Генезис соцiалiстичного реалiзму
Принципи пролетарськоï лiтератури Горьким спецiально не
обґрунтовувалися. Його жагуча полемiка з декадентами лежить у тiй
же площинi, що й висловлення iнших письменникiв-реалiстiв —
Л.Товстого, И.Бунiна — i пiдкрiплювалося апеляцiєю до
традицiй лiтератури Х1Х у. Статтю В.И.Ленiна “Партiйна органiзацiя
й партiйна лiтература ” (1905) також не можна розглядати як
лiтературний манiфест. Хоча в нiй i були сформульованi певнi принципи
“партiйноï лiтератури” (визвавший гнiвну одповiдь
Брюсова), але в цiлому вона була присвячена не проблемам розвитку
художньоï лiтератури, а партiйноï печатки. Канонiзацiя
ïï положень вiдбулася не в розглянутий перiод, а набагато
пiзнiше.
Отже, на початку столiття соцiалiстичний реалiзм iснувала як художня
тенденцiя нiяк не називана, а часом i не усвiдомлювана. Вона визрiвала в
романтико-реалiстичному художньому свiтi раннього Горького. У порiвняннi
з Гаршиним, Короленко, що також тяжiють до неоромантизму, легенди й
алегорiï Горького вiдрiзнялися бiльше звучною мажорною нотою, бiльш
безпосередньо вираженою надiєю на майбутнє , бiльше
зрозумiлим i доступноï широким масам художньою формою. У творчостi
Горького, що вступило в лiтературу одночасно з наростанням робочого
руху, були багаторазово посиленi iдеологiчнi й естетические пошуки,
характернi для його старших сучасникiв. Подальше художнє втiлення
пролетарських настроïв в образах героïв, за яких, по вираженню
Б.Бялика, стояло своє нове середовище, було, безумовно,
новаторством Горького. Але не варто занадто рiзко протиставляти його в
цьому планi реалiзму ХХ в., тому що загальновiдомi факти дружньоï й
творчоï близькостi Горького до прозаïкiв реалiстам,
ïхньоï участi в горьковском видавництвi “Знання”.
Такий альянс можна пояснити висновком В.Келдиша про вiдновлення
художньоï системи реалiзму на початку столiття. Одним з
найважливiших аргументiв дослiдника з'явилося те, що в зазначений перiод
мiняється характер взаємин мiж особистiстю й середовищем;
всупереч позитивiстським концепцiям затверджується вiдносна
незалежнiсть особистостi вiд соцiального середовища, ïï
активизм. Останнiй нерiдко й не без пiдстав проглядається крiзь
призму впливу на росiйську лiтературу фiлософiï Ницше.
Нам уже доводилося говорити про те, що теорiя соцреализма
представляється нам синтезом трьох почав: нiцшеанства, марксизму й
богобудiвництва (22). Пiдтвердження нашоï точки зору ми пiзнiше
знайшли у В.Жнив, що до “трьох джерел соцiалiстичного
реалiзму” вiдносять: 1) богобудiвництво, пов'язане з нiцшеанством
i марксизмом; 2) марксистський напрямок гегельянськоï користi,
очолюване в 30-е г. г.Г.Лукачем i М.Лифшицем у журналi
“Лiтературний критик”; 3) теорiю партiйностi лiтератури й
ширше — взагалi теорiя “пролетарськоï” i
“соцiалiстичноï” революцiï, а також практика
тотального керiвництва побудовою комунiзму. (51; 97). Оскiльки
вiдзначенi В.Жнивами друге й третє джерела ставляться до 30-м г.
г., тобто до нового етапу розвитку явища, ми в питаннi про генезис
соцреализма обмежимося розглядом ницшеанских, марксистських,
богостроительских його корiнь
Вiдношення “основоположника соцреализма” Горького до
надлюдини Ницше й до героïв народництва було досить суперечливим:
вiд “Ницше… подобається менi” до “Я був
людиною “юрби”, i “героï” Лаврова-
Михайлiвського… не захоплювали мене, також не захоплювала й
“мораль панiв”, що досить красиво проповiдував Ницше”.
Очевидно, ця суперечливiсть пояснюється маргiнальними
особливостями особистостi письменника, проте ницшеанские мотиви у
творчостi раннього Горького самоочевиднi
Захоплюва_ марксистськими iдеями про авангардну роль робiтничого класу,
Горький, здавалося б, перемiнив ницшеанскую iдею iндивiдуалiзму на
переконання колективiста. Пiднесений бойовий настрiй пролетарiату, що
усвiдомив нiбито призначену йому роль хазяïна миру й визволителя
людства, вiн називав “героïчним романтизмом
колективiзму”. Вiдмiннi риси соцiалiстичного реалiзму проявлялися
в трактуваннi й художнiм перетвореннi матерiалу, обретшем соцiально-
конкретнi форми. В “Ворогах” i, особливо, в
“Матерi” явно iнше спiввiдношення мiж iдеальним i реальним,
чим у творчостi його попередникiв,тому що, як говорив Луначарский,
Горький — дитя часу, коли рисами свiтогляду стали жагучi пориви до
перетворення iдеалу в дiйснiсть, коли iдеал розумiвся як частина
реальностi й навiть як ïï внутрiшня сутнiсть (”Максим
Горький”). Для цього щедро використовувалися фарби романтичного
стилю, у тому числi й в оповiданнях А.Серафiмовича, присвячених першiй
росiянцi революцiï Змiна орiєнтацiï позначилася на
характерi героя. Павло Власов, хоча й може бути поставлений у ряд з
Данко, увлекшим за собою людей, все-таки не схожий на справдi
ницшеанских героïв раннього Горького, що не утруждали себе питанням
“Що я зроблю для людей?”. Властиво у вiдмовi вiд них, вiд
ïхнього iндивiдуалiзму критик початку столiття Д.Фiлософiв побачив
кiнець Горького як художника, але суть еволюцiï полягала в змiнi
художньоï концепцiï героя. До героя соцiалiстичного реалiзму
— колективiстовi, виразниковi iнтересу свого класу (а Ницше
класовий пiдхiд заперечував) уже не прикладемо ницшеанский
“надлюдина”, що спiлкується з людьми, “сiрiючи
вiд вiдрази” i “позбувається (курсив Ницше) вiд
юрби” (”По ту сторону добра й зла”). Для Горького не
прийнятно й характерне для Ницше елiтарне розумiння культури, презирство
до “загальноприйнятих книг”, яким пристає “захiд
маленьких людей”. Не витримує критики теза Б.Парамонова про
те, що Горький засвоïв з Ницше тiльки одну формулу: падаючого
штовхни (39).
