Як iшов Розкольникiв до злочину

Достоєвський жив i затворiв в епоху, коли в краïнi росло
невдоволення iснуючими порядками. Письменник показував у своïх
добутках людей, якi намагалися протестувати проти зла, що панувало.
Такий i Родiон Розкольникiв — головний герой роману “Злочин
i покарання”, роману про Росiю середини XIX столiття, про
мешканцiв ïï столицi, що загинули й гинуть, i про самий
Петербург
На початку роману в цьому самому мiстi, у жаркий липневий день, ми
зустрiчаємо молодоï людини, що бреде в тузi, як потiм
з'ясовується, що був студента Родiона Раскольникова.
“Давним-давно як зародилася в ньому вся ця теперiшня туга,
наростала, накоплялася, i останнiм часом дозрiла й сконцентрувалася,
прийнявши форму жахливого, дикого й фантастичного питання, що замучив
його серце й розум, невiдхильно вимагаючи дозволу”. Що ж це за
питання, що так замучив Раскольникова?
Уже з перших сторiнок роману ми довiдаємося, що ця людина
“покусился на якусь справу, що мiсяць назад зародилася в нього
якась “мрiя”, коли вiн змушений був закласти в баби-
процентщици колечко, подарунок сестри Дуни. Так у головi Раскольникова
виникла й з неймовiрною швидкiстю стала розростатися думка про вбивство
Алени Iванiвни — цiєï жалюгiдноï старушонки, що
наживалася на нещастях бiдних людей. Незабаром “мрiю” цю вiн
“поневоле звик уважати вже пiдприємством”, а випадково
почутий у трактирi розмова студента з офiцером пр цiй же
“незначноï, злий, хворий старушонке, нiкого не потрiбноï
й, навпроти, усiм шкiдливоï”, лише затвердив думку про
вбивство
З новою силою вона спалахнула в його мозку тодi, коли вiн прочитав
отримане вiд матерi лист. Усвiдомлення того, що сестра, Авдотья
Романiвна, приносить себе в жертву заради нього, змучило й пошматувало
його серце, а всi мiркування про подальшу долю матерi й сестри, навiть
про майбутнє взагалi, упиралися в цю дивовижну iдею, що
“з'явилася раптом не мрiєю, а в якiмсь новому, грiзному й
зовсiм незнайомому йому видi, i вiн раптом сам усвiдомив
це…”.
Наступним кроком до злочину була зустрiч у распивочной з Мармеладовим,
оповiдання якого залишив незгладимий слiд у душi й свiдомостi героя
роману. Почувши iсторiï Сонечки, Катерини Iванiвни, побачивши
вбогiсть, у якiй живе сiмейство Мармеладових (власна вбогiсть його вже
не цiкавила), Розкольникiв ще бiльше переконується в тiм, що мир
несправедливий. Мир повний зла, ïм керують багатi й жорстокi,
невартi люди, такi, як той щiльний, жирний пан, що мав намiр
скористатися безпораднiстю нещасноï п'яноï дiвчинки, що
зустрiлася на бульварi
Так, мир несправедливий. На цей несправедливий мир i ополчився Родiон
Розкольникiв. А баба-процентщица стала для нього втiленням, символом
цього зла, насильства, несправедливостi. Виходить, що Розкольникiв убив
ïï для того, щоб полегшити життя iншим людям, справа отут
навiть не вденьгах. Але тодi вiн повинен був би почувати себе
героєм, рятiвником або, принаймнi, хоча б не випробовувати каяттiв
совiстi, однак пiсля здiйснення злочину Розкольникiв вiдчував зовсiм
iнше. Виходить, iснує якась iнша причина, по якiй цей колишнiй
студент пiшов на злочин
Пiвроку назад, коли вiн кинув учитися в унiверситетi, Розкольникiв
написав якусь статтю “Про злочин”, у якiй коротко викладав
свою теорiю, що полягає в тiм, що всi люди роздiляються на два
розряди: на “нижчих” i на “властиво людей, тобто
имеющих дарунок або талант сказати в середовищi своєï нове
слово”. Причому цi “властиво люди” мають право
“для своєï iдеï” “переступити”
хоча б i через труп, через кров, тобто вбивати
Розкольникiв, вiдповiдно до своєï теорiï, загордився
себе людиною, що належить до розряду “имеющих право” на
злочин; i вбивство зробив вiн тому тiльки, що йому треба було довiдатися
тодi, “воша” чи вiн, як всi, або людина, зможе вiн
“переступити” чи нi; “тварина” чи вiн
“тремтяча” або “право має”. Тому всi
перерахованi вище подiï, що пiдштовхнули його до вбивства баби,
були тiльки приводом, спробою виправдати, обґрунтувати свiй
учинок. Виходить, що не навколишнє життя вплинуло на рiшення
Родiона Раскольникова, а тiльки особистi переконання змусили його
зробити злочин
З iншого боку, я думаю, що цей злочин був визначений Раскольникову, вiн
повинен був зробити його для того, щоб через страждання “i тiльки
через них, прийти на щастя”, усвiдомленню iстини. Адже в романi
“Злочин i покарання” Достоєвський вiдбив свою
переконанiсть у тiм, що вища чеснота складається в смиренностi й
покiрностi, i доля людства — це нескiнченнi мучення й роздирання,
а ” страждання-те i є життя”.
Другий крок Раскольникова до злочину — оповiдання про долю
сiм'ï Мармеладових. Велике спiвчуття в Раскольникова викликала
Соня. Молода, гарна дiвчина жертвує своïм життям заради блага
iнших. Такий же вчинок хотiла зробити й Дуня — сестра
Раскольникова. Вийти замiж за богатого — вихiд з важкого
положення, гарантiя благополучного життя для матерi й брата.
Розкольникiв був зовсiм проти шлюбу, вiн не бажав жертв заради нього. На
цей божевiльний учинок вплинула й та дiвчинка, що Родiон зустрiв на
бульварi, вона була п'яна й зовсiм беззахисна. Розкольникiв знав, що
причиною всiх страждань принижених людей була бiднiсть. Єдиним, що
могло раз i назавжди припинити цi страждання, був злочин. Адже на грошi,
якi були в баби, можна було врятувати десятки сiмейств вiд убогостi, вiд
загибелi, вiд ганьби
Один раз Раскольникову приснився сон: на його очах Миколка бив коня, а
вiн, весь у сльозах, жалував ïï. Цей сон показав все найкраще,
людське, що є в Раскольни-Кове, а також вся його вiдраза до
злочину. Родiон свiдомо йшов на цю справу, хоча й знав, що не
витримає
Незадовго до злочину вiн був сам не свiй, блiдий, слабкий. А як вiн Бога
просив: “Господи, покажи менi шлях мiй, а я вiдрiкаюся вiд
цiєï проклятоï… мрiï моєï!”
Але, напевно, i Бог не змiг допомогти йому, така його доля. Родiон хотiв
стати Наполеоном — не став; хотiв допомогти собi й своïй
сiм'ï — не допомiг; не хотiв випробувати теорiю —
випробував, а замiсть одержав однi тiльки страждань
Розкольникiв уважав, що належить до людей “незвичайним”.
Виявляється, що вiн помилився. “Незвичайнi” люди
порушують закони i ïх не мучить совiсть, а Раскольникову було не
пiд силу терпiти такi мучення, за чим пiшло щире розкаяння й визнання
своєï провини. Так i вийшло: чортовi закону Розкольникiв змiг
переступити, а залишитися за нею було вище його сил