Дискурс психоаналiзу в сучасному украïнському лiтературознавствi
Зроблено спробу розглянути особливостi розвитку психоаналiтичнихдослiджень в Украïнi з лiтературознавчого погляду. Авторка
намагалася зясувати значення психоаналiзу та окреслити перспективи його
використання для вивчення художньоï лiтератури на сучасному етапi.
Ключовi слова: Психоаналiз, архетип, архетипний аналiз, колективне
несвiдоме, мiкрообраз.
Bidiuk o. discourse of psychoanalysis in modern literary science in
Ukraine. The article is devoted to the specialties of the
psychoanalytical investigations in Ukraine according to the literary
science. The author tries to explain the role of psychoanalysis and
perspectives of its using that allow understand the literary texts
today.
Key words: Psychoanalysis, archetype, archetype analysis, collective unconscious, microcharacter.
Останнiм часом в украïнському лiтературознавствi посилилася увага
до нових, нетрадицiйних методiв дослiдження художнього тексту. Зокрема,
психоаналiз, яким в Украïнi пiсля довгого замовчування активно
стали послуговуватися на початку 90-х рокiв ХХ ст., справдi дає
величезнi можливостi для таких дослiджень.
Психоаналiз як явище спочатку виникає у лiкарськiй практицi
наприкiнцi ХIХ столiття. Першим, хто почав послуговуватися ним, був
австрiйський вчений З. Фрейд. Учений використовував вiдкритий ним метод
у терапевтичнiй практицi, однак дуже швидко помiтив, що результативним
вiн є також i для розгляду тексту художнього твору. Тож саме
засновник психоаналiтичного вчення З. Фрейд спрямував дослiдникiв у
русло вивчення мистецьких явищ. Лiтература не стала винятком.
Психоаналiтичнi розвiдки З. Фрейда у царинi дослiдження художнього
тексту — Марення i сни в Градiвi Єнсена (1907), Мотив вибору
скриньки (1913) i Деякi типи характерiв iз психоаналiтичноï
практики (1916), а також Достоєвський i батьковбивство (1928),
мають неабияке значення: саме звiдси починається практика
застосування психоаналiзу в лiтературознавчiй науцi.
Фрейдiвський метод базується на виявленнi психiчних рис, неврозiв
та комплексiв самого автора, якi останнiй сублiмує у власнiй
творчостi . Активно послуговуються фрейдiвською концепцiєю i в
украïнському лiтературознавствi. Однак занадто вузьке й однобоке
використання психоаналiтичного методу (лише у фрейдiвському варiантi)
може спричинити знецiнення художнього тексту як такого та його
мiкрообразноï структури.
Водночас психоаналiтичний пiдхiд протягом ось уже бiльш як
столiтньоï практики в украïнському лiтературознавствi так i не
спромiгся на витворення цiлiсноï концептуальноï методики
подiбних наукових розвiдок.
Зазвичай дослiдження бiльшостi украïнських психоаналiтикiв
зводяться до використання лише фрейдiвських концепцiй. Весь аналiз
ґрунтується на вiдшуковуваннi психiчних вiдхилень
письменника, невротичних станiв, рiзного роду збочень (вiд
гомосексуальностi до мазохiзму, суïцидних нахилiв тощо). Так, на
думку Н. Зборовськоï, народжується не що iнше, як вульгарний
психоаналiтичний пiдхiд [8, 347], що може сприяти виробленню негативно-
епатажноï тенденцiï, дискурсу приниження великих особистостей
[8, 347]. Вiд цього неодноразово застерiгав ще на початку ХХ ст. С.
Гаєвський у своïй статтi Фрайдизм у лiтературознавствi. Усю
чиннiсть письменника зводити до одного сексуального поривання, писав
вiн, досить однобiчно. Однобокiсть особливо позначилася у фрайдистiв,
що почали прикладати на практицi гiпотези Фрайда [1, 263].
Отож психоаналiтичний iнструментарiй, що, безумовно, дає най-ширшi
можливостi застосування, справдi використовується дослiдниками
занадто вузько. Взяти хоча б працi С. Павличко, Г. Грабовича, Л. Плюща,
Н. Зборовськоï та iнших, якi послуговуються здебiльшого
фрейдiвськими постулатами, оминаючи чи й зовсiм не беручи до уваги,
наприклад, архетипний аналiз.
Саме тому, розглядаючи, на наш погляд, найбiльш значимi з наявних
украïнських психоаналiтичних розвiдок, ставимо собi за Мету
Показати не використанi досi можливостi психоаналiзу в дослiдженнi
художнього тексту i лiтератури, зокрема на сучасному етапi.
