Скандалiст — герой почуттєвоï культури

Необхiдно детальнiше розглянути частковостi, якi iснували в специфiчнiй
практицi скандалiв у рiзнi iсторичнi перiоди. Розглянемо Древнiй Рим
— обраний саме цей приклад, оскiльки саме в Римськiй
цивiлiзацiï можна докладно простежити розвиток античноï
культури вiд древнiх вiрувань латинов, через грецьку класику до
знiженостi еллiнiзму, загальному занепаду й у фiналi торжеству
Християнства. У Римi епохи Республiки скандалiст не може стати
героєм. Суспiльнi дiячi всiляко дорожать своєю
репутацiєю. “Дружина Цезаря поза пiдозрами”, —
ця крилата фраза була вимовлена Юлiєм Цезарем пiсля подiï,
потрясшего Рим. У свято Доброï Богинi, коли все чоловiки повиннi
були покинути будинку, у яких жiнки робили таємничi обряди.
Парубок з багатого роду пробрався в будинок Цезаря, переодягшись
служницею. Цезар згодом усiляко намагався зам'яти скандал, природно
парубкiв, побоюючись покарання також мовчав. Зараз би вiдбулося трохи
iнше — усього ймовiрнiше, що цей парубок був би запрошений у рiзнi
струм-шоу, щоб подiлитися враженнями, i став би популярний. Таким чином,
навiть на заходi Республiки скандал не може стати механiзмом, що
створює героя.

В епоху Iмперiï вiдбувається, виражаючись мовою древнiх
авторiв “падiння вдач”. Культура з iдеалiстичноï
стає почуттєвою. В “Энеиде” Вергiлiя,
написаноï при Августi на початку iмперського правлiння, перед нами
дiють героï й боги Олiмпу, через кiлька десяткiв рокiв в
“Сатириконе” Петрония героями є злодiï,
повiï, нувориши-вольноотпущенники. Профанацiя старих цiнностей
стає загальною. Римляне пересиченi, i самим вишуканим видовищем
є тепер не гладiаторськi боï, а публiчне попрання священних
цiнностей римськоï державностi.

Iмператори стають творцями скандалiв. Не можна не згадати Гаю Калигулу,
деспота вiдомого своєю безглуздою жорстокiстю, нервовими
припадками, божевiльною спрагою влади й божевiльних безпричинних
страхiв. Римський сенат тодi був лише номiнальними зборами представникiв
римськоï аристократiï. Калигула прославився тим, що ввiв свого
коня в сенат, зробивши його одним iз сенаторiв. скандал, Що Вiдбувся,
з'явився профанацiєю традицiйних римських цiнностей. Всi акти
держави оголошували iм'ям “Сенату й народу Рима”. Сенат був
принижений.

Якщо Калигулу ненавидiв народ, то iнший iмператор-скандалiст Нерон
довгий час був популярний серед простих людей, особливо в
провiнцiï. У першi п'ять рокiв вiн провiв лiберальнi реформи, що
обмежують всесилля аристократiï й нових багатiïв. Ексцентричне
поводження Нерона сприймалося простими людьми добре, тому що не походило
на чванство аристократiв i особливо розбагатiлих вольноотпущенников. На
вiдмiну вiд Калигулы, що руйнує всi цiнностi, крiм цезаризму,
— “Або жити по-цезарски, або нiяк”, — девiз Гаю
Калигулы — Нерон приносить авторитет цезаря в жертву своєму
iндивiдуалiзму й пристрастi до мистецтва. Iмператор, що виступає
як актор, iмператор у масцi, iмператор, що бере участь у перегонах
колiсниць на колiсницi, запряженоï десятьома конями й падаючий з
ïï на поворотi… Все це виглядало трохи дивно, викликало
презирство з боку знатi, але часом подобалося народу. “Хлiба й
видовищ”. Благополуччя першого рокiв правлiння Нерона було
забезпечено фiнансовими успiхами. Iмператор, що виступає як актор,
до того ж актор не поганий, але посереднiй — це було нове гостре,
скандальне, вишукане видовище для римськоï юрби.

