Тема честi людського достоïнства
Михайло Олександрович Шолохов — видатний майстер лiтературирадянського реалiзму. Одним з добуткiв, у яких автор прагнув повiдати
миру сувору правду про те, якою величезною цiною оплатив радянський
народ право людства на майбутнє , є оповiдання Доля людини,
опублiкований в Правдi 31 грудня 1956 року — 1 сiчня 1957 року.
Шолохов написав це оповiдання в разюче короткий строк. Усього кiлька
днiв напруженоï роботи було вiддано оповiданню. Однак творча
iсторiя його займає багато рокiв: мiж випадковою зустрiччю з
людиною, що стала прототипом Андрiя Соколова, i появою Долi людини
пролягло десять рокiв. Оповiдання реалiстично поглиблювало бiльшу
лiтературну традицiю й вiдкривали новi перспективи художнього втiлення
теми вiйни. Якщо наприкiнцi 40-х — початку 50-х рокiв добутку,
присвяченi подвигу народу на вiйнi, були рiдкiсним винятком, то в другiй
половинi 50-х рокiв iнтерес до цiєï теми стає усе
бiльше й бiльше активним. Треба думати, що Шолохов звернувся до подiй
воєнного часу не тiльки тому, що не изгладилось враження вiд
зустрiчi iз шофером, глибоко його що схвилював i подарувала майже
готовий сюжет
Головним i визначальноï було iнше: минула вiйна з'явилася такою
подiєю в життi людства, що без облiку ïï урокiв не могла
бути осмислена й вирiшена жодна з найважливiших проблем сучасного миру
Шолохов, дослiджуючи нацiональнi джерела характеру головного героя
Андрiя Соколова, був вiрний глибинноï традицiï росiйськоï
лiтератури, пафос якоï становили любов до росiйськоï людини,
замилування ïм, i особливо уважний до тих проявам його душi, якi
пов'язанi з нацiональним ґрунтом. Андрiй Соколов — це
iстинно росiйська людина радянськоï епохи, у його долi вiдбитi долi
рiдного народу, його особистiсть втiлила риси, що характеризують вигляд
нацiï. Вiн робить героïчнi вчинки, не надаючи ïм значення
таких. Щоб переконатися в цьому, досить згадати, як вiн рветься
доставити снаряди на батарею або без коливань вирiшується знищити
зрадника. Безкорисливiсть подвигу, скромнiсть i природнiсть — це
тi риси, якi не видiляють його серед радянських людей, а рiднять його з
ними, розповiдають про нього як про людину, якiй народ щедро вiддали
своє духовне надбання. Це людина, що представляє народ в
обставинах сувор i трагiчних i проявляє якостi, якi не є
його моральним привiлеєм, не видiляють його серед iнших, а
зближають сними.
В оповiданнi Доля людини дiйсно важко знайти те, що iнодi вкладають у
поняття новаторство. I насправдi: лаконiзм характеристик i описiв,
динамiчнiсть сюжету, гранична стриманiсть i об'єктивнiсть —
все це не має над Шолоховым влади канону. Тим часом Доля людини
— добуток новаторське в самому прямому й глибокому змiстi цього
слова, новаторське по сутi, по своєï идейно-эстетической
сутностi
Андрiй Соколов, пройшовши вiйну, втратив усе: сiм'я загинула, домiвка
зруйнована. Наступило мирне життя, прийшла пора весняного пробудження,
пора надiй на щасливе майбутнє. А вiн дивиться на навколишнiй свiт
немов присипаними попелом i наповненими неизбывной тугою очами, з його
губ зриваються слова: За що ж ти, життя, мене так покалiчила? За що так
исказнила?.. У словах Андрiя Соколова затаєнi й сумне здивування,
i сумна безвихiднiсть. Людина обертає своє тривожне питання
до життя, i не очiкує вiд ïï вiдповiдi. Оглядаючись у
минуле, згадуючи й оцiнюючи все, що вiн робив, герой не вiдчуває
своєï провини перед життям i людьми. Шолохов шукає
мотиви його трагедiï не в особливостях характеру, а в трагiчному
станi миру, у недосконалостi людського жизнеустройства. Доля героя
включається в широкий потiк iсторичного буття. Встає
проблема, повз яку не пройшов жоден вiдомий сучасний письменник. Мова
йде про те, як зложилися долi тих, хто пройшов Велику Вiтчизняну Вiйну,
чим зустрiло ïхнє мирне життя, вознаграждены чи вони були за
подвиги й страждання, чи збулися ïхнi надiï, викоханi на
передовий, якi уроки вони винесли, i яка роль ïм належить у справах
