Змiст оповiдання Шолохова Доля людини

От i прийшов час, що визначається словами на порозi дорослого
життя. Яка вона буде, моя доросле життя? Якi труднощi й перешкоди
зустрiнуться на шляху? Чи зможу я вистояти, перемогти, залишитися
людиною? Думаю, що цi питання коштують перед кожним з моïх
однолiткiв. Бiльшу роль у ïхньому рiшеннi грає наша велика
лiтература, що Н. Бердяєв не зрячи назвав учительной . Саме вона
подарувала нам образи героïв-борцiв, що не зупиняються перед
труднощами, здатних протистояти iм. Я дуже люблю книги М. А. Шолохова.
Страждаючий Григорiй, палка Ксенiя, що тужить Наталя — всi вони
дороги менi. Але коли я думаю про людину, здатному в боротьбi вiдстояти
своє людське достоïнство, своï життєвi принципи, я
незмiнно звертаюся до образа Андрiя Соколова
Цiкаво вже те, що в оповiданнi Доля людини М. Шолохов показав нам
теперiшнього борця в умовах, якi, здавалося б, геть-чисто вiдмiтали всi
можливостi якого-небудь протистояння
Не менш важливим, на мiй погляд, є й те, що письменник увесь час
намагається убити прямий пафос. Згадаємо сцену полону Андрiя
Соколова
До нього, важко контуженому, пiдходять фашисти. Герой сiл, тому що
небажання лежачи помирати. Повна природнiсть, вiдсутнiсть патетичних
натискiв — от що вражає Вандрее.
До зустрiчi зi своïм героєм Шолохов пiдготовляє вже у
вступi, малюючи недобру пору бездорiжжя на Донi в першу
пiслявоєнну весну. У зовнiшньому виглядi героя автор
пiдкреслює ока, немов присипанi попелом; наповненi такий
неизбывной тугою, що стає ясно: людина сьорбнув лишенька по нiздрi
й вище. Та й свою сповiдь Андрiй починає зi слiв: За що ж ти,
життя, мене так покалiчила? За що так исказнила?. Здавалося б, перед
нами жертва трагiчних обставин iсторiï. Однак це не так.
Згадаємо сцену в церквi, куди помiстили на нiчлiг
вiйськовополонених. Людей загнали в православний храм, опоганивши святе
мiсце розстрiлом п'ятьох солдатiв. Але саме тут, коли кожна людина
повинен вiдчувати страх за своє життя, Андрiй без коливань
вступає в боротьбу за життя юного офiцера. Його психологiя, склад
характеру не дозволили не дiяти: Не дам я тобi, сучьему синовi, видати
свого командира!.
Андрiй не просто борець, вiн ще й має кмiтливiсть, керується
народною мудрiстю. Вiн не буде лiзти на рожен, шукати никчемушной
смертi, не кинеться в лютi на кривдника, тому що ця боротьба лише
ефектний порив. Для Соколова все життя — боротьба, i веде вiн
ïï своïми засобами
Згадаємо, як яскраво виявилася ця якiсть героя в сценi в Мiллера.
Напiвживий вiд голоду людин вийшов переможцем з боротьби, у якiй,
здавалося, був приречений на поразку, виявившись морально вище ситих
фашистiв, уражених мужнiстю й стiйкiстю русс Iвана: Схотiлося менi
ïм, проклятим, показати, що хоча я и с голоду пропадаю, але
давитися ихней подачкою не збираюся, що в мене є своє,
росiйське достоïнство й гордiсть.
Я думаю, що боротися з конкретним ворогом все-таки легше, нiж
протистояти важким випробуванням долi, перемогти горе, самiтнiсть, тугу.
У полонi Андрiя пiдтримувала думка про сiм'ю, потiм, пiсля
трагiчноï звiстки про загибель Ирины й дочок, вiн мрiє про
життя поруч iз сином, але 9 травня 1945 року гине Анатолiй, валять всi
надiï, нiхто й нiщо вже не грiє його в життi: Поховав я в
чужiй нiмецькiй землi останню свою радiсть i надiю…, i немов щось
у менi обiрвалося. Здавалося б, людина, що випробувала стiльки горя,
має право пiти вiд боротьби, жити для себе. Але так уже
влаштований Андрiй, що не може не вiддавати себе iншим. Iсторiя з
Ванюшкой — це як би остаточна риса в iсторiï Андрiя Соколова.
Адже якщо рiшення стати Ванюшке батьком означає порятунок
хлопчика, то наступна дiя показує, що й Ванюшка рятує
Андрiя, дає йому змiст подальшого життя
Кiлька мiсяцiв тому назад, готуючись до iспитiв, я прочитала рiзкий i,
на мiй погляд, несправедливе вiдкликання А. Солженицына про оповiдання
Доля людини, i менi схотiлося захистити улюбленого письменника. Так,
Шолохов нiчого не сказав про фiльтрацiйнi табори, куди вiдправляли
колишнiх полонених, про пiдозрiле вiдношення до них. Однак не будемо
забувати, що вiн перший написав про стiйкiсть росiйськоï людини, що
у пеклi фашистського полону залишалося не тiльки людиною, але й борцем.
