Щастя — це бути iз природою
Щастя — це бути iз природою, бачити ïï, говорити з нею— так писав бiльше ста рокiв тому Лев Миколайович Толстой. От
тiльки природа в часи Толстого й навiть набагато пiзнiше, коли дiтьми
були нашi бабусi й дiдусi, оточувала людей зовсiм iнша, чим та, серед
якоï ми живемо зараз. Рiки тодi спокiйно несли в моря й океани свою
прозору воду, лiси стояли такi дрiмучi, що в ïхнiх галузях
заплутувалися казки, а в блакитному небi нiщо, крiм пташиних пiсень, не
порушувало тишу. А зовсiм недавно ми зрозумiли, що всього цього: чистих
рiк i озер, дикого лiсу, неораних степiв, звiрiв i птахiв —
стає усе менше й менше. Божевiльний 20 столiття принесло людству
разом з потоком вiдкриттiв i безлiч проблем. Серед них дуже й дуже
важлива — охорона навколишнього середовища.
Окремим людям, зайнятим своєю роботою, часом важко було помiтити,
як убожiє природа, як важко було коли — те догадатися, що
Земля кругла. Але тi, хто постiйно пов'язаний iз природою, люди, якi
неï спостерiгають i вивчають — ученi, письменники, працiвники
заповiдникiв, багато хто iншi — виявили, що природа нашоï
планети швидко бiднiє. I стали говорити, писати, знiмати фiльми
про це, щоб задумалися й затурбувалися всi люди на Землi. Ще в дитинствi
всi ми читали И.Соколова — Микитова, В.Бiанкi й iнших.
Про взаємини мiж людиною й природою пише iз щиросердечним болем
Б.Васильєв. Його роман Не стрiляйте в бiлих лебедiв —
добуток про сучасне життя, головна тема якого — споконвiчний
конфлiкт мiж силами добра й зла. Не тiльки пробним каменем стає
вiдношення до природи. Вона стає не тлом, а немов би дiючою
особою, бере участь у розвитку сюжету.
Вiдношення до природи роздiляє персонажiв на два табори. На тi,
хто розумiє й любить ïï, i iнших, жадiбних, жорстоких.
От Єгор Полушкин — правдошукач i поет, найтiснiшими узами
пов'язаний з рiдним ґрунтом, невдаха й бiдолаха. Це тому, що
Єгор живе за законами серця й совiстi, сприймаючи мир через
благополуччя, трагедiю краю. Вiн страждає душею, зауважуючи на
кожному кроцi, як вiдiрвалася людина вiд природи, наближаючи
ïï до людей. Але, як i Лермонтовский герой, вiн стає
предметом глузувань. Помнете:
- Проголошувати я став любовi й правди чистi ученья:
- У мене всi ближнi моï
- Кидали, скажено каменi
Про це творчiсть прекрасного письменника Валентина Распутiна. Прощання
iз Запеклоï, iншi його книги про те, що природа, земля й людина i
ïхнi взаємини — проблема не звичайна, а глибоко
моральна, що зачiпає саме iснування людей як людей. Природа була й
повинна залишатися вчителем людини i його нянькою, а не навпаки, як
загордилися люди. У цьому повiдомленнi менi б хотiлося зупинитися на
дуже своєрiдному творi Распутiна Живи й помни. Письменник
показує в повiстi початок весни, пробудження природи й життя. I на
тлi такого стану природи зображена злодiйська й доля, що
ховається, Андрiя Гуськова i його дружини Настены. Андрiй —
дезертир, сама природа в зображеннi автора собою йому докiр. АЛЕ судити
його важко, так письменник i не виносить свого вироку. Однак у
воєнного часу своï закони: його чекає безжалiсний
трибунал. Гуськов попадає в робинзоновские умови, ховається
серед дикоï природи. Мiж ним i його селом — Ангара, немов
риса мiж минулим i теперiшнiм життям. Тiльки Настена порушує цю
границю. Доля бiдноï жiнки трагична. Вона кидається в рiку.
Письменниковi вдається краще розкрити моральнi страждання
героïв через образи природи.
Нiщо не може замiнити нам живоï, мiнливоï природи, виходить,
настав час спохватитися, по — новому, набагато бережнее,
дбайливiше, нiж колись, ставитися до неï. Адже ми самi теж
ïï частка, незважаючи на те, що вiдгородилися вiд ïï
кам'яними стiнами мiст. I якщо природi стає погано, неодмiнно буде
погано й нам.
Ця думка присутня в повiстi Г.Н.Троепольского Бiлий Бим Чорне Вухо.Автор уважає, що людина лише тодi може називатися так, коли в
основi його моральностi лежать справдi гуманiстичнi iдеï й початку.
Щира доброта не має потреби в голосних фразах. Вона проста й
скромна, невiддiльна вiд iнших високих властивостей людськоï душi.
I письменник переконливо довiв це, показуючи на шляху Бима до
хазяïна й шляхетних тим, хто живе за законами паразитизму.
I знову, як i в iнших добутках, мiрилом висоти людського духу стає
любов до природи. Iсторiя Бiлого Бима написана в iм'я й у порятунок
братiв менших. Вона також створена в порятунок людськоï душi, в
iм'я людяностi. Такi книги вчать нас бачити й розумiти природу, цiнувати
красу, любити. Адже людина по — сьогоденню береже й захищає
тiльки те, що любить.
У передмовi до творiв Н.И.Сладкова менi дуже сподобалося одне
висловлення. Ми з нетерпiнням чекаємо сигналiв з космосу, вiд
далеких цивiлiзацiй. I як — те не прислухаємося до сигналiв,
що безупинно звучать у нас на землi, позивних птахiв i звiрiв…
Вслухайтеся в голоси живого!
Я проаналiзувала поетичний арсенал двох сучасних i дуже багатьма
улюблених поетiв. Ïхня лiрика часом дуже рiзна по своïй
спрямованостi. Розрiзняються й лiричнi образи. Глибоко iндивiдуальнi й
мова обох письменникiв, ïхнi поетичнi пристрастi. Однак неминуче ми
приходимо до думки про те, що в ïхнiй творчостi чимало й родинного.
I, напевно, головне, що ïх поєднує — це мета
творчостi, прагнення проникнути в душу людей. Обоє вони вважають,
що поет у Росiï — бiльше, нiж поет. Обоє прагнуть
будити в серцях людей добрi почуття лiрою. Це адже властиво нашоï
поезiï iз часiв Пушкiна й навiть ранiше.
Олексiй Миколайович зобразив дуже далеку вiд нас епоху. Здається,
не тi вже часи, не тi вдачi, змiнився сам вигляд нашоï краïни.
Але якщо повнимательнее вдивитися, то ми побачимо, як багато загального
мiж сьогоднiшнiм нашим переломом i тим часом, коли, по вираженню поета,
Росiя мужнiла з генiєм Петра . Як багато загального все-таки в
характерi нашого народу збереглося! I знову та ж проклята проблема:
наздогнати Європу! I в тiм, що письменник дозволив нам вдивитися в
самих себе в iншiй епосi, величезна його заслуга.
