Драматична i театральна творчiсть украïнськiй лiтературi

На XVII ст. припадає утвердження в украïнськiй лiтературi
драматичних жанрiв, розвиток яких нерозривно повязаний iз життям
тодiшнiх шкiл и. Драматичнi твори писалися з освiтньою i виховною метою.
Авторами, як правило, були викладачi поетики, виконавцями учнi,
глядачами всi члени шкiльноï корпорацiï, а також гостi з числа
представникiв мiсцевоï влади, батькiв, меценатiв, поважаних городян
та iн. У шкiльних поетиках викладали основи теорiï драматичних
жанрiв. Вистави влаштовувались i поза школами, на чистому повiтрi, пiд
час рекреацiй, а також ярмаркiв, перед ширшою i рiзноманiтнiшою
аудиторiєю.
Драматична i театральна творчiсть культивувалася в католицьких
єзуïтських i пiарських школах, серед учнiв i викладачiв яких
було чимало мiсцевих жителiв. Вони вносили у пєси польського
шкiльного театру локальнi риси; в цi пєси i спектаклi включалися
фрагменти украïнською чи бiлоруською мовою. Польська шкiльно-
театральна практика впливала на формування драматичноï
театральноï творчостi в православних украïнських i бiлоруських
школах.
Украïнська драматургiя в XVII ст. представлена творами рiзних
жанрових форм. Початки драми можна вбачати вже у декламацiйних
композицiях панегiричного i празничного змiсту однiєï з
основних форм функцiонування тодiшньоï поезiï. Отже, до
драматичноï творчостi слiд вiдносити i Просфониму (Львiв , 1591), i
Вiршi на смерть Петра Конашевича-Сагайдачного (К., 1622), i
ЕвхаристирЧон (К-, 1632). Ближчою до власне драматичних жанрiв формою
є дiалоги, в яких дiйовi особи не просто декламують своï
вiршовi партiï, а репрезентують певних персонажiв i вiд
ïхнього iменi виголошують реплiки, повязанi мiж собою сюжетно. Мiж
персонажами дiалогiв бачимо героïв християнськоï,
iсторiï, а також алегоричнi постатi. До цього рiзновиду4
драматичних творiв належать Вiршi iз трагедiï Христос пасхон Андрiя
Скульського (Львiв, 1630) i Розмишляння про муку Христа Iоаникiя
Волковича (Львiв, 1631).
Власне драма у XVII ст. розвивається в жанрових формах
мiстерiï (пєс на рiздвянi й великоднi сюжети) i мiракля
(пєс на сюжети iз життя святих).
Жанр мiстерiï репрезентують пєси Слово про збурення пекла
(середина чи друга половина XVII ст.) ,5, Дiйствiє на страстi
Христовi (80-тi роки XVII ст.), Царство натури людськоï (1698).
Найцiкавiша з них перша. Вона яскравий зразок народного барокко. В нiй
розробляється сюжет iз апокрифiчного Никодимового євангелiя
про те, як Христос розоряє пекло i звiльняє душi праотцiв.
Мiсце дiï має вигляд середньовiчного замку. Персонажi
пєси Ад, Люцифер, Соломон Премудрий, Христос, Богородиця, Iоанн
Хреститель та iн. надiленi деякими iндивiдуальними i локальними рисами,
виявляють заземленi людськi емоцiï. I в окресленнi мiсця дiï,
i в окресленнi дiйових осiб, а також в мовi i вiршi проступають народнi
елементи.
Драматична творчiсть протягом усiєï доби барокко в
iсторiï украïнськоï лiтератури реалiзується у
високому i середньому стильовому регiстрi. Однак у ходi вистави високий
стильовий полюс має низьку противагу у виглядi так званих
iнтермедiй, чи iнтерлюдiй, невеликих пєсок або фрагментiв на
анекдотичнi сюжети iз простонародного життя. В цьому проявляється
характерна для барокко тенденцiя до антитетичного зiткнення високого i
низького.