i турботах пiслявоєнного мира Повернення фронтовика до мирного
життя, до домiвки закономiрно стало одним з головних мотивiв у творчостi
письменникiв. Пiслявоєнна дiйснiсть рисувалася в картинах
будiвництва, що вiдроджуються з руïн мiст i сел. Люди працюють, не
знаходячи часу на роздуми, не даючи волi нi гiрким спогадам про
колишнiй, нi неспокiйним почуттям, якi виникали у вiдповiдь на
несправедливiсть i зло, що не исчезнули з життя. У сороковi роки багато
радянських письменникiв створювали неправильне уявлення про масштаби
народного подвигу, вселяли легковажне подання про те, що вiдновити
зруйноване, залiкувати рани — справа не таке вуж важке, а
iсторична мiсiя радянського народу, що врятував людство вiд фашистського
поневолення, була виконана легко. Деякi письменники немов би забули, що
правда про епоху не одержала вичерпного вираження в парадi перемоги, що
венчали подвиг народу на вiйнi. Це буде лише символ епохи, але не
реалiстична картина часу з його стражданнями, втратами й нестатком
Художня своєрiднiсть оповiдання Доля людини — у незвичайнiйємностi його змiсту, в епiчнiй масштабностi в широтi картин. Доля
Андрiя Соколова — це сюжетний основний мотив, але в оповiданнi
дається живаючи панорама iсторiï краïни, рисуються
приголомшливим своïм драматизмом вiйськовi епiзоди. Вiдкриття
Шолохова як художника, що дослiджує душу народу в переломнi
моменти його iсторiï, характер людини, що дiє в суворих
обставинах трагiчноï епохи, не обмежено творчiстю окремих
письменникiв. Досвiд великого художника — надбання всiх, але
кожний берет з нього те, що погодиться з його творчими прагненнями.
Романи й повести про вiйну, написанi наприкiнцi 50-х — початку 60-
х рокiв, незважаючи на свою художню iндивiдуальнiсть, мають i загальнi
риси, що дозволяє ïх розглядати як явище лiтератури
певноï епохи. Це довiра до людини, активнiсть гуманiзму, свiдоме
прагнення вiддати на службу сучасностi трагiчний досвiд минулого
Андрiй Соколов починає оповiдання про себе словами: спочатку життя
моя була звичайна. Але саме в цiй звичайному життi Шолохов бачив iстинно
пiднесене й людське, адже тiльки в щоденних турботах i працi
розкриваються люди чеснi й скромнi, шляхетнi й самовiдданi. Шолохов
обережно користується правом художника на вiдбiр матерiалу, коли
вiдтворює оповiдання героя, що згадує й про случавшихся
брутальнi слова, кинутих дружинi, i випивках iз друзями, пiсля яких такi
кренделi ногами виписуєш, що з боку, мабуть, дивитися страшно. Але
письменник знає, що це не є головним у характерi Андрiя.
Роботяща людина, весь заклопотаний про сiм'ю, нiжний чоловiк i батько,
що знаходить щире щастя в тихих радостях i скромних успiхах, якi не
обходили стороною i його житло, — Андрiй Соколов
персонiфiкує тi моральнi цiнностi, якi споконвiку властивi людям
працi. З якою нiжною проникливiстю згадує вiн свою дружину Ирину:
З боку дивитися — … Скiльки батькiвськоï гордостi
вкладає вiн у слова про дiтей, особливо про сина: И дiти
радували…
Трагичен був шлях Соколова на вiйнi. Вiхами на цьому шляху були подвиги,
доконанi людиною не зломленим, що не примирились, що не признали над
собою влади ворога й, що зберегли над ними моральна перевага. Тiльки
така людина так просто й глибоко мiг сказати про непомiрнi тяготи вiйни,
що налягли на плечi жiнок i дiтей: Вся держава на них обперлася!.. Але
його очiкували випробування ще бiльш тяжкi: загинула сiм'я, у День
Перемоги куля нiмецького снайпера обiрвала життя сина Анатолiя. Все-таки
в його очах не затаєно нi мстивоï ненавистi, нi отрутного
скептицизму. Життя спотворило людини, але не змогла його зломити, убити
в ньому живу душу
И от остання вiха шляху головного героя — Андрiй Соколов
усиновляє маленького Ванюшу, якого вiйна позбавила рiдних.
Своє рiшення взяти до себе сиротинку Андрiй не намагається
мотивувати фiлософськи, цей крок не пов'язаний iз проблемою морального
боргу. Для нього захистити дитя — це природний прояв його душi.