Пiсля розквiту психоаналiтичноï думки в 10-30-х рр. ХХ ст.(зокрема, тут варто згадати працi I. Хмелевського, С. Балея, В. Яреми,
А. Халецького, В. Пiдмогильного та iн.) в Украïнi настала бiльш як
пiвстолiтня епоха затишшя, замовчування i навiть зацьковування
психоаналiзу сподвижниками тоталiтарноï системи та марксистсько-
ленiнськоï iдеологiï. Психоаналiз розглядався як зародок непослi-
довности чи безметоддя [1, 264]. Iнтерес до психоаналiзу вiдновився вже
в роки незалежностi Украïни. Як пише Н. Зборовська, лише на етапi
розпаду радянського тоталiтаризму виникла серйозна спроба iнтегрувати
фройдизм з лiтературознавчою наукою [8, 336].
С. Павличко була однiєю з перших, хто намагався втiлити цю спробу
в життя. 1997 року вийшла друком праця Дискурс модернiзму в
украïнськiй лiтературi, яка згодом, у 1999-му була доповнена
роздiлом Ще один сюжет. Психопатичний/психоаналiтичний дис-
Курс як компонент украïнськоï модерностi. Особливу роль
авторка вiдводить саме психоаналiзу та його важливостi для дослiдження
художнього твору i його персонажiв. Тож дослiдниця зазначає:
Неврози, навiть божевiлля, вперше зявилися на сторiнках украïнських
лiтературних творiв. Божевiльна людина, або, точнiше, людина, яка
стоïть на межi двох свiтiв розумного i нерозумного, не просто
дедалi частiше привертає увагу письменникiв. Саме цей образ
стає метафорою особистостi нового модерного часу, а психоаналiз
способом пiзнання цiєï особистостi [11, 237].
С. Павличко зупиняється здебiльшого на постатях тих письменникiв,
якi так чи iнакше стояли на межi двох свiтiв. Це, зокрема, А. Кримський,
який демонструє невротичний, iронiчний стиль, уривчастий,
спазматичний наратив i, нарештi, героя, цiлком зануреного в своï
переживання, почуття, думки й нерви [11, 238], творчiсть для якого
є способом самолiкування, автопсихоаналiзом [11, 247]; Леся
Украïнка, з iмям якоï повязанi, на думку дослiдницi,
найвiдомiшi, канонiчнi вияви невротичного героя i загалом неврозу в
украïнськiй лiтературi цього часу [11, 242]; М. Хвильовий, що
перебував на межi постiйного душевного зриву [11, 266], та iншi.
Окрiм С. Павличко, психоаналiтичним методом керувались у своïх
дослiдженнях такi вченi, як Л. Плющ, Г. Грабович, М. Моклиця, М. Ласло-
Куцюк, Н. Зборовська, О. Забужко та ряд iнших сучасних дослiдникiв. Для
бiльшостi з них застосування цього методу дало змогу вiдкрити нове
бачення творчостi великих письменникiв, зокрема, Т. Шевченка, Лесi
Украïнки та iн.
Так, цiкавою з цього погляду є розвiдка Л. Плюща Екзод Тараса
Шевченка: навколо Москалевоï криницi (1986, 2001). На думку
дослiдника, навiть поверхове знайомство з Кобзарем наочно
демонструє, що Шевченко , засновник сучасноï
украïнськоï лiтератури, незмiнно ближчий до типу поета шамана
й пророка [12, 25]. Роздумуючи над шаманiчним посередництвом мiж
колективною памяттю та вищими силами, iнший дослiдник Г. Грабович
зауважує: Вибираючи цю роль i цю модель самоiдентифiкацiï,
Шевченко, як на мене, накреслював свiй мiтопоетичний код i свою вибрану
роль носiя мiту, i водночас програмував своє прочитання й свою
загальну рецепцiю [2, 577]. Л. Плющ один iз перших, хто
намагається роз-бронзувати поета, бо ж, як зазначає у
цитованiй вище працi,
забронзований, залакований, заслинений i розбитий на цитати Кобзар
заслонив вiчно живуще слово Кобзаря i живого Шевченка з його людськими
хитаннями, грiхами, похибками [12, 28-29].
Г. Грабович, використовуючи психоаналiчний метод у дослiдженнi Поет як
мiфотворець. Семантика символiв у творчостi Т. Шевченка (1998),
зазначав: Дослiджуючи мiфiчне мислення Шевченка, я користувався методом
найадекватнiшим для його дослiдження, але при цьому не випускав з поля
зору й того, що в даному випадку ми маємо справу з творчою
iндивiдуальнiстю, творцем, а не з безликим колективом [3, 190]. Водночас
автор переконаний, що в поезiï Шевченка маємо синтез
колективного та iндивiдуального несвiдомого, адже поезiя Шевченка
iснує на стику як продукт рiзних кодiв. Мiфiчний код глибоко
закорiнений в колективному мисленнi, але не позбавлений iндивiдуального
вимiру [3, 190]. Саме отой iндивiдуальний момент робить письменника
творцем, не схожим на iнших.
