Друга половина ХIХ ст. перiод дальшого поступу украïнськоï культури, лiтератури
Друга половина ХIХ ст. перiод дальшого поступу украïнськоï
культури, лiтератури, розвитку плiдних традицiй попереднiх етапiв та
визрiвання нових художнiх якостей.
Пiдпорядковуючися загальним закономiрностям саморозвитку художнiх
систем, украïнська лiтература мала й специфiчнi нацiональнi
особливостi, що вирiзняли ïï з-помiж iнших лiтератур свiту. Ця
особливiсть полягала в постiйному тiсному зв'язку лiтератури з нацiонально-
визвольним, гуманiстичним рухом, у якому вона мiцнiла й набувала снаги.
На лiтературному процесi вiдчутно вiдбивалася полiтична
роз'єднанiсть нацiï, що й далi перебувала в складi
Росiйськоï та Австро-Угорськоï iмперiï, в яких
неоднаковими були не лише загальнi рiвнi економiчного й культурного
розвитку, а й урядова полiтика стосовно нацiональних культур. Це
позначалося на характерi та iнтенсивностi нацiонального самоусвiдомлення
украïнського народу, самовизначення й самоорганiзацiï його
iнтелiгенцiï. За всiєï своєрiдностi суспiльно-
полiтичного й культурно-освiтнього життя на схiдно — й
захiдноукраïнських землях спiльним було розгортання боротьби проти
полiтичного й нацiонального гнiту та за розв'язання гострих соцiальних
суперечностей.
Вiд 60-х рокiв в Украïнi набув значного поширення народницький рух.
Групи Землi i волi, а згодом Народноï волi й Чорного передiлу дiяли
в Києвi, Харковi, Одесi, Полтавi та iнших мiстах. Учасники
народницького гуртка Киïвська комуна (1873-1874) вели пропаганду
серед селян i робiтникiв.
Спочатку дещо романтичний, позбавлений виразного полiтичного
забарвлення, i в основi своïй культурно-освiтнiй громадiвський рух
дiстав узагальнену назву украïнофiльства. Пiд цiєю назвою вiн
стає об'єктом провокацiйноï критики реакцiйноï
росiйськоï та польськоï преси, причiпок i переслiдувань
офiцiйних властей, тим паче, що в украïнофiльствi дедалi бiльше
почали виявлятися радикальнi орiєнтацiï, якi квалiфiкувалися
шовiнiстичною пресою й урядовими колами як тенденцiï полiтичного
сепаратизму.
Новi соцiально-економiчнi обставини, розвиток визвольного руху створили
сприятливiшi умови для розвитку суспiльноï думки, зокрема науки,
мистецтва, лiтератури, якi в другiй половинi ХIХ ст. становили органiчно
пов'язанi мiж собою важливi частини єдиноï нацiональноï
культури державно й полiтично роз'єднаного украïнського
народу. Однак цензурнi заборони та урядовi переслiдування, що тодi
особливо посилилися, численнi репресивнi акцiï шовiнiстичних сил у
царськiй Росiï ускладнювали й гальмували, деформували й переривали
процес розвитку украïнськоï культури, виключаючи з
лiтературного процесу ряд визначних для свого часу творiв.
Емський указ 1876 р. разом iз низкою додаткових цензурних розпоряджень
1880-1900 рокiв по-своєму завершував розпочату ще Петром I
полiтику денацiоналiзацiï украïнськоï суспiльностi й
культури. У саму основу нацiональноï культури були спрямованi
заборони украïнських книжок для дiтей без нацiонального чуття й
усвiдомлення власного нацiонального корiння. Заборонялося вживання слiв
Запорозька Сiч, козак, воля й навiть Украïна .
Широкого загальноєвропейського розголосу набула доповiдь М.
Драгоманова для лiтературного конгресу в Парижi (1878), видана окремою
брошурою Украïнська лiтература, проскрибована росiйським урядом
— як протест проти небачених у цивiлiзованому свiтi переслiдувань
лiтератури великого народу та перша патрiотична спроба
популяризацiï у свiтi ïï здобуткiв. У добi формування
нацiональних культур особливого значення набуває активне
засвоєння життєздатних культурних традицiй, ïх
трансформацiя й розвиток вiдповiдно до вимог часу й нових потреб
суспiльства. Саме тому в цей перiод йшло активне нагромадження
матерiалiв з iсторiï суспiльного, громадсько-культурного життя
украïнського народу, осмислення розвитку мови й народноï
творчостi, лiтератури. Значна заслуга в цьому, а також у розвитку
природних наук, належала вченим, якi гуртувалися навколо
Киïвського, Харкiвського, Одеського, Львiвського унiверситетiв,
Киïвськоï духовноï академiï, Колегiï Павла
Галагана та спецiальних культурно-освiтнiх i наукових товариств, зокрема
Пiвденно-Захiдного вiддiлення географiчного товариства.