Щоб ока дитини були ясними, як небушко, а тендiтна душа залишалася не
потривоженоï, нiщо жорстоке не повинне доторкатися до нього. От
чому так важливо не ранити серце дитини, щоб вiн не побачив, як бiжить
по щоцi пекуча й скуповуючи чоловiча сльоза…
Жаль, яким був охоплений автор, вражений оповiданням Андрiя Соколова, не
додало оповiданню сентиментального фарбування, оскiльки повiдане
героєм викликало не тiльки жалiсть, але й гордiсть за росiйську
людину, замилування його силою, красою його духу, вiру в неосяжнi
можливостi людей. Саме таким з'являється головний герой, i автор
вiддає йому й своïй любовi, i повага, i гордiсть, коли з
вiрою в справедливiсть i розум вiн вимовляє: Два осиротiлi
чоловiки…
Андрiй Соколов — людин величезноï чарiвностi. Уже на початку
оповiдання Шолохов дає вiдчути, що ми зустрiли з людиною добрим i
сильним, простим i вiдкритим, скромним i нiжним. Цей високий,
сутулуватий чоловiк, одягнений в декiлькох мiсцях пропалений ватник, у
грубих черевиках вiдразу ж розташував до себе. Скiльки нiжностi було в
його словах, звернених до хлопчика: — Привiтайся з дядькiв,
синок!.. Ми ще нiчого не знаємо про цю людину, але по тому, як вiн
говорить про хлопчика: — Лихо менi iз цим пасажиром!.., —
можна напевно побачити в ньому натуру добру, м'яку. Нi роздратування, нi
зневажливоï байдужостi дорослого, коли вiн говорить про дитину, не
прослизнуло в нього мовлення
Удаване нарiкання: Лихо менi iз цим пасажиром — тiльки лише
рiзкiше оттенило щирi його почуття. Помiтивши, що перед ним свiй брат
— шофер, вiн довiрливо й вiдкрито, з тiєю шляхетною
природнiстю, що вiдрiзняє простих i гарних людей, вступив у
бесiду: Дай, думаю, зайду, перекуримо разом. Те^-те-одному-те й курити,
i помирати нудно. Його зiрке око помiтило, що спiврозмовник багато живе,
папироски курить, з його губ зривається прислiв'я, що
викриває колишньоï й добродушноï людини: Ну, брат, тютюн
мочений, що кiнь леченый, нi на що не годиться. Як колишнiй солдат вiн
запитує про фронтовi роки й роняє: Ну, i менi там довелося,
братуха, сьорбнути лишенька по нiздрi й вище. Андрiй не шукає
приводу вилити свою душу перед кожним зустрiчним. У спiврозмовнику вiн
бачить солдата, доля якого теж була нелегкою. Мужня стриманiсть —
це чорта, однаково властива як авторовi, так i героєвi оповiдання.
Мимоволi, що вирвалося в нього зауваження: За що ж ти, життя, мене так
покалiчила? За що так исказнила? — було перервано: И раптом
спохватився: ласкаво пiдштовхуючи сынишку, сказав: — Пiди, милок,
пограйся бiля води, у великоï води для дiтлахiв завжди який-небудь
видобуток найдеться. Тiльки, дивися, ноги не промочи! У досвiдi й
спостереженнях, у думках i почуттях Соколова вiдбитi iсторичнi,
життєвi й моральнi поняття народу, у суворiй боротьбi й нелегкiй
працi мирЪЪ, що пiзнає, осягає, що iстину,. Глибина й
тонкiсть його висловлень сполучаються iз простотою i яснiстю.
Згадаємо, як поэтично вiн порiвнює дитячу пам'ять iз лiтньою
блискавицею: Адже дитяча пам'ять, як лiтня блискавиця… Однак,
щиросердечна чуйнiсть i нiжнiсть, здатнiсть до дiяльноï любовi, що
проявляються ïм, коли вiн зiштовхується з людьми добрими й
справедливими або нужденними в його захистi, — це моральна основа
непримиренностi, презирства, мужньоï твердостi стосовно жорстокостi
й зрадництва, неправдi й лицемiрству, малодушностi й боягузтву
Андрiй Соколов пiшов на фронт людиною вже сформованим, вiйна з'явилася
жорстокою перевiркою фiзичних i духовних сил, переконань i iдеалiв, якi
становили iстоту його особистостi, основу його свiтогляду й характеру.
Шолохов не показує подробиць фронтового побуту й табiрних
митарств, щоб сконцентрувати увага на зображеннi ударних, кульмiнацiйних
моментiв, коли характер героя проявляється найбiльше сильно й
глибоко. Прощання на перонi, полон, розправа зi зрадником, невдала
спроба втекти з табору, зiткнення з Мюллером, повернення на батькiвщину,
похорони сина, зустрiч iз хлопчиком Ванюшкой — такi вiхи шляху
Андрiя. Де тi джерела, якi давали силу, щоб витримати, устояти?
Вiдповiдь на це питання в довоєннiй бiографiï Соколова
— ровесника столiття життєвий шлях якого позначений
пам'ятними подiями життя народу й краïни, де вiдбулася революцiя, у
працi й борiннях створювався новий мир. Те були обставини, якi формували
характер i свiтогляд людини, iсторична свiдомiсть народу, сином якого
вiн був