На дiлi Горький протиставив ïй iншу: що повстає пiдтримай.
Однак, рухаючись у новому напрямку, Горький зберiг iдею
волюнтаристичного перетворення, що спiввiдноситься з нiцшеанством, миру,
наслiдку якого жахнули в 1917-1918г. г. його самого. Активизм Горького,
знаходячи вкрай революцiйнi форми в дусi марксова “Фiлософи
минулого тiльки пояснювали мир, а завдання полягає в тiм, щоб
змiнити його”, зближався з активизмом Ницше. (Цiкаво, що
визначення фiлософського кредо Ницше в одному з росiйських перекладiв
— в 1909р. звучав як парафраз зазначеноï тези Маркса:
“Ницше прагнув бiльше до того, щоб перетворити мир, чим зрозумiти
його певним чином”). У листi И.Микколе вiд 28 липня 1921р. Горький
писав: “Я вiрю в енергiю особистостi бiльш твердо, нiж в енергiю
мас”, i ця вiра сполучалася з певною недовiрою кдемократизации.
Вiдома його фраза: “…Перемога демократизму буде не перемогою
Христа, як думають iншi, а — черева”.
Не посилаючись нi на Маркса, нi на Ницше, а, може й не почуваючи
своєï причетностi до ïхнiх iдей (вони, як говориться,
носилися в повiтрi), Гiркий-Художник затверджував своє активне
вiдношення до миру, випробовував бажання його кардинально переробити. У
порiвняннi з лiтературою Х1Х у., можна говорити про якiсно новий
характер соцiальноï активностi горьковского позитивного героя.
Слова Горького “Тiльки люди безжалiсно-прямi й твердi, як мечi,
— тiльки вони проб'ють” можна поставити епiграфом до
галереï позитивних героïв соцреализма. Ницше, що вважав усяку
мораль свого роду тиранiєю стосовно природи, що говорив про
моральне лицемiрство що велять, харчував iлюзiï бiльшовизму про
викорiнювання староï моралi на благо суспiльства. До речi, це стало
реальною пiдставою для досить частого ототожнення радянського мистецтва
з мистецтвом Третього Рейха (А.Гангус назвав соцреализм “фашизмом
у культурi”).
У мистецтвi радянськ i фашистському бачать загальнi, висхiднi до Ницше
традицiï, але нi радянська лiтература в цiлому, нi публiцистика не
скотилися до пропаганди насильства й людиноненависництва
Ницшеанский надлюдина обернулася героєм нового типу —
суперменом революцiï “з очами сталевоïоï
синявого”, що громили вдома передмiсть iз бронепоездних батарей,
не здатним до жалю: “Ми розучилися жебраком
подавати…”, — як писав Н.Тихонов
Але знову ж пiдкреслимо зв'язок ницшеанского героя з поглядами
радикального народництва. Ще Лаврiв думав, що народу “потрiбнi
мiфи i ïхнi мученики, легенда про якi переросла б ïхнє
щире достоïнство, ïхню дiйсну заслугу. Ïм припишуть
енергiю, який у них не було (…). Вони стануть недосяжним,
неможливим iдеалом перед толпою. Число гибнущих отут не важливо. Легенда
ïх завжди розмножить до останньоï можливостi”. Таке
розумiння позитивного героя, “харчувало” богостроительский
сюжет не тiльки революцiйного часу, але й будня (обов'язково
героïчних) соцiалiзму. Щось родинне пiзнiшому горьковскому
розумiнню соцiалiстичноï практики можна знайти в “По ту
сторону добра й зла”, де ставилося завдання “пiдготувати
великi, вiдважнi колективнi досвiди в справi виховання й
дисциплинирования з метою покласти цим кiнець тому жахаючому пануванню
нерозумностi й випадковостi, що дотепер називалося
iсторiєю”. Ницшеанская потреба в ентузiазмi, екстазi цiлком
уписувалася в складну естетику соцiалiстичного реалiзму Є ще одна
особливiсть теорiï соцiалiстичного реалiзму, що зближає його
з естетикою Ницше — певна сакральнiсть. Причому остання припускала
практичну воздейственность творiв мистецтва на свiдомiсть i поводження
реципiєнта. Згадаємо тезу Ницше про роль мiфу в мистецтвi
нового часу, мiфу, що нагадує “про iнше буття й вищу
радiсть”. Творцям такого мистецтва, як думав Ницше, його народ
буде зобов'язаний вiдродженням нiмецького мiфу. Своєрiдний
розвиток цих iдей можна побачити в доповiдi М.Горького на Першому
з'ïздi письменникiв, у його судженнях про романтизм, що лежить в
основi мiфу й збуджує революцiйне вiдношення до миру, вiдношення,
що практично змiнює мир. Так iдея активизма вкорiнювалася в
аспектi культури
