Сюжети iсторичних творiв Пушкiна
Незабаром пiсля закiнчення “Бориса Годунова” Пушкiн задумавстворити ряд нових драматичних добуткiв на сюжети iз самих рiзних
iсторичних епох i життя рiзних народiв. Ще пiд час посилання в
Михайлiвськiм у його творчiй свiдомостi виникли задуми декiлькох
п'єс. Три з них одержали надзвичайно стрiмке втiлення: за два
тижнi Пушкiним були кiнченi “Скупий лицар ”, “Моцарт i
Сальери ”, “Кам'яний гiсть” i ще через день четверта з
“маленьких трагедiй” — ‘Бенкет пiд час
чуми”.
Якщо в “Борисi Годунове” Пушкiна переважно цiкавили бiльшi
iсторичнi подiï, “доля народна”, те в “маленьких
трагедiях” поет зосереджується на “долi
людськоï” — найглибшому психологiчному аналiзi
людськоï душi, охопленоï всепоглинаючоï, але
егоïстичною й тому руйнiвною пристрастю: скнарiстю, заздрiстю,
чуттєвiстю. Як носiï цих страстей Пушкiн бере натури
неабиякi, людей великого розуму, величезноï сили волi. Але оскiльки
страстi, ними що володiють, носять рiзко iндивiдуалiстичний, сугубо
егоïстичний характер, вони неминуче тягнуть ïх на шлях
лиходiйств i злочинiв
Скупий лицар споруджує будинок своєï марноï
могутностi страшною цiною людських слiз, кровi й поту
Сальери — цей “жрець” “чистого мистецтва”,
жагуче люблячу музику, однак не заради того, що вона несе людям, а
заради ïï самоï, — злочинницьки вбиває
Моцарта, марне намагаючись виправдати у своïх власних очах це
вбивство тим, що воно нiбито здiйснюється в iм'я вiдновлення
потоптаноï справедливостi, в iм'я порятунку мистецтва. У той же час
саме незвичайнiсть натури повiдомляє образи Скупого лицаря й
Сальери справдi трагiчну силу. Особливо виразний образ барона Пилипа.
Жахаюча — “демонiчна” — фiгура середньовiчного
лицаря-лихваря з його нещаднiстю, попранням у собi всiх людських
почуттiв i прагнень, ненаситною жадiбнiстю, божевiльними мрiями про
безроздiльне панування над миром виростає в лиховiсний образ-
символ: уособлення ” столiття-торгаша”, як Пушкiн назвав
свою сучаснiсть
Головний герой “Кам'яного гостя” — легендарний
iспанський спокусник — є одним з так званих вiчних
лiтературних образiв, що пiддавався кiлькаразовiй розробцi в рiзних
лiтературних творах i до й пiсля Пушкiна. Тим рельефнее виступає
оригiнальнiсть i своєрiднiсть пушкiнського трактування характеру
Дон Гуана. Його герой, що любить життя i ïï насолоди й смiло
граючий зi смертю, веселий, заповзятливий, безтурботно-зухвалий i завжди
закоханий, викликає мимовiльну симпатiю, i не тiльки з боку
спокушених ïм жiнок. При всiй мужностi Дон Гуана є в ньому i
якiйсь чарiвнiй дитячостi. “Я щасливий! Я щасливий, як
дитина!” — у захватi викликує вiн, домiгшись у Ганни
згоди на побачення
Однак у своєму безтурботному й бездумному егоïзмi, у
готовностi обiйняти увесь свiт тiльки тому, що сам вiн почуває
себе до краïв переповненим щастям, Дон Гуан робить найтяжчий
моральний злочин: кличе статую вбитого ïм Командора прийти до
будинку своєï вдови й стати у дверей на годинниках, поки вiн,
його вбивця, буде насолоджуватися ïï пещеннями. Так
розкривається Пушкiним найглибша аморальнiсть егоïстичного
донжуанства
Пафос четвертоï “маленькоï трагедiï” —
“Бенкету пiд час чуми” — торжество людського духу над
смертю. У пiснi Мерi з винятковою силою вираженi чистота й
самовiдданiсть великого жiночого почуття. Гiмн голови бенкету —
Вальсингама виконаний захвату боротьбою, непохитноï мужностi, смiло
виклик, що кидає, усьому, що загрожує людинi загибеллю. Але
перед особою смертельноï погрози Вальсингам, як i Дон Гуан,
