Нiмий бiль у слова надiлити
А. Т. Твардовский — ярчайший поетичний талант. Домiнуюча риса йоготворчостi — найвищий рiвень цивiльного занепокоєння в усiх
без винятку життєвих ситуацiях.
Щасливий той, хто “вiдвiдав цей мир у його мiнути
фатальнi”. Чим-Чим, а “фатальними мiнутами” наша
епоха не обдiлена. Твардовский переконався в цьому на власному
життєвому досвiдi. Родом вiн зi смоленського села, iз сiм'ï,
що пережила драму розкуркулювання й посилання.
Про колективiзацiю вiн знав не понаслишке. Картини нового колгоспного
життя, що вiдразу нiбито стала щасливоï, у лiтературi й мистецтвi
прийнято було прикрашати. Мимоволi пригадується муляжний достаток
у знаменитiй кiнокомедiï “Кубанськi козаки ”, що
вийшла теж у досить суворi пiслявоєннi роки, але показала
селянське життя суцiльним святом — i свято вийшло на славу. Так
було й у ранньому вiршi Твар — донського “Гiсть”, де
до колгоспника приïжджає одноосiбник (на своєму возi
зi своïм конем!), щоб подивитися: а чи варто вступати в колгосп?
(Можна подумати, що справа була добровiльним.) Вiн-Те сам не може
зважитися вийняти з кошика привезений “житнiй з начинкою
пiрог”, а хазяï йому пiвлiтрiвку ставлять i яєчню
“у всю сковороду”! Хвастається колгоспник хлiбом i
льном, конями, коровами й телятами: “А худоба була ситий,
плавний, чистокровний”. Цей сюжет Твардовский включив пiзнiше в
поему “Краïна Муравия”.
Старе вино буде улито в новi хутра.
I чорнi — з будiвель старих — колоди
Меж нових добре лягли в забiр.
Багатозначний образ! Немов символ того, як люди староï,
темноï свiдомостi все-таки входять у нове життя. Такий образ не
можна втратити, i тi ж колоди “добре лягли” у текст поеми.
I колоди старi в забiр
Меж нових уляглися.
Одним словом, правду життя випливало втиснути в прокрустово ложi
“соцiалiзму”, забувши про селянську трагедiю. Треба було
згадати, як страждали бiдняки вiд кулакiв. Твардовский описав нещасну
частку дiвчини, виданоï за багатого хазяïна, у якого
“худоба хоботастий, ситий, чистокровний”. Уже чи не ця
худоба виявилася на колгоспному дворi? Помнете, в “Дст”
сказано точно так само про худобу?
Втiм, хiба справа в однiй лише худобi? У колгоспi людям i
працюється весело (ще б — адже за “трудоднi”!),
i весiлля гуляється вiд душi (де й Микитi Моргунку перепали як
гостевi). А на кулацком надворi, “де журавель криничний — i
той звучав з урочистiстю церковноï”, — у тiм
“нелюбому, нежитловому раï” бiднiй безприданницi
немає нi веселощi, нi життя, воно бiжить iз осоружного двору в
чому була.
Ти клопотала по дворi ледве свiтло,
У брудi, у забвеньи пiдростали дiти,
I не ворожила ти, чи була, немає
Iнша радiсть i любов на свiтi.
Про це пише вiн у своïй мiнiатюрi. Що було, то було: долею дружини
у великому селянському господарствi (як i долею чоловiка) була робота
вiд зорi до зорi. А в рядках Твардовского є щирий бiль i щира
вiра в можливiсть iншого, радiсного життя. А чим кiнчається
кулацкая життя? Похмурого подружжя розкуркулюють i засилають:
I з ним одним, похмурим старим,
Куди везуть вас, ти спокiйно ïдеш,Що мовчить i безглуздим ворогом
Сусiдiв, що пiдписували вирок.
Не чи правда, у цьому дуже “iдейному” вiршi, у цих
“правильних” словах все-таки вiдчувається
“нiмий бiль” I селян, що висилаються.
Та i як не бути болю? Односiльчани “пiдписали вирок” сусiдовi-
кулаковi, як своєму вороговi. На тлi цiєï скрипу-1чий
воза, що вiдвозила на Соловки класових ворогiв, особливо повинна була
вражати iдилiчна картина нового життя всiєï Смоленщини:
Край моïм сiльським, шитим ликом,
Ти дивуєшся на своï справи.
Слава революцiï великоï
Стороною тебе не обiйшла.
Славним життям, ситоï й веселоï —
Нова Смоленщина моя.
Було все це. Але якою цiною. Мiльйони померлих вiд голоду мужикiв у
Поволжя й на Украïнi. А скiльки було (кращих працiвникiв заслане
або розстрiляно. Самi ж мужики розстрiлювали мужикiв. I от уже нова
героïня порту горює, що батьки не дозволили ïй вийти
замiж по любовi за пастуха, видали за кулака жити?
i що тепер, як
Пiзно про тiм говорити, горювати,
Батьке б з маткою заздалегiдь знати,
Знати б, що життя повернеться не так,
Знати б, чим стане пастухи так батрак.
“Життя повернеться не так” — надовго, хоча не
назавжди. У цьому питаннi голова колгоспу, у кого гостював Микита
Моргунок, виявився поганим пророком.
У нашi днi поема “Краïна Муравия” своєю
правдивiстю й драматизмом нагадує нам про цiну, що народ платить
за те, що життя повертається “не так”.
— Що за спомин?
— Спомин загальний!
— Хто гуляє?
— Кулаки!