Цього часу написано низку полiтичних пiсень, що сприяли дальшому
пiднесенню нацiональноï свiдомостi. Особливе значення мала пiсня П.
Чубинського Ще не вмерла Украïна (музика Мих. Вербицького), яка
вiдразу стала визнаним гiмном нацiонального руху, органiзацiй та партiй,
а згодом i державним гiмном.
Велика роль у пропагандi украïнського мистецтва належала театру. За
усталеною традицiєю спектаклi за п'єсами украïнських
драматургiв широко включали народнi пiснi, танцi, звичаï та обряди.
Взагалi означений перiод є часом фактичного народження того
класичного театру, який зусиллями своïх найвидатнiших представникiв
М. Кропивницького, М. Старицького, I. Карпенка-Карого, М. Садовського,
П. Саксаганського, М. Заньковецькоï, С. Крушельницькоï, I.
Алчевського вийшов далеко за межi своєï краïни.
За умов постiйних урядових обмежень сфер функцiонування
украïнського друкованого слова лiтература вимущено брала на себе
додатковi функцiï фiлософських наук, права, а ïï
безпосереднiй зв'язок iз суспiльним життям i визвольною боротьбою
потребував й особливого типу письменника, для якого виступ у рiзних
сферах культури стає формою гормадськоï дiяльностi.
Самi iсторичнi обставини зумовили небувалий ранiше в украïнськiй
лiтературi приплив талантiв, появу цiлоï плеяди яскравих творчих
iндивiдуальностей I. Франка, Панаса Мирного, I. Нечуя-Левицького, М.
Старицького, I. Карпенка-Карого, яким виявилися до снаги високi
мистецькi завдання не тiльки в розширеннi змiстово-тематичних
обрiïв, а й в оновленнi всiєï образно-стильовоï
системи лiтератури. Багатство та рiзнобiчнiсть тематичних, стильових,
художньо-зображальних пошукiв є однiєю з найприкметнiших
особливостей украïнськоï лiтератури другоï половини ХIХ
ст. Вперше в своïй iсторiï украïнська лiтература почала
розвиватися як цiлiсний художнiй комплекс, де представлено всi головнi
види й жанри зрiлоï лiтератури вiд поезiï, прози й
драматургiï до лiтературно-художньоï критики, естетики й
публiцистики. Цей процес стає характерним для всiх
украïнських земель.
У процесi органiчного розвитку лiтератури того перiоду провiдним
художнiм напрямом стає реалiзм. У його межах можна було б
виокремити такi тематично-стильовi течiï, як соцiально-побутова (Л.
Глiбов , С. Руданський, I. Нечуй-Левицький, М. Старицький, М.
Кропивницький ) зi специфiчним рiзновидом народноï теми (О.
Кониський, Б. Грiнченко, Олена Пчiлка та iн.); соцiально-психологiчна,
започаткована творчiстю Марка Вовчка, А. Свидницького (Панас Мирний , I.
Франко та iн.); соцiально-фiлософська, представлена I. Франком, М.
Павликом, В. Самiйленком, П. Грабовським.
В умовах постiйного розширення сфер духовноï обсервацiï соцiально-
пiзнавальнi, морально-виховнi й естетичнi функцiï лiтератури
реалiзуються залежно вiд iндивiдуальних особливостей письменникiв.
Однiєю з характерних ознак реалiстичного напряму є його
стильова полiварiантнiсть, що й зумовило подальше виокремлення
iндивiдуальних стилiв i в украïнському письменствi.
В украïнськiй лiтературi другоï половини ХIХ ст. постають новi
теми й нова проблематика, якi вiдбивали суттєвi змiни в
суспiльному й духовному життi народу, — зображення пореформеного
лиха сьогочасного, соцiального розшарування на селi, зубожiння й
пролетаризацiï селянства, наростання нових хвиль соцiального
протесту, для якого, на вiдмiну вiд ранiших стихiйних селянських бунтiв,
характерна диференцiацiя соцiальних типiв вiд безземельного селянина до
сiльського глитая, вiд пролетаря до заводчика-фабриканта. Серед
новаторських творiв на робiтничу тематику особливоï уваги
заслуговує етапний роман I. Франка Борислав смiється, де
вперше в свiтовiй лiтературi картини свiдомоï боротьби пролетарiв
проти жорстокого визиску зображенi у свiтлi нових суспiльних iдеалiв.
