Вулиця, на якiй я живу

Правда це чи нi, але говорять, що на характер людини впливає вулиця, на якiй вiн вирiс. Тi порядки, закони або просто звичаï, якi iснують або навiть у якi брав участь на вулицi, назавжди залишаються у твоєму серцi й ще десь глибоко в пiдсвiдомостi. Це дуже легко й дуже складно пояснювати. Спробую пояснити те, що легше. Є вулицi авторитетнi, є давнi або новi, є центральнi або периферiйнi. Менi здається, багато залежить навiть вiд того, чи ходить по вашiй вулицi трамвай, тролейбус або маршрутка. Це все впливає на нас, але яким образом — це навряд чи вийде пояснювати. А чи треба? Нехай усе залишиться такий собi романтичною таємницею в наших душах. Я народився й вирiс на вулицi Бойовоï. Напевно, навiть таксисти не знають, де вона розташована. Це Дзержинський район, Алексеевка. Я живу в частцi секторi. Вся наша вулиця — це суцiльнi маленькi одноповерховi (рiдко двоповерховi) будиночки й мiсцями хатинки.
Взагалi, вся Алексеевка така. Але ближче до вулицi. Назва ïï, Бойова, трактується легко. У часи другоï свiтовоï вiйни тут проходили численнi бойовi дiï. Поруч перебувало, як говорять старi бабусi, навiть нiмецький цвинтар. Вiдразу пiсля вiйни район почав заселятися й назви придумувалися дуже простi: Армiйська, Штурмова, Пiхотна, Артилерiйська, Бойова. Моя вулиця дуже гарна. Це я говорю не тiльки тому, що вона моя, а й тому, що це насправдi так. У нас кожна вулиця має свою особливiсть: на однiй цвiтуть каштани, на iншiй — яблунi. А на нашоï — абрикоси. Якби вулицi називали пiзнiше, те назви Абрикосова ïй би не уникнути. Протягом всiєï вулицi ростуть абрикоси. Чи ледве не бiля кожного двору. I коли на початку лiта дерева цвiтуть бiлими пелюстками, всi навколо здається бiлим, начебто це рай. Також наша вулиця має сквер — i там цих дерев безлiч: абрикоси, вишнi, каштани, зливи, клени, тополi. Але не в цьому головна його особливiсть. I навiть не в тiм, що там часто збираються жителi вулицi. Для мене вiн частка тоï територiï, де пройшло моє дитинство. Саме там я ходив ще малечею з родителями, туди я просився погуляти, там бiгала бiльшiсть дiтей нашоï вулицi. Це були часи, коли я був самою щасливою людиною всесвiту. Я не мав проблем, складних обов'язкiв, ми все — дiти — робили те, чого бажало серце. Ми були такими безтурботними. У цьому скверi ми проводили цiлий день, а якби вночi не хотiлося спати, то й уночi. Жмурки, футбол, ще якiсь iгри, назви яких уже не пам'ятаю, — це все залучало нас, роблячи щасливими.
Трохи згодом став зауважувати дорослих. Вони теж збиралися на вулицi! Не тiльки ми, дiти. У них теж були своï традицiï. Наприклад, щороку вони виходять у сквер i на свято варять кулеш. В обов'язку кожного входить забрати свою частину територiï вiд опалого листя. А ми забирали колись своє футбольне поле. Цiкаву iсторiю розповiдають про це поле. На галявинi росли в рiзних кiнцях два дерева. I коли народився мiй сусiд, його дiдусь посадив ще два дерева таким чином, щоб утворилися футбольнi ворота. Коли ми пiдросли, то там завжди проводилися всi футбольнi матчi. Так за що я люблю свою вулицю? По нiй не ïздять тролейбуси й трамваï, дуже рiдко з'являються машини, навеснi вона цвiте пелюстками дерев, тут живуть моï сусiди й знайомi, я тут народився. Але це все не головне.
Найважливiше — тут пройшло моє дитинство. Тут я робив своï першi кроки, уперше плакав, посмiхався, радувався, почував себе щасливим. На кожнiй дiлянцi цiєï вулицi залишилися моï слiди, це iсторiя мого життя, за якого стежила моя вулиця. Вулиця не в значеннi безпритульнiсть, а в значеннi тiтка з добрими очами. Вона присвятила менi своє життя, моєму вихованню, адже завдяки ïй, я є таким, яким є