Звернулася до постатi Т. Шевченка i М. Ласло-Куцюк у працi Творчiсть
Шевченка на тлi його доби (2002). На думку дослiдницi, самого поета, а
тим бiльше його твори , слiд розглядати, враховуючи надзвичайну роль
пiдсвiдомостi як мотивацiю художньоï творчостi , як свiтлих, так i
тiневих ïï сторiн [9, 279]. Вона схильна вiдносити особистiсть
Шевченка до психологiчного типу етико-сенсорного iнтроверта, а метод
психоаналiзу ïй знадобився саме тому, що етико-сенсорнi типи
… живуть сучаснiстю, повнокровно i надзвичайно сильно на цю
сучаснiсть реагують; iнтроверти ще бiльше за екстравертiв, перероблюючи
навколишнє в своïй уявi при допомозi пiдсвiдомостi [9, 195].
Це чи не вперше у психоаналiтичних дослiдженнях ми бачимо вiдхiд вiд
фрейдiвськоï iдеологiï i звернення до юнгiвськоï
концепцiï.
Глибоке й докладне вивчення творчоï особистостi на основi
розрiзнення психологiчних типiв згiдно з юнгiвською теорiєю
зроблено в монографiï украïнського лiтературознавця-
психоаналiтика М. Моклицi Модернiзм як структура: Фiлософiя. Психологiя.
Поетика (2002). Дослiдниця, зокрема, зазначає: Чотири типи психiки
чотири типи взаємин зi свiтом, чотири моделi свiтоустрою…
саме в епоху модернiзму були вербалiзованi, в першу чергу завдяки
мистецтву [10, 237]. Саме вони, на думку М. Моклицi, лягли в основу
провiдних мистецьких напрямiв: у символiзмi чiтко проартикульо-
Вано психологiю людини iнтуïтивного типу, в експресiонiзмi
емоцiйного, у футуризмi сенсорного, у сюрреалiзмi — розумового
[10, 237].
Ця конструктивна модель психiки творчоï особистостi приводить до
уважного перепрочитання творiв письменникiв з огляду на глибоко захованi
i виявленi на рiвнi образноï системи мови оцi психiчнi домiнанти.
Тобто основним тут бачиться вже не фрейдiв-ський, а юнгiвський пiдхiд.
Зокрема, саме у працi М. Моклицi закладено перспективи до архетипного
аналiзу елементiв художнього твору, що, на жаль, здебiльшого
iгнорується чи нiвелюється у розглянутих психоаналiтичних
дослiдженнях. Не є винятком i працi Н. Зборовськоï та О.
Забужко.
Н. Зборовська, починаючи iз Фемiнiстичних роздумiв (1999), увiйшла в
академiчну лiтературознавчу науку спочатку теоретичною працею
Психоаналiз i лiтературознавство (2003), а потому проектом
психоiсторiï новiтньоï украïнськоï лiтератури Код
украïнськоï лiтератури (2006). Це єдинi у своєму
родi в Украïнi видання з лiтературознавчого психоаналiзу, а тому
ïх значення важко переоцiнити. Щоправда, вони подекуди мiстять
досить суперечливi зауваги та хибують на вибiрковiсть висвiтлення
творчостi украïнських письменникiв.
Зокрема, у працi Психоаналiз i лiтературознавство Н. Збо-ровська рiзко
критикує фрейдiвський метод дослiдження художнього твору, хоча
акцент поставлено власне на ньому. У дослiдженнi Код
украïнськоï лiтератури авторка намагається зрозумiти
iсторiю розвитку украïнськоï лiтератури, яка, на ïï
думку, як i iсторiя художнього пiзнання розвивається хвилеподiбно:
то потужно заходить у морок несвiдомого, то потужно виходить на свiтло
свiдомостi [7, 3], але завжди й неодмiнно привязана до постатей великих
письменникiв.
Майстри украïнського слова цiкавлять також i О. Забужко, яка видала
своєрiдне дослiдження-трилогiю знакових для украïнського
письменства постатей: I. Франка (праця Фiлософiя украïнськоï
iдеï та європейський контекст: франкiвський перiод, 1992), Т.
Шевченка (розвiдка Шевченкiв мiф Украïни: спроба фiлософського
аналiзу, 1997) i Лесi Украïнки (розвiдка Notre Dame dUkraine:
Украïнка в конфлiктi мiфологiй, 2007). Зокрема, для авторки цiлком
очевидно, що цi видатнi лiтератори є виразниками певноï фiлософсько-
Свiтоглядноï iдеï, якi, щоправда, нiколи не абстрагувалися вiд
конкретики людського свiтопереживання [5, 59]. I якщо у творчостi I.