I цей письменницький подвиг, на мiй погляд, не менш значний, чим подвиг
автора книги Архiпелаг ГУЛАГ.
Закiнчилася найстрашнiша й кривава друга свiтова вiйна , але хтось
виношував плани новоï. Письменник-Гуманiст Михайло Олександрович
Шолохов виступив з жагучим закликом до миру. В 1957 роцi в газетi Правда
був опублiкований його оповiдання Доля людини, що вразив мир
своєï художньоï силомiць.
Головний герой оповiдання — Андрiй Соколов — ровесник
столiття, його життя увiбрало в себе iсторiю краïни. Вiн мирний
трудiвник, що ненавидить вiйну. Iз серцевим трепетом згадує
Соколов довоєнне життя, коли мав сiм'ю, був щасливий. Про дружину
вiн говорить: И не було для мене красивей i желанней ïï, не
було на свiтi й не буде! Ремствує Андрiй Соколов, що будинок його
був бiля авiазаводу: Будь моя халупка в iншому мiсцi, може, i життя
зложилося iнакше… I ще не забути, як при розставаннi вiдiпхнув
дружину, вцепившуюся в нього: Навiщо я ïï тодi вiдiпхнув?
Серце дотепер, як згадаю, начебто тупим ножем рiжуть…
Ця людина з безприкладною стiйкiстю винесла всi випали на його частку
випробування: важке розставання iз сiм'єю при вiдходi на фронт,
поранення, фашистський полон, катування й знущання гiтлерiвцiв, загибель
сiм'ï, що залишилася в тилу, i, нарештi, трагiчну смерть улюбленого
сина Анатолiя в останнiй день вiйни — дев'ятого травня. Мужайся,
батько! Твiй син, капiтан Соколов, убитий сьогоднi на батареï.
Поïдемо iз мною! Витримав Андрiй Соколов i це тяжке випробування,
нi однiєï сльозинки не проронив, видно, на серцi засохли.
Може, тому воно так i болить?
Пережитi страждання не пройшли даром, вони присипали попелом ока й душу
Андрiя Соколова, але не вбили в ньому людини. Як нi велике було особисте
горе Соколова, але у всiх випробуваннях його пiдтримувала любов до
Батькiвщини, почуття вiдповiдальностi за ïï долю. Хоробро
виконував вiн на фронтi свiй вiйськовий борг. Пiд Лозовеньками йому
доручили пiдвезти снаряди до батареï. Треба було сильно поспiшати,
тому що бiй наближався до нас: лiворуч чиïсь танки гримлять,
праворуч стрiлянина йде, спереду стрiлянина, i вже початок попахивать
смаженим… Командир нашоï автороти запитує: Проскочиш,
Соколов? А отут i запитувати нема чого було. Там товаришi моï,
може, гинуть, а я отут чухаться буду? Я повинен проскочити, i баста!
Приголомшений розривом снаряда, опам'ятався вже в полонi. З болем i
неспроможною люттю дивиться Соколов, як iдуть на схiд наступаючi
нiмецькi вiйська. Почувши вночi, що поруч iз ним боягуз хоче видати
командира, Соколов прийняв рiшення не допустити цього й на свiтанку
своïми руками задушив зрадника. Не упустив Андрiй достоïнства
радянськоï людини нi в нiмецькому полонi, нi на фронтi, куди вiн
знову повернувся, бежав з полону, прихопивши iз собою майора, якого
возив на легковiй машинi. Я пiдхопився в цей лiсочок, дверцята вiдкрив,
упав на землю й цiлу ïï, i дихати менi нема чим. Залишившись
один на всьому бiлому вiтi, ця людина зберегла у своєму пораненому
серцi теплоту й вiддала сиротi Ванюшi, замiнивши йому батька
Джерелом життя стала для Соколова любов до хлоп'яти-сироти. Спати я лiг
разом з ним i в перший раз за довгий час заснув спокiйно. Однак уночi
разу чотири вставав. Прокинуся, а вiн у мене пiд пахвою притулився, як
горобець пiд застрехой, тихенько посапує, i до того менi
стає радiсно на душi, що й словами не скажеш… запалиш сiрник
i любуєшся на нього…
Письменник закiнчує оповiдання Доля людини упевненiстю в тiм, що
цей росiянин людина, людина непохитноï волi, выдюжит, i бiля
батькiвського плеча виросте той, котрий, повзрослев, зможе все
витерпiти, усе перебороти на своєму шляху, якщо до цього покличе
його Батькiвщина.
Форма оповiдання Доля людини проста й генiальна одночасно-
“оповiдання в оповiданнi. Учасник подiй сам оповiдає про
себе. Це дозволяє створити особливу довiрчiсть, правдиву картину
оповiдання. Доля людини — самий короткий твiр Михайла
Олександровича Шолохова, але по своєму емоцiйному впливi воно не
уступає iншим його утворам. Узагальнений образ героя пiдкреслять
назвою. Це, дiйсно, доля багатьох радянських людей, що роздiлили iз
краïною всi тяготи й труднощi, але, що зберегли в собi людянiсть,
доброту, любов до всього живого. На таких людях тримається мир!