Найранiшими iз вiдомих на сьогоднi украïнських iнтермедiй є
двi iнтермедiï до польськомовноï драми львiвського письменника
Якуба Гаватовича про смерть Iоанна Хрестителя, виставленоï i
надрукованоï 1619 р. Перша з них драматизує одне з оповiдань
про Уленшпiгеля: крутiй-бiдняк пошиває в дурнi недалекого
хазяйновитого селянина; друга розробляє сюжет з Римських iсторiй,
згодом обiграний Степаном Руданським у гуморесцi Найкращий сон. Обидва
сюжети здавна популярнi як у фольклорних, так i в лiтературних версiях.
В украïнських iнтермедiях ïм надано локального колориту в
окресленнi дiйових осiб, у ïхнiй поведiнцi й мовi, в подробицях
обстановки.
Iнтермедiям властивi напруженiсть ситуацiй, динамiчнiсть дiï,
жвавiсть i дотепнiсть дiалогу, натуралiстичнiсть описiв, антитетичнiсть
ситуацiй, реакцiй i деталей обстановки, контрастнiсть слiв i виразiв,
пiдхоплених iз живоï розмовноï стихiï. Персонажi
iнтермедiй маски визначених соцiально-психологiчних типiв хазяйновитого
селянина, крутiя, шляхтича, козака тощо. Вони спорiдненi з персонажами
побутовоï повiстi i новели-фацецiï. Полiтичнi умови XVIXVII
ст. не сприяли розвитку оповiдноï лiтератури житiйного змiсту. Не
канонiзувалися новi мiсцевi святi, не укладалися, лише за кiлькома
винятками, новi житiя. На мiсце в сонмi святих явно претендують активний
насаджувач аскетизму в середовищi православного украïнського
чернецтва, засновник Скиту Манявського Йов Княги-ницький i засновник
Почаïвськоï лаври Йов Залiзо. Вiдповiдно створюються про них
житiйнi повiстi. Протягом XVII ст. украïнськi книжники
пристосовують житiйну спадщину XIXVI ст. до нових iдейних i стильових
потреб. У своïй роботi вони спираються на досягнення росiйських
агiографiв XVXVII ст., а також засвоюють досвiд
захiдноєвропейських i польських середньовiчних i бароккових
агiографiв, зокрема Петра Скарги.
Перекладаються i переписуються житiя таких популярних святих, як Олексiй
чоловiк божий, Георгiй Побiдоносець, Антонiй Єгипетський, Афа-
насiй Александрiйський, Варвара Великомучениця, Марiя Магдалина та iн.
Цi житiя справили помiтний вплив й на iншi жанри лiтератури XVII XVIII
ст. (проповiдi, вiршi, драми, повiстi).
Творчiсть украïнських агiографiв пожвавлюється в часи митрополит-
ства Петра Могили (16321647), котрий пiдпорядковує ïï
полемiчним цiлям. З його благословення Сильвеотр Косiв видає
Патерикон (К., 1635) польськомовну переробку Києво-Печерського
патерика. Невдовзi Патерикон перекладається украïнською
книжною мовою. Триває i безпосереднє використання легенд Києво-
Печерського патерика, виникають його слов яноруськi й украïнськi
обробки,6.
Протягом XVII ст. продовжується записування легенд про чудеса
святих, церков, iкон i рiзних християнських релiквiй. Створюється
специфiчна лiтература коротких оповiдань, якi дають здебiльшого тiльки
сухий запис факту. Поряд з матерiалом, позиченим iз чужоземних джерел,
чимало мiсця в збiрниках таких оповiдань вiдведено i мiсцевому
матерiалу, зокрема фольклорного походження. У багатьох iз цих легенд
звучать злободеннi соцiальнi i полiтичнi мотиви.
Письменники XVII ст. перевтiлюють давнiй сюжетний матерiал у новi форми.
Зявляються переробки давнiх княжих житiй. Серед них видiляються житiя
Ольги, Володимира, Бориса i Глiба, трансформованi у своєрiднi iсторико-
белетристичнi повiстi,7.
