Вулиця, на якiй я живу

Правда це чи нi, але говорять, що на характер людини впливає
вулиця, на якiй вiн вирiс. Тi порядки, закони або просто звичаï,
якi iснують або навiть у якi брав участь на вулицi, назавжди залишаються
у твоєму серцi й ще десь глибоко в пiдсвiдомостi. Це дуже легко й
дуже складно пояснювати. Спробую пояснити те, що легше. Є вулицi
авторитетнi, є давнi або новi, є центральнi або периферiйнi.
Менi здається, багато залежить навiть вiд того, чи ходить по вашiй
вулицi трамвай, тролейбус або маршрутка. Це все впливає на нас,
але яким образом — це навряд чи вийде пояснювати. А чи треба?
Нехай усе залишиться такий собi романтичною таємницею в наших
душах. Я народився й вирiс на вулицi Бойовоï. Напевно, навiть
таксисти не знають, де вона розташована. Це Дзержинський район,
Алексеевка. Я живу в частцi секторi. Вся наша вулиця — це суцiльнi
маленькi одноповерховi (рiдко двоповерховi) будиночки й мiсцями хатинки.
Взагалi, вся Алексеевка така. Але ближче до вулицi. Назва ïï,
Бойова, трактується легко. У часи другоï свiтовоï вiйни
тут проходили численнi бойовi дiï. Поруч перебувало, як говорять
старi бабусi, навiть нiмецький цвинтар. Вiдразу пiсля вiйни район почав
заселятися й назви придумувалися дуже простi: Армiйська, Штурмова,
Пiхотна, Артилерiйська, Бойова. Моя вулиця дуже гарна. Це я говорю не
тiльки тому, що вона моя, а й тому, що це насправдi так. У нас кожна
вулиця має свою особливiсть: на однiй цвiтуть каштани, на iншiй
— яблунi. А на нашоï — абрикоси. Якби вулицi називали
пiзнiше, те назви Абрикосова ïй би не уникнути. Протягом
всiєï вулицi ростуть абрикоси. Чи ледве не бiля кожного
двору. I коли на початку лiта дерева цвiтуть бiлими пелюстками, всi
навколо здається бiлим, начебто це рай. Також наша вулиця
має сквер — i там цих дерев безлiч: абрикоси, вишнi,
каштани, зливи, клени, тополi. Але не в цьому головна його особливiсть.
I навiть не в тiм, що там часто збираються жителi вулицi. Для мене вiн
частка тоï територiï, де пройшло моє дитинство. Саме там
я ходив ще малечею з родителями, туди я просився погуляти, там бiгала
бiльшiсть дiтей нашоï вулицi. Це були часи, коли я був самою
щасливою людиною всесвiту. Я не мав проблем, складних обов'язкiв, ми все
— дiти — робили те, чого бажало серце. Ми були такими
безтурботними. У цьому скверi ми проводили цiлий день, а якби вночi не
хотiлося спати, то й уночi. Жмурки, футбол, ще якiсь iгри, назви яких
уже не пам'ятаю, — це все залучало нас, роблячи щасливими.
Трохи згодом став зауважувати дорослих. Вони теж збиралися на вулицi! Не
тiльки ми, дiти. У них теж були своï традицiï. Наприклад,
щороку вони виходять у сквер i на свято варять кулеш. В обов'язку
кожного входить забрати свою частину територiï вiд опалого листя. А
ми забирали колись своє футбольне поле. Цiкаву iсторiю
розповiдають про це поле. На галявинi росли в рiзних кiнцях два дерева.
I коли народився мiй сусiд, його дiдусь посадив ще два дерева таким
чином, щоб утворилися футбольнi ворота. Коли ми пiдросли, то там завжди
проводилися всi футбольнi матчi. Так за що я люблю свою вулицю? По нiй
не ïздять тролейбуси й трамваï, дуже рiдко з'являються машини,
навеснi вона цвiте пелюстками дерев, тут живуть моï сусiди й
знайомi, я тут народився. Але це все не головне.
Найважливiше — тут пройшло моє дитинство. Тут я робив
своï першi кроки, уперше плакав, посмiхався, радувався, почував
себе щасливим. На кожнiй дiлянцi цiєï вулицi залишилися
моï слiди, це iсторiя мого життя, за якого стежила моя вулиця.
Вулиця не в значеннi безпритульнiсть, а в значеннi тiтка з добрими
очами. Вона присвятила менi своє життя, моєму вихованню,
адже завдяки ïй, я є таким, яким є