Франка, на переконання О. Забужко, фiлософська рефлексiя над
нацiональною iдеєю природно тяжiла… до художньо-образних
форм саморозгортання [5, 56], у Т. Шевченка представлена вже як
унiкальна форма синтезу фiлософськоï рефлексiï з архетипами
колективного несвiдомого [6, 135]. Однак докладного архетипного аналiзу
в О. Забужко не знаходимо, тож мiкрообразний пласт знову залишився поза
увагою. Врештi дослiдниця приходить до висновку, що вiдбувається
процес виродження украïнськоï культури на сучасному етапi
розвитку, який породжує нацiональну слабкiсть, колективне почуття
беззахисности i загрожености нацiональному iснуванню [4, 33]. О. Забужко
вважає, що останнiм виразником украïнськоï
лицарськоï культури європейського зразка була Леся
Украïнка. Вiдтак уся подальша iсторiя лiтератури бачиться ïй
позбавленою лицарського iдеалу. Можна сказати, що працi Забужко мають
радше фiлософське, анiж суто психоаналiтичне спрямування, хоча й мiстять
окремi цiкавi зауваги.
Отож, розглянувши розвiдки украïнських психоаналiтикiв та ïхню
специфiку дослiдження лiтературного твору, можемо говорити про потребу
витворення новоï концептуальноï позицiï. Майже всi вони
користуються фрейдiвською методикою таких дослiджень, причому
використовують ïï занадто однобоко (тiльки заради виявлення
сексуальних iнфантильних проявiв авторськоï особистостi). Натомiсть
теорiя гострослiвя З. Фрейда взагалi до уваги не береться, тобто
мiкрообразний рiвень художнього тексту чомусь (абсолютно невиправдано,
на наш погляд!) залишився поза увагою дослiдникiв. Проте не варто
забувати, що саме на мiкрообразах наголошував не лише З. Фрейд, який
першим звернувся до омовок, описок, символiв сновидiнь. На цьому
акцентував свою увагу й К.-Г. Юнг.
Юнгiвська ж доктрина, яка, власне, найбiльше звертається до
образного пласту, представлена в лiтературознавствi лише поодинокими
розвiдками (зокрема, маємо на увазi дослiдження М. Ласло-Куцюк, М.
Моклицi, частково Г. Грабовича, Л. Плюща та iн.). Архетипний аналiз,
який сьогоднi часто помилково ототожнюють iз мiфоаналiзом, узагалi
рiдкiсть.
Насправдi психоаналiз дає надзвичайно широкий спектр можливостей
до застосування у вивченнi не лише особистостi письменника, а й
художнього тексту. Назрiла потреба переосмислити здобутки психоаналiзу й
окреслити новi перспективнi напрями психоаналiтичного пiдходу в
лiтературознавчих дослiдженнях, що ми i намагаємося зробити. ї
Бiдюк О., 2008
Лiтература
1. Гаєвський С. Фрайдизм у лiтературознавствi // История
психоанализа в Украине. Х., 1996. С. 260-268.
2. Грабович Г. До iсторiï украïнськоï лiтератури:
Дослiдження, есеï, полемiка. К., 2003. 631 c.
3. Грабович Г. Поет як мiфотворець. Семантика символiв у творчостi Т.
Шевченка. К., 1998. 206 с.
4. Забужко О. Notre Dame dUkraine: Украïнка в конфлiктi мiфологiй.
К., 2007. 640 с.
5. Забужко О. Фiлософiя украïнськоï iдеï та
європейський контекст: франкiвський перiод. К., 1993. 126 с.
6. Забужко О. Шевченкiв мiф Украïни: спроба фiлософського аналiзу.
К., 2001. 160 с.
7. Зборовська Н. Код украïнськоï лiтератури: Проект
психоiсторiï новiтньоï украïнськоï лiтератури.
К., 2006. 504 с.
8. Зборовська Н. Психоаналiз i лiтературознавство. К., 2003. 392 с.
9. Ласло-Куцюк М. Творчiсть Шевченка на тлi його доби. Бухарест, 2002.
348 с.
10. Моклиця М. Модернiзм як структура: Фiлософiя. Психологiя. Поетика.
Луцьк, 2002. 390 с.
11. Павличко С. Теорiя лiтератури. К., 2002. 679 с.
12. Плющ Л. Екзод Тараса Шевченка: навколо Москалевоï криницi:
Дванадцять статтiв. К., 2001. 384 с.
