Християнство i язичество: конфлiкт або згода?

Здавалося б, пiдручник iсторiï вiдповiдає на це питання чiтко
й недвозначно: примусова християнiзацiя. Об'єктивна необхiднiсть,
що штовхала Володимира Великого до об'єднання схiдно-слов'янських
земель. Потiм був довгий перiод адаптацiï, коли двi релiгiï
iснували одночасно, утворюючи дивний симбiоз, що iсторики називають
двоверием. Це були часи, коли єпископи розсилали сiльським
священикам грiзнi листи, вимагаючи перешкоджати звичайним для селян
бесiвським танцям, грозячи й самим священикам усякими покараннями за
четвергову сiль. Тому що панотця-слов'яни, хоча й рукоположенные в чин,
дивилися на навколишнiй свiт так само, як i ïхнi предки-язичники. I
не бачили нiчого поганого в тiм, щоб у Чистий Четвер перед богослужiнням
покласти пiд вiвтар сiль, а потiм роздати ïï паствi як засiб
для вiдлякування поганi й лiкування хвороб
Єпископи лютiшали: ця магiя, язичеський за суттю обряд,
створюваний не в таємному капищi, а в церквi! З подвiйними iменами
— всi люди носили й хрестинне iм'я, i одне, або трохи слов'янських
— боротися навiть не намагалися, хоча, звичайно, строгий
вiзантiйський канон нiчого подiбного не дозволяв. У лiтописах, якi вели
самi ченцi, ми в усi час зауважуємо, що полiтичних дiячiв
називають те християнським, те свiтським iм'ям. Наприклад, хреститель
Русi в Повiстi минулих лiт названий своïм князiвським iм'ям —
Володимир, а його бабка, княгиня Ольга (теж князiвське iм'я), мала ще
два iмена: хрестинне (Олена) i язичеське (Прекрасна). Та й самi
служителi Божi…
Те, що ми зараз називаємо православ'ям, схоже на приношення, що
з'явилося в зовсiм непридатнi для цiєï умови, пiдгодоване
чужими корiннями. Це канонiчне християнство, що адаптувало до свого
календаря й мiфологiï язичеськi обряди, знищило ïхню суть, але
зберегло форму, наповнивши ïï власним змiстом: Масниця, нiч
Iвана Купалы, Свято-Вечiр. Графiк сiльськогосподарських робiт
пристосований до церковного календаря (i не церковною
адмiнiстрацiєю, а самим народом). Свята п'ятниця придбала вид
дiвчини — вимогливоï, але взагалi доброï. Святi,
блаженнi й великомученики виконують обов'язки давнiх богiв. Наприклад,
Святий Улас замiсть Велеса береже худобу, особливо коней. А Iлля-Пророк
i Святий Георгiй забрали повноваження Перуна: Iлля ïздить на
громовiй колiсницi, а Георгiй допомагає воïнам. Але це лише
на перший, неуважний погляд сучасне християнство, зокрема канонiчне
православ'я, пiдпало пiд вплив давньоï вiри слов'ян. Воно лише
розвило, змiцнiло в боротьбi з iншою культурою. И те, що ми
вважаємо залишками язичества лише трофеï переможця. Тому що
змiст життя наших предкiв складалося в спорiдненнi iз природою, а
живаючи природа пiдкоряється сонячним циклам: за нiччю
наступає ранок, одна пора року помiняє iншу й так без кiнця.
Кожний цикл в уявi язичника закiнчується смертю, а за нею
обов'язково йде вiдродження, що означає початок нового циклу,
такого ж самого, як i попереднього. I в будь-якiй системi вiрувань, в
основi якоï лежить обожнювання природи, є бог (у слов'ян це
Ярiло), що щороку вмирає, щоб потiм воскреснути. Так, язичество
теж знає вiчне життя, але розумiє ïï як
вiдтворення живоï матерiï, а не душi, i символ того безсмертя
— колесо (його уособленням був Полоз, бог-змiй, заступник худоби й
багатства).
Це безсмертя не окремоï iстоти, а бiологiчного виду: рослина
продовжує себе в насiннях, батьки — у дiтях, коло
замикається. Не можна сказати, що нашi предки були аморальнi: ми
напевно знаємо, що вони поважали батькiв, особливо мати,
засуджували вбивства й крадiжки. Залишки етики язичества дiйшли до нас
крiзь столiття у виглядi забобонiв: не спiлкуватися через порiг, не
лаятися бiля печi, не сiдати, не лягати й не ставати ногами на стiл,
першоï в новий будинок пускати кiшку, пiд вiкнами сiяти мак…
Змiст ïх давно втрачений, ïхнє мiсце зайняла етика
християнства, що має зовсiм iнше призначення. Цiль всiх свiтових
религий: християнства, iсламу, буддизму й т.п. — розiрвати коло й,
апелювати до особи, а не до iстоти, до душi, а не до тiла, замiнити одне
безсмертя iншим