стає на шлях егоïстичних, почуттєвих насолод, смертi,
що загострюються особливо близькiстю. I в цiй “маленькiй
трагедiï” немає нiякого моралiзування. Вальсингам
вiдхиляє традицiйну (ре лигиозную) шлях: не йде за священиком. Але
“глибока замисленiсть” голови, який завершується
“Бенкет”, особливо знаменний
Розкриваючи характери з винятковою широтою, розмаïтiстю йпоглибленiстю, якi так захоплювали його в Шекспiрi, поет ще бiльше
конденсує “вузьку форму” трагедiï класицизму. У
цих тiсних рамках вiн iз захоплюючим драматизмом i винятковою глибиною
розгортає трагедiю душi, одержимою пристрастю, що пiднята на
висоту iдеï, i iдеєю, що придбала всю силу страстi. Надалi
становленнi й розвитку росiйського реалiзму “маленьким
трагедiям” належить видатна роль. У них укладене основний початок
того проникливого й безстрашного аналiзу дiалектики людськоï душi,
що складе одну з найсильнiших сторiн наступного росiйського реалiзму.
Цей досвiд потiм освоïли й розвили у своïх романах
Толстоï й особливо Достоєвський Пушкiну, мабуть, як нiкому
iншому з росiйських письменникiв, була властива здатнiсть iз винятковим
художнiм проникненням “описувати зовсiм стороннiй мир”,
говорячи словами Бєлiнського, “бути як у себе будинку в
багатьох i самих протилежних сферах життя”, малювати природу й
вдачi навiть нiколи не бачених ïм краïн. Кожна з
“маленьких трагедiй” вiдрiзняється своєю чiтко
вираженим нацiональним фарбуванням. У той же час ïх
поєднує “щира нацiональнiсть” Пушкiна, що,
зображуючи “стороннiй мир”, “дивиться на нього очами
своєï нацiональноï стихiï”.
Знаменитi слова Бєлiнського про енциклопедiю росiйського життя
можна вiднести до всiєï творчостi А. С. Пушкiна.
Бєлiнському вторить i А. Григор'єв: Пушкiн — наше всi.
Пушкiна й найтоншого лiрика, i фiлософ, i автор захоплюючих романiв, i
вчитель гуманiзму, i iсторик. Для багатьох з нас iнтерес до iсторiï
починається iз читання Капiтанськоï дочки або Арапа Петра
Великого. Гринев i Маша Миронова стали не тiльки нашими супутниками й
друзями, але й моральними орiєнтирами
Так вийшло, що моє знайомство з героями В. Скотта, самовiдданим
Айвенго , вiдважним Квентином Дорвардом, шляхетним Робом Риємо
вiдбулося пiзнiше читання Пушкiна, i менi радiсно було знаходити в них
подiбнiсть iз улюбленими героями нашого генiя
Але пушкiнська спадщина бiльш багатогранно в жанровому вiдношеннi. Не
тiльки орiєнтованi на iсторичний переказ балади й iсторичнi романи
(улюбленi жанри шотландського чарiвника) зустрiчаємо ми у
творчостi нашого письменника. Iсторичнiй темi присвяченi й поеми
(Полтава, Мiдний вершник ), i драми (Борис Годунов , Бенкет пiд час
чуми, Скупий лицар, Сцени з лицарських часiв), i лiрика (ода Вiльнiсть,
сатиричнi Казки, Бородiнська рiчниця). Пушкiна виступив i як автор
iсторичних дослiджень. Його перу належать Iсторiя Пугачова, Iсторiя
Петра i рiзноманiтнi iсторичнi замiтки. Iнтерес до iсторiï в
Пушкiна був незмiнним, але на рiзних етапах творчого шляху iсторична
тема розроблялася ïм у рiзних жанрах i рiзних напрямках
Пiд знаком романтизму проходить петербурзький перiод i перiод пiвденного
посилання. Добутку цiєï пори перейнятi почуттям гордостi за
великий iсторичний шлях Росiï й романтичним культом великоï
людини
Уже лiцейський вiрш Спогаду в Царському Селi, вiдзначене печаткою
сентименталистской i классицистической поетики, являє собою
натхненний гiмн Росiï i ïï вiйськовiй славi. Тут
згадуються Орлiв, Румянцев i Суворов, / Нащадки грiзних слов'ян,
виспiвується перемога над Наполеоном (И назад бiжить гордовитий
галл).