Римська релiгiя на той час не знаходила вiдгуку в серцях римлян:
бiльшiсть iз них або було атеïстами, або вiрило в астрологiю й
практикувало схiднi культи. Але ритуали ïï були непорушнi,
оскiльки ïхнє виконання означало визнання римськоï
могутностi. Тому вiдмова християн поклонитися iдолам, особливо статуям
обожнених iмператорiв сприймався, як дiï, що ганьблять римський
державний лад. Християни перетворили скандал (публiчна вiдмова вiд
поклонiння язичеським богам, сполучена iз проповiддю вiри в Христа) iз
засобу досягнення якихось мирських цiлей у засiб для досягнення цiлей
духовних (мученицькоï смертi за Христа).

З падiнням Римськоï iмперiï почуттєва культура
пiзньоï iмперiï поступилася мiсцем символичной Християнськiй
культурi й скандали вже не грають ролi. (Про Середнi столiття див.
вище). Церковнiсть, що наповнювала всi сторони життя перетворює
скандали з дiï, що руйнує порядок, у дiю, нехай грубе, але
стверджуючий вищий Божественний порядок. Сюди можуть бути вiднесенi
вчинки багатьох святих, становившимися “юродивими Христа
заради”, що роблять божевiльнi вчинки з метою своєю зухвалою
поведiнкою показати, що зовнiшнє благопристойнiсть, показна
благочестя аж нiяк не є показник близькостi до Бога. Святi, якi
здаються божевiльними, але точними словами обличающие “сильних
миру цього”. Щось схоже являють собою абсурднi дiï вчителiв
японського буддистского плину дзэн. Метод дзэн спрямований на звiльнення
розуму вiд яких би те не було умовностей з метою знаходження
абсолютноï iстини. Вiдомi багато випадкiв скандального поводження
адептiв дзен. Наприклад, такий: коли учнi молилися статуï Будди,
учитель пiдiйшов до неï й розбив ïï. Вiн зробив
святотатство? У дзэне це трактується по-iншому. Своïм учинком
учитель набагато бiльш наочно, нiж словесним переконанням, показав, що
учнi повиннi звiльнитися вiд всiх умовностей, у тому числi й вiд
поклонiння статуï заради досягнення абсолютного знання. Поклонiння
учнiв (добро у звичайному розумiннi) i вчинок учителя (зло) у розумiннi
дзэна нiщо в порiвняннi з iстиною, що перебуває за гранню добра й
зла.

В епоху Вiдродження на змiну врочистому григорианскому хоралу приходять
“схвильованi” добутки Монтеверди, на змiну оповiданням про
чудеса й життя святих приходять еротичнi й шахрайськi оповiдання,
об'єднанi в збiрники (”Декамерон ” Джованни Боккаччо,
“Гептамерон” Маргарити Наварской, “Гаргантюа й
Пантагрюэль” Франсуа Рабле ); замiсть святих героями стають
розпуснi ченцi, купцi, “веселi вдови”, молодi джиґуни.
Скандал, любовна пригода, крутiйство знову стають рисами епохи.

Профанацiя символiчного мислення Пiзнього Середньовiччя
вiдбувається в рiзних сферах. Скандалом стає зображення
Рафаелем своєï коханки Форнарины оголеноï —
мистецтво того часу волiє, щоб зображенню оголеного тiла
вiдповiдав якийсь бiблiйний або античний контекст, щоб була зображена не
певна оголена жiнка, але символичный персонаж.

Розкiш i розпуста Папського двору в Римi, що настiльки вразила Мартiна
Лютера, що думало знайти там джерела благочестя. Виттенбергские тези,
вивiшенi колишнiм ченцем-августинцем на дверях церкви, стали скандалом,
що визначив долi Європи на сторiччя вперед.