Поминаємо душ покiйних,
Що пiшли на Соловки…
Ïх везли, везли возами…
З дитинками й пожитками.
От i знову “нiмi болi” у дуже оптимiстичнiй поемi.
Моторошна картина виселення людини з волi в неволю, що рiвносильно
майже виселенню з життя в смерть. Нi, не випадково у Твардовского
зазвучала пiсенька про божу пташку:
Отчого ти, божа пташка,
Дзвiнких пiсень не спiвали?
Жити я в клiтцi не хочу,
Вiдчините менi темницю,
Я на волю полечу.
Мимоволi пригадується вiрш А. С. Пушкiна “Пташка”.
Складено цi рядки в 1823 роцi, але пройшло сторiччя — i знову
довелося писати про пташку в клiтцi, але вже без усякоï
надiï.
Через двадцять рокiв наступила хрущовська “вiдлига”. Прав
був И. Г. еренбург, лiд рушив — i його вже не можна було зупинити
нiяким “застоєм”. Твардовский внутрiшньо
розкрiпачився й “нiмий бiль у слова надiлив”. Одна за iншою
пишуться поеми, про якi вiн колись мрiяти не мiг: “За далечiнню
— далечiнь”, “Теркин на тiм свiтлi”. Нещадно
викривнi рядки, що бичують бюрократизм, окозамилювання, показуху.
Чимало таких рядкiв i в посмертно опублiкованiй поемi “По праву
пам'ятi”:
Перед особою збiглих билей
Не вправi ми кривити душею, —
Адже цi були вiдплатили
Ми платою самою великий…
За два роки до своєï смертi Твардовский вiдкинув всi
заборони на пам'ять — зрадив гласностi пам'ять про селянську
трагедiю 30-х рокiв:
…не тi вже годочки,-
Не вправi я собi вiдстрочки
Надавати.
Гора б iз плечей —
Ще встигнути без дротика
Нiмий бiль у слова надiлити,
Той бiль, що сховано часом
I встарь тiснила нам серця…
“По праву пам'ятi” — це осмислення поетом досвiду
всього прожитого життя. Вона вiдзначена новим рiвнем збагнення
народноï правди. Це гостре социально-гражданственное й лiрико-
фiлософський роздум про непростi шляхи iсторiï, про долю
окремоï особистостi. Вона пронизана вимогою великоï й
безкомпромiсноï правди, що воскрешає “живе
минуле” i бiль нелегких сторiнок нашого iсторичного минулого.
Поема вiдзначена характерноï для Твардовского глибиною й силою
поетичного узагальнення. Сама пам'ять у його поемi — це не
простий спогад про колишнiй, а неможливiсть забути, що не
вiдпускає бiль душi, постiйне тривожне й суворе нагадування про
те, що нiколи не изгладится в серце людському. Сам мотив пошуку правди
— як iстини й справедливостi — наскрiзний у поемi й
пронизує ïï текст вiд звертання до себе у вступних
рядках i до завершальних ïï слiв.
У цiй поемi розвиваються й заглиблюються мотиви, що пролунали в книзi
“За далечiнню — далечiнь” (особливо в главах
“Так це було”, “Друг дитинства”), але
приобретшие характер, що здесь глибоко особистiсний. Все це воiстину
вистраждано поетом, оскiльки мова йде про драматичну долю його
сiм'ï, найближчих людей, про його власну долю.
Про великий подвиг народу в роки вiйни, коли вирiшувалася доля
Батькiвщини, коли народ, що вiддав синiв i дочок в iм'я цього подвигу,
показав, на якi жертви вiн здатний, розповiв Твардовский. I про те, якi
бешкетування вiдбувалися “в iм'я цього народу”, розповiв
чесно, правдиво. I пам'ятав, пам'ятав i берiг цю пам'ять свято. Але
вiра в те, що “i надалi як були — будемо — яка раптом
не гримни гроза, — людьми з тих людей, що людям, не ховаючи око,
дивляться в очi”, пронизує всi добутки поета.
На частку Твардовского випало стати поетичним дзеркалом трьох трагiчних
перiодiв, потрясших мир, i бiльшу й малу батькiвщину. Вiн пережив,
перестраждав i 30-е й 40-е роки, i пiслявоєннi роки — i,
нарештi, йому пощастило пережити, як говорили стародавнi греки,
катарсис — очищення душi. Поет такоï долi мав повне право
по-пушкински гордовито, по-маяковски зухвало написати про себе:
Вся суть в одним-єдиному завiтi:
Те, що скажу, до часу танучи,
Я це знаю краще всiх на свiтi —
Жив i мертвих — знаю тiльки я.
Сказати те слово нiкому iншому
Я нiколи б нiзащо не мiг
Передоручити. Навiть Львовi Толстому —
Не можна. Не скаже — нехай собi вiн бог.
А я лише смертний. За своє у вiдповiдi.
Я про одному при життi клопочу:
Про те, що знаю краще всiх на свiтi,
Сказати хочу. I так, як я хочу.
Простота мови Твардовского загадкова, як простота Пушкiна. “Ця
простота, влучне слово, — писав Б. Пастернак, — допомогла
завоювати серця мiльйонiв…”
Твардовский був не просто представником свого часу, а його видатним
представником. Вiн жив i працював на повну силу, прекрасно розумiючи,
що не на повну силу не можна писати. Це було б аморально стосовно
народу, до Росiï. “Силу можна показати, коли говориш у
повний голос”, — писав Ф. Абрамов. I донинi цей голос
“правди сущоï”, голос “прямо в душi
бьющий” доходить до душ i серць наших.
