер харчує натхнення поета. Про це Пушкiн говорить у вiршi ДО Н.
Я. Плюсковой (1818 р.):
Любов i таємна воля
Вселяли серцю гiмн простiй…
Любов i таємна воля, тобто вiдхiд вiд миру в глибину своïх
почуттiв, де поет повнiстю незалежний, от що, у розумiннi Пушкiна,
необхiдно для творчостi. Iдеï любовi й волi пройдуть через всю
творчiсть Пушкiна
Пiвденне посилання й вiдрив поета вiд суспiльства дуже впливають на
творчiсть Пушкiна, вона вiдчуває себе вигнанцем, на зразок
романтичних героïв Байрона. Романтизується й пушкiнська
любов. Це вже не витiвка юного рокiв, але глибока, драматична
пристрасть. Наприклад, у вiршi Признанье (1826 р.), присвяченому
Осиповой, Пушкiн говорить:
Я вас люблю — хоч я бiшуся…
Хвороба любовi в душi моєï:
Без вас менi нудно, — я позiхаю;
При вас менi смутно, — я терплю; И, сили нi, сказати бажаю,
Мiй ангел, як я вас люблю!
Любов — це хвороба, у станi якоï людина обманює сам
себе:
Я сам обманюватися рад!
Романтична любов Пушкiна часто безмовна, вона говорить i спалює
сама себе, як у вiршi Спалений лист (1825 р.):
Прощай, лист любовi, прощай!
… гори, лист любовi
Готовий я; нiчому душу моя не внемлет.
Любов як свiча, згоряє за коротку мить, i вiд ïï
залишається лише попiл i спустошена душа. Цей сумний фiнал
змушує поета розчаруватися в романтичнiй любовi
Вiрш ДО *** (1825 р.) написано у формi послання. Ганна Петрiвна Керн
вселила поетовi сильне почуття пiд час його посилання в Михайлiвськiм.
Вiрш захоплює нас тремтливiстю почуттiв, музикальнiстю i якимсь
внутрiшнiм сяйвом. Поет говорить про силу любовi, про важливiсть цього
почуття в життi людини. Першу зустрiч ще в Петербурзi, у будинку
Олениних, поет називає дивовижним мгновеньем. Але тягнулися тихо
днi поета без божества, без вдохновенья, без слiз, без життя, без
любовi. А потiм:
Душi настало пробужденье:
И от знову з'явилася ти,
Як скороминуще виденье,
Як генiй чистоï краси
Вдохновенье повернулося до поета. I серце б'ється в упоенье…
Велике почуття, по Пушкiну, може бути основою для вдохновенья, iмпульсом
напруженоï працi, джерелом творчого осяяння. Примiтно, що на цi
вiршi в 1840 р. Глинка створив романс, настiльки ж прекрасний
Вiрш чиПростиш менi ревнивi мрiï… (1823 р.), присвячене
Катеринi Воронцовой — знову послання. Дружинi генерал-губернатора,
графа Воронцова, Пушкiн присвятив кiлька вiршiв: Спалений лист,
Прощання, Талiсман (1825 р.). Цей талiсман — перстень, що поет
одержав вiд Воронцовой. Вiн ïм дуже дорожив i берiг його:
Зберiгай мене, мiй талiсман,
Зберiгай мене в днi гоненья,
У днi раскаянья, волненья:
Ти в день суму був менi даний
Навiть спогад про сильне почуття дорого поетовi, воно допомагає
пережити негоди, сподiватися на щастя