Аналiз художнього тексту: вiд композицiï до змiсту

К. И. Чуковський у своïй книзi про росiйську мову писав, що найважливiше завдання шкiльноï словесностi — навчити “самостiйностi суджень”, “вселити школярам емоцiйне, живе вiдношення до мистецтва”. При цьому Чуковський пiдкреслював, що це завдання практично нездiйсненне, якщо в хлопцiв не розвинене дбайливе й уважне ставлення до мови.
У нашi днi слова знаменитого письменника й фiлолога анiтрошки не втратили своєï значимостi. Бiльше того, коли кiлькiсть текстiв (друкованих i електронних; рiзних по якостi, по пiзнавальнiй/естетической цiнностi), якi щодня пропускає через свiй мозок школяр, постiйно збiльшується, вiд викладачiв словесностi потрiбно ще бiльше майстерностi, щоб сформувати в навички, що вчиться, критичного аналiзу прочитаного, лiтературний смак, умiння вiдрiзняти справжнє мистецтво вiд грубоï пiдробки.
Як цього домогтися? Вiдповiдь пiдказав К. И. Чуковський: необхiдно вiдiйти вiд iдеологiчних шаблонiв i штампiв, даних ще до безпосереднього прочитання тексту, i навчитися бачити художня майстернiсть письменникiв, своєрiднiсть ïхнього поетичного мовлення2 . Iнакше кажучи, — дозволимо собi продовжити думка письменника — рухатися вiд мови, вiд словесноï побудови — до задуму, до тлумачення iдеï автора, переборюючи в результатi границю мiж традицiйними лiнгвiстичним i лiтературознавчим вивченням художнього тексту.
Чудовим i дотепер не перевершеним досвiдом такого подолання є аналiз творiв Пушкiна, Чехова, Гоголя, Достоєвського, Ганни Ахматовоï й iн. у роботах одного з найбiльших фiлологiв XX в. В. В. Виноградова. У своïх працях акад. Виноградов заклав основи теорiï тексту, що пiзнiше була розвинена в роботах його послiдовникiв. Найбiльш повний розвиток iдеï В. В. Виноградова одержали в комунiкативно-граматичнiй теорiï Г. Азолотовой. У написанiй Г. А. Золотовой у спiвавторствi з учнями “Комунiкативнiй граматицi”3 ми знаходимо, з одного боку, теорiю тексту, а з iнший, — конкретний iнструмент аналiзу тексту, що дозволяє домогтися глибокого осмислення тексту, опираючись на данi аналiзу його язиковоï структури, зблизити лiтературознавче й лiнгвiстичне дослiдження художнього тексту.
Так, наприклад, iстотно заглиблюється звичне лiтературознавче розумiння композицiï. “Композицiя, — пише Г. А. Золотова, — це побудова, комунiкативно-значеннєвий змiст якого виражено засобами мови”4 . Комунiкативна граматика, розвиваючи думку В. В. Виноградова, вiдкрила, що будь-який текст органiзується чергуванням i взаємодiєю рiзних композицiйних форм мовлення — комунiкативних регiстрiв.
Комунiкативнi регiстри являють собою моделi рiзних способiв сприйняття й подання дiйсностi, композицiйно-значеннєвi одиницi тексту.
У монологiчному текстi видiляються образотворчий, iнформативний i узагальнюючий регiстри мовлення. Образотворчий регiстр мовлення породжується прямим, сенсорним сприйняттям: “автор розповiдає про конкретну, одиничну подiю, що розвертається як би на очах у нього, оповiдача, i на очах у читача, як на сценi, у певний момент сюжетноï дiï”.
В iнформативному регiстрi “виражаються знання, думки й оцiнки”. У ньому “учинки, дiï представленi не як одиничнi, а як багаторазовими й тривалi дiєслiвними формами недосконалого виду”. Залежно вiд семантики дiєслiв зображувально- оповiдальний i зображувально-описовий подрегистри, з одного боку, i iнформативно- оповiдальний i iнформативно-описовий — з iншоï.
Вiд засобiв мови, вiд усвiдомлення принципiв з'єднання, чергування в текстi композицiйно-мовних форм (комунiкативних регiстрiв) ми приходимо далi й до осмислення композицiï сюжету (послiдовнiсть елементiв сюжету, рух вiд зав'язки до розв'язки стає можливим простежити в текстi) i далi наближаємося до рiвня стратегiï автора, оскiльки вибiр тоï або iншоï композицiйноï органiзацiï пiдпорядкований вираженню авторського задуму, iдеï добутку.
Якi результати дає запропонований комунiкативною граматикою метод дослiдження тексту, якi можливостi вiдкриває комунiкативно- граматичне розумiння композицiï ми покажемо, проаналiзувавши повiсть Н. В. Гоголя “Як посварилися Iван Iванович iз Iваном Никифоровичем” i роман В. Пелевина “Generation П”. Рамки статтi не дозволяють нам проаналiзувати цi добутки в повному обсязi, тому ми зупинимося на одному з композицiйних прийомiв — використаннi авторами узагальнюючого регiстра мовлення.
Цiль композицiï — “розташувати всi шматки так, щоб вони замикалися в повне вираження iдеï”6 . В “Повiстi про те, як посварився Iван Iванович iз Iваном Никифоровичем” Н. В. Гоголя багато в чому саме аналiз того, як “розташованi шматки”, дозволяє наблизитися до розумiння iдеï, авторського задуму.
Саме язикова форма узагальнюючого регiстра мовлення й створює той необхiдний, з погляду авторськоï стратегiï, контраст всiєï тональностi повiстi й цiєï фiнальноï реплiки, де автор пiднiмає маску. Ця контрастнiсть змушує читача зупинитися й задуматися, повернутися назад, проаналiзувати прочитане. Справдi: чому нудно на цьому свiтлi”? I, вiдповiдаючи на це питання, читач раптом вiдкриває, що те, над чим вiн протягом всiєï повiстi смiявся, чому, може бути, зворушувався, виявляється не просто нудним, а страшним у своïй убогостi. Забавна iсторiя перетворюється в повiсть про свiт, де люди втратили свою людську сутнiсть, перетворилися в неживi предмети. Форма узагальнюючого висловлення дозволяє уникнути прямоï оцiнки (порiвн. Нудний мiстечко цей Миргород, добродiï!), вiдкриває простiр для бiльше широкого узагальнення, а також самостiйного читацького аналiзу.
У заключному узагальнюючому висловленнi, тiльки в ньому, по сутi справи, чiтко проявляється погляд ззовнi, iз зовнiшньоï точки зору. Оповiдач пiднiмає маску добродушного й простуватого приятеля головних героïв, пiд якою вiн ховався (не дуже старанно, втiм) протягом усього оповiдання. Виявляється, що вiн не такий, як вони, зовсiм не частина Миргорода. Виявляється, що Миргород i його мешканцi викликають у ньому зовсiм не захват (порiвн. Якщо будете пiдходити до площi, те, вiрно, на час зупинитеся помилуватися видом: на нiй перебуває калюжа, дивна калюжа! єдина, яку тiльки вам вдавалося коли бачити! <...> Прекрасна калюжа!), а рiзке неприйняття, “нудьгу”. Фiнальне узагальнююче висловлення, таким чином, є важливим у цiй повiстi засобом реалiзацiï категорiï образа автора; задає читацьке сприйняття, визначає вiрному, вiдповiдному авторському задуму, прочитання добутку.