Классицистическая традицiя в зображеннi iсторичних подiй триває в
одi Вiльнiсть, написаноï в петербурзький перiод. У цьому творi
Пушкiн як би кидає оком на всю свiтову iсторiю:
- На жаль! куди не кину погляд
- Скрiзь бичi, скрiзь залози
- Законiв згубна ганьба,
- Неволi немiчнi сльози…
- Лише там над царскою главою
- Народiв не лягло страданье,
- Де мiцно з Вiльнiстю святий
- Законiв потужних сочетанье.
Клии страшний глас збагачується в лiрику Пушкiна й сатиричних
вiдтiнкiв. Казки (Ура! У Росiю скакає…) написанi, звичайно,
на злободенну тему, але на цьому вiршi лежить вiдсвiт бiблiйноï
iсторiï. Пушкiна висмiює Олександра I, володаря слабкоï
й лукавого, його рiздвянi обiцянки Росiï. Молодий поет ставить
проблему щироï людськоï величi, вiн розглядає iсторичних
дiячiв через призму морального закону й гуманiзму. Ця думка одержала
подальший розвиток в Вiйнi й свiтi Л. Н. Толстого
В Борисi Годунове уперше в Пушкiна iсторична тема представлена в
реалiстичному ключi. Перша росiйська реалiстична трагедiя, написана в
1825 роцi, закiнчується знаменитою ремаркою: Народ мовчить. Всi
персонажi оцiнюються в трагедiï з погляду народу. У цьому Пушкiн
продовжує традицiï Шекспiра, що й пiдкреслюється навiть
будовою вiрша. Як i в шекспiрiвських трагедiях, в Борисi Годунове
використовується бiлий п'ятистопний ямб, є також i
прозаïчнi вставки
Iсторична тема розробляється Пушкiним i в iнших драматичних
добутках. Однак не лiтопис i не подiя росiйськоï iсторiï
послужили основою для знаменитих маленьких трагедiй. У них використанi
перекази й традицiйнi захiдноєвропейськi сюжети. Iсторична основа
цiкавить Пушкiна насамперед своєю психологiчною стороною. Так,
психологiчно можливим уважав вiн отруєння Моцарта його iншому
Сальери. Маленькi трагедiï на прикладах з iсторiï доводять, що
генiй i лиходiйство двi речi неспiльнi.
Це тiльки здається, що лiтописнi й легендарнi сюжети Пушкiн
розробляє пiдкреслено безпристрасно. Розглянемо Пiсню про вiщого
Олега. Чому гине князь, такий могутнiй i впевнений у собi? По канонах
романтичного жанру балади (Пiсня про вiщого Олега написана в 1822 роцi
Пушкiним-Романтиком) герой гине в трагiчнiй сутичцi з долею, долею. Але
в цьому добутку можна побачити й майбутнього Пушкiна-Реалiста, не
боявшегося могутнiх владик, тому що не вони вершать iсторiю, а народ,
чиïм луною був непiдкупний голос поета
Одним iз самих складних неоднозначних образiв у творах Пушкiна,
присвячених iсторико-психологiчнiй темi, є образ Петра I. Це,
безумовно, сама головна фiгура в галереï владик, вiнцiв i тронiв у
пушкiнськiй творчостi. Петро I є одним iз центральних героïв
поеми Полтава. Звеличуючи Петра I, розповiдаючи про героïчнi
подiï росiйськоï iсторiï, Пушкiн не забуває, однак,
про моральний, гуманний аспект iсторичноï теми . Жертвою
iсторiï виявляється нещасна Марiя Кочубей
Так, в iншому, уже прозаïчному творi Пушкiна (Арап Петра Великого),
його першому iсторичному романi, Петро I не тiльки те академiк, то
герой, то мореплавець, то тесля, як в Стансах, але й турботливий друг,
великодушний людина, iдеал монарха й сiм'янина. На жаль, роман не був
закiнчений, тема Петра в цьому висвiтленнi не одержала подальшого
розвитку. Але в 1833 роцi вона знайшла своє продовження в новому
вiршованому добутку Це сама загадкова поема Пушкiна, що
називається не по iм'ю Петра й не по топонiму, як Полтава, а
перифразою. Це поема Мiдний вершник . Пригадуються ще двi таких назви
творiв Пушкiна, подiбних i по сюжетi. Кульмiнацiйним моментом у них
є пожвавлення статуï (статуетки), що вiднiмає кохану в
героя. В Мiдному вершнику, Кам'яному дст i Казцi про золото петушке дiя
вiдбувається в реальнiй (Петербург, Мадрид) або вигаданiй столицi.