Iдея Петра Могили про створення украïнського корпусу
християнськоï агiографiï здiйснюється в чотиритомнiй
Книзi житiй святих Димитрiя Туптала (К., 16891705). Сюжети для
своïх агiографiчних повiстей Ди-митрiй черпав, крiм Бiблiï i
творiнь отцiв церкви, iз багатьох словянських (у тому числi росiйських i
польських), грецьких i латинських джерел. Але запозичене вiн
перекомпоновував по-своєму, накладаючи на нього виразний вiдбиток
власноï творчоï iндивiдуальностi. Димитрiй опрацьовував житiя
не стiльки як iсторик церкви, скiльки як моралiст i белетрист для нього
найбiльше важили повчальнiсть i цiкавiсть розроблюваних сюжетiв.
Засвоєння новоï манери викладу житiй було пристосуванням для
потреб агiографiï засобiв стилю барокко. Новiй агiографiчнiй манерi
притаманнi не тiльки прагнення переконати в правдивостi того, про що
розповiдається, не тiльки повчальнiсть, а й чутливiсть,
зворушливiсть оповiдi. Факт для бароккових агiографiв тiльки привiд для
моралiзацiï; звiдси насиченiсть мо-ралiзацiйним змiстом, але звiдси
ж i безлiч загальних мiсць, нагромадження вишуканих i складних прикрас.
А поряд з цим потяг до низьких, простонародних, розмовних висловiв
У XVII ст. украïнськi письменники продовжують переказувати оповiднi
сюжети, якi розвинулися на захiдноєвропейському грунтi в середнi
вiки i в епоху Вiдродження,8.
Великою популярнiстю серед читачiв користувалися легендарнi повiстi
Оповiдачiв цих повiстей цiкавили морально-етичнi проблеми, найчастiше
тi, якi корiнилися в християнськiй релiгiйнiй свiдомостi, iнодi дуже
земнi i майже завжди вагомi в людському життi: неминучiсть смертi
(Повiсть про лицаря i смерть); безглуздiсть i марнiсть людськоï
гординi та рiвнiсть усiх перед богом (Повiсть про гордого царя);
торжество доброчесностi над зловмиснiстю (Повiсть про богобоязливого
молодика); вiрнiсть даному слову Повiсть про царя Сонхоса) i т. п.
Крiзь абстрактнi проблеми християнськоï моралi в конкретних сюжетах
проглядають бiльш чи менш виразнi соцiальнi вiдтiнки, якi виявляють живе
осмислення реальних суперечностей дiйсностi. Елемент чудесностi,
легендарностi в цих повiстях нерiдко вiдступає на заднiй план, а
на передньому зостається життєва ситуацiя, яка ставить героя
перед тiєю чи iншою морально-етичною альтернативою, i тi пригоди,
переважно цiлком реальнi, iнодi навiть побутовi, що ïх
переживає герой у перипетiях сюжету повiстi, котрi мають
переконати читача в помилковостi позицiï героя. При цьому
авантюрний елемент у багатьох iз них набуває цiлком
самостiйноï естетичноï цiнностi. Продовжує розвиватися
жанрово-тематична лiнiя, започаткована в XVXVI ст. захiдними версiями
Александрiï i повiстей про Трою. Наприкiнцi XVI на початку XVII ст.
в Бiлорусiï та на Украïнi загострюється iнтерес до
захiдноєвропейськоï лицарськоï оповiдноï
лiтератури. У Познанському збiрнику (1580) збереглися бiлорусько-
украïнськi переклади романiв про Трiстана i про Бово. У складi
цього ж збiрника дiйшов до нас переклад латиномовноï угорськоï
Iсторiï про Атiллу, ближчоï до лiтописних воïнських
повiстей, анiж до власне лицарських романiв. Суто свiтський, авантюрний
характер цих повiстей, увага в них до людських почуттiв (любов,
прагнення слави, гнiв, помста), iнтерес до побутових подробиць прикмети
нового, дедалi популярнiшого лiтературного жанру.