Пiзнiше в XVII- XVIII столiттях скандальнiсть найчастiше стає вже
способом домогтися успiху. Авантюристи просто наводнюють Європу й
Росiю. Джакомо Казанова, Граф Калиостро — люди, у яких вигадливо
змiшувалися еротизм, авантюризм i мiстицизм (не тiльки Калиостро, але й
Казанова придiляли велику увагу окультизму). Ïхнi мемуари й спогади
про ïх ïхнiх сучасникiв малюють безлiч пiкантних i скандальних
iсторiй, у якi попадають вони. Цiкава думка самого Казановы про свою
роль у суспiльствi того часу. Венецианец заявляє, що вiн завжди
волiв ловити дурнiв i не залишатися в дурнях, стригти овець i не давати
обстригти себе в цьому свiтi, що, на його думку, завжди хоче бути
обманутим. Однак вiн завжди рiшуче заперечував проти того, щоб через цi
принципи його вважали ординарним представником традицiйноï
грабiжницькоï чернi, що грубо й вiдверто краде з кишень, замiсть
того, щоб елегантною комбiнацiєю виманити грошi в дурнiв. Для
нього веселитися за рахунок дурнiв, полегшувати ïхнi гаманцi й
“наставляти рога” чоловiкам було свого роду мiсiєю
посланця Божественноï справедливостi, спрямованоï на те, щоб
карати земну дурiсть.

Якщо Казанова й Калиостро зробили свою скандальну славу шляхом для
досягнення успiху, то ïхнiй сучасник, Донасьен Альфонс Франсуа,
маркiз де Сад, навпаки, завдяки своïм витiвкам, падає з
аристократичного суспiльства в нескiнченнi тюремнi ув'язнення й у фiналi
в будинок божевiльних.

Фiгура Саду, пам'ять про яке була схована за численними домислами й
легендами, за ярликами “садист”, “садистський” ,
чиï лiтературнi твори були виданi лише на початку XX столiття, а
деякi тiльки пiсля 2-ой свiтовi вiйни, є однiєï iз
ключових для розгляду теми скандалiв. Насамперед тому, що сам Сад над
усе ставив не злочин, зло, скандал заради якоïсь мети, але зовсiм
безцiльнi. Злочин заради злочину, мистецтво заради мистецтва… Як у
сутностi схожi цi два екстремальних гасла. Сад цiкавий тим, що змiшав
ïх. Сад розмив границi свого лiтературного миру, втiлюючи своï
фантазiï в життя, i, з iншого боку, своє власне життя
перетворив у твiр мистецтва (До творчостi Саду невпинно
звертається наступна французька лiтература (Ш. Бодлер, Г.
Аполлiнер, Лотреамон), кiнематограф, драматургiя — “Маркiза
де Сад” японського письменника й драматурга Ю. Мишимы (про нього
буде згадане пiсля). “Сад заслуговує на увагу не як
скандалiст i сексуальний збоченець i не як письменник, а через
взаємозалежнiсть цих двох сторiн його особистостi ” (4) .
Про молодий Сад вiдомо те, що вiн вiв звичайне життя багатого
джиґуна, був вiдомий своєю марнотратнiстю, брав участь у
Семирiчнiй вiйнi.