Герой, що кинув виклик загадковоï стихiï або мiстичнiй силi,
гине. Створюючи Мiдного вершника, Пушкiн ґрунтувався на декiлькох
переказах про тiнь Петра I, що є в Петербурзi те Павлу I, те А.
Голiцину. Жителi Петербурга, що вiрили цим легендам, уважали, що нiщо не
загрожує ïхньому мiсту, поки в ньому коштує пам'ятник
Петру. Тема Петра переходить у тему росiйськоï державностi, i
звертання до iсторiï як би висвечивает майбутнє Росiï
Апокалиптическая картина повенi й гибнущего Петрополя служить
попередженням нащадкам. Петро I, що створив Петербург, як бiблiйний Бог
(недарма у вступi до поеми займенник Вiн, вiднесене до государя,
написано з великоï букви, як у Бiблiï), Росiю пiдняв дибки.
Показуючи конфлiкт держави й особистостi, Пушкiн завершує поему
питанням:
- Куди ти скакаєш, гордий кiнь,
- И де опустиш ти копита?
Пiдсумком мiркувань Пушкiна над iсторiєю, роллю особистостi й
народу в нiй, моральним змiстом iсторичних подiй стала головна, на мiй
погляд, книга Пушкiна, робота над якою була завершена в 1836 роцi.
Капiтанська дочка вийшла у свiтло за мiсяць до смертi автора.
Своєрiднiсть пушкiнськоï iсторичноï прози недооцiнили
сучасники. На думку Бєлiнського, в Капiтанськiй дочцi зображенi
вдачi росiйського суспiльства в царювання Катерини, характер же Гринева
критик називає незначним, безбарвним.
Подiбнi докори в слабкiй розробцi характеру головного героя англiйськi
читачi висловлювали В. Скоттовi. Айвенго , наприклад, не бореться нi в
рядах хоробрих йоменiв Локсли (Робiна Гуда), нi в рядах феодалiв,
захисникiв замка. Не приймаючи нi ту, нi iншу сторону, вiн зайнятий
порятунком прекрасноï Ревекки. Айвенго й Гринев , як говорить
знаменитий лiтературознавець Ю. Лотман, знаходять єдино правильний
шлях, пiднiмають над жорстоким столiттям, зберiгаючи гуманнiсть, людське
достоïнство й любов до людини, незалежно вiд приналежностi його до
того або iншого полiтичного угруповання. Навiть в iсторичнiй заметiлi
Гринев не дозволив собi збитися з дороги, не зрадив у собi людянiсть. На
прикладi жахiв пугачовщини Пушкiн показує, що кращi й прочнейшие
змiни суть тi, якi походять вiд полiпшення вдач, без усяких
насильницьких потрясiнь.
Хочеться сказати ще й про те, що поезiя iсторiï для Пушкiна була
поезiєю моральноï величi, поезiєю висоти людського
духу. От чому iсторична тема у творчостi Пушкiна тiсно
з'єднується з морально-психологiчноï. Цей ракурс у
висвiтленнi iсторичних подiй став головним i для Лермонтова, Некрасова,
Лева Толстого, А. К. Толстого, автора Князя Срiбного. Традицiï Пушкiна-
Iсторика продовжили в XX столiттi такi рiзнi письменники, як
Твардовский, Шолохов, А. Н. Толстой