Жорстокi забави були досить поширенi серед вищих класiв того часу. Тому
до Саду привернули увагу не його жорстокостi, але те, з яким,
виражаючись сучасною судовою мовою “особливим цинiзмом” вiн
робив ïх. Халепи його починаються з того, що 3 квiтня 1768 року (у
день Св. Великодня) якась старчиха Роза Келлер кричачи вiд болю є
в полiцейську дiлянку, де зiзнається, що маркiз бив ïï
батогом. Далi треба невелике тюремне ув'язнення, потiм черги скарг,
перiодичнi висновки у в'язницi (найвiдомiше — у Бастилiю, де Сад 2
липня 1789 року (напередоднi узяття Бастилiï) кричить юрбi з вiкна
камери, що в Бастилiï вбивають ув'язнених, i призиваючи повсталих
до штурму в'язницi). Потiм перехiд на сторону якобiнцiв. У часи
Наполеона за сатиричну п'єсу про вдачi iмператорського двору Саду
мiстять у госпiталь для душевнохворих, де вiн i залишається до
самоï смертi. Отже, перед нами життя в постiйнiй опозицiï.
Спочатку до дореволюцiйного порядку, потiм до диктатури якобiнцiв (Сад
сидiв у в'язницi й при них), потiм до Наполеона. Бiльше того, Сад
опозицiйний навiть до частини сучасноï йому еротичноï ( ! )
лiтератури. Ретиф де Ла Бретонн називає його не iнакше, як
“мерзенним”. Мiж письменниками зав'язалася теперiшня
лiтературна дуель на сторiнках паризькоï печатки.

В XIX столiттi скандали вже стають уже майже необхiдним елементом
культури. З ними тiсно зв'язане поняття дендизма. Зародившись в
Англiï, дендизм здобуває риси романтичного бунтарства. Вiн
орiєнтований на екстравагантнiсть поводження, що ображає,
скандализирующего свiтське суспiльство, i на романтичний культ
iндивiдуалiзму. Образлива манера триматися, “непристойна”
розв'язнiсть жестiв, демонстративний шокинг — всi форми руйнування
свiтських заборон сприймалися, як поетичнi. Такий стиль життя був
властивий Байроновi. З iншого боку, iснувала й iнша iнтерпретацiя
дендизма. Тут презирство до суспiльних норм виливалося в презирство
“витонченого iндивiдуалiста” стосовно брутальностi
“свiтськоï юрби”. Наприкiнцi столiття
вiдбувається скандал, що зробив сильний вплив на культуру, i
потрясший людей того часу. Мова йде про суд i висновок О. Уайльда за
“содомiю й образу суспiльноï моралi”. Iм'я письменника
виявилося на якийсь час викреслено з лiтератури. Але цей скандал цiкавий
тим, що з'явився переломним у творчостi настiльки великоï фiгури
європейськоï лiтератури кiнця ХIX столiття, як О. Уайльд.
Якщо до суду Уайльд культивував образ естета, то у в'язницi й пiсля
ïï вiн звертається до “естетики страждання”,
до описiв страждань всiма покинутоï душi (”Балада про
Редингтонской в'язницю”, “De Profundis” ).

У Росiï кiнця XIX — початку ХХ столiття скандал, образа
мiщанськоï вульгарностi, стає розповсюдженою манерою
поводження так званих “декадентiв”. Теперiшньою
“чемпiонкою” по скандалах стала поетеса Зiнаïда
Гиппиус. Один з найвiдомiших — на обiдi на честь релiгiйного
суспiльства Гиппиус, звертаючись до єпископа, що сидiв поруч,
вимовила: “Ах! Принесли б зараз смаженоï дитини!”
Єпископ був шокований.

Безумовно, не можна не згадати такого “хулiгана”, як
Володимир Маяковський, А. Вертинский, наприклад, згадує про нього
наступне: ” У всiй його манерi триматися, у фiгурi, поставi й
жестах вiдчувалися непередаване презирство до навколишнiй i явний виклик
суспiльству. Вiн був непримиренний i нещадний у всiх своïх
судженнях i помилках . А про богему того часу в цiлому: “Ми, що
оголосили себе футуристами, носили жовтi кофти iз чорними широкими
смужками, на головi цилiндр, а в петлицi дерев'янi ложки. Ми
розрiзнювали собi особи, як iндiанцi, i гуляли по Кузнецькому, збираючи
навколо себе юрби. Ми з'являлися в ресторанах, кафi й кабаре й читали
там своï заумнi вiршi, розтрощуючи й ламаючи все столiттями
сформованi смаки й поняття”