Iван Франко — Boa Constrictor 1
Було се лiтом 1831 року. Страшна нечувана досi пошесть навiдала наш
край. Довго бiгали глухi чутки межи народом, що наближається
кара божа, довго тривожився мир хрещений, ждучи от-от
видимоï, наглоï смертi. Аж ось вона i надiйшла, сто раз
страшнiша, як ся надiяли. Цiлi села пустiли-вимирали, цiлi родини щезали
зо свiту, як вiск на огнi. Один не знав про смерть другого, i собi ж
смертi вижидаючи. Брат вiдвертався вiд брата, отець вiд сина, щоб не
побачити на нiм страшного клейма смертi. А хто ще лишився живий, iшов до
коршми, пив i горлав пiсень в безумнiй непамятi. Нiкому було потiшати
безнадiйних та сумуючих, нiкому було рятувати хорих, що не раз пищали
водицi, конаючи в страшенних судорогах. Помiж простими людьми лiтали
страховиннi повiстi про опирiв, що
потинаютьлюдей, а по декотрих
селах пянi, вiдчайдушнi товпи почали навiть палити на огнi таких, котрих
уважали нiби опирями.
I Дрогобича неминула холера. Особливо Лан утерпiв вiд неï бiльше,
як другi передмiстя, чи то тому, що тут затхлий та нечистий воздух
помагав ширенню зарази, чи, може, тому, що люди, стiсненi густо в одних
хатах, легко однi вiд других заражувалися. Жиди, жидiвки, а найбiльше
малi дiти падали, мов трава пiд косою, умирали серед глушi, тихо,
потайно, по кутах та закамарках. Кiлько ïх там перемерло, то лиш
бог один знає. Котрi були маєтнiшi, повиïздили при
наближеннi зарази в гори, на здоровiший воздух, — але зараза i там
ïх дi гнала, може, лиш де сотий успiв вернути назад. Але у
Германовоï матерi грошей не було, зарiбку не стало i хлiба, нiчого.
Вона серед загальноï тривоги валандалася попiд хату, без памятi вiд
переляку i голоду, раз в раз заводила дивними голосами, доки й сама не
впала на землю, заражена. Герман тямить добре, як прибiг до неï i з
дитинячою цiкавiстю зблизився к тому тiлу, посинiлому, покорченому,
близькому лютоï смертi. Йому ще i нинi живо стоïть перед очима
вираз ïï лиця, такий безграничноболiсний, перекривлений та
змiнений, що аж йому, малому, мороз перейшов по тiлi. Вiн тямить кождий
ïï рух, кожде ïï слово в тотi страшнi хвилi
вiчноï розлуки. Насамперед вона кивнула рукою, щоби не приступав
близько, — материнська любов, хоть пiд грубою оболiчкою, не
загибла в нiй, а проявилася в хвилю найтяжчоï муки. Ïï
рука, простягнена, безвладно упала на землю, а Герман бачив, як всi
жили, всi сустави стягались, то випручувалисудорожно, як вона дрижала з
холоду, а попiд шкiру щораз виднiше набiгала синя, ба зеленкувата
муравиця.
- Герш, — прохрипiла вона, — не пiдходи… до…
мене!..
Хлопець стояв мов отуманiлий. В тiй хвилi вiн дуже мало i дуже невиразно
розумiв, що воно таке дiється. Шарпане судорогами тiло матерi
почало перекачуватися на всi боки.
- Герш!.. чесно жий! — простогнала нещаслива, ледве дишучи. В тiй хвилi упала лицем на землю.
Герман стояв, боячися приступити до неï, а не менше боячися
утiкати.
- Води! води! — прохрипiла конаюча, але Герман не мiг рушитися з
мiсця, його память щезла на тот час. Як довго вiн так стояв, два кроки
вiддалений вiд матерi, того й сам не знає. Навiть не може собi
нагадати, хто i як пробудив його з того остовпiння, коли i куди
спрятали трупа: все то пожерло вiчне забуття, вiчна непамять.
Вiн очутився вночi серед улицi. Голод рвав його нутро, спрага горло
палила, тривога немов клiщами стискала груди. А довкола тиша глибока,
глуха, темна, безрадна. Лиш часом з якогось далекого кута, немов з-пiд
землi, чути приглушене хлипання або стогнання конаючих. По хатах, де
є ще живi люди, блимає свiтло, меркотячи в вiддалi i, мов
острi ножi, прорiзуючи пiтьму. Малому Германовi ще страшнiше робиться,
коли глядить на тотi свiтла, — вiн аж тепер почуває цiлу
пропасть своєï самоти, свого сирiтства, — його зуби
мимовiльно цокочуть, колiна пiдшпотуються i дилькотять, свiт
починає крутитися перед ним. Але ось подунув холодний вiтер вiд
сходу, вiдсвiжив його. Вiн ходить улицями, щохвилi озираючись. Але голод
не перестає йому докучати, прогонює поволi все друге,
прогонює i страх i пiдсуває йому нову, смiлу гадку.
Германовi нiколи довго розважувати, — вiн тихими кроками, мов кiт,
крадеться до першоï-лiпшоï хати, у котрiй не видно свiтла, де,
значить, всi вимерли. Перша, до котроï пiдiйшов, була замкнена,
— добуватися дарма рiч, сили нема. Вiн поповз к другiй. Хата
стояла розтвором, i Герман увiйшов досередини. Насамперед полiз до
полиць, до мисника, — всюди обшарив, щоби найти бодай чим-тим
занестися. Йому пощастилось найти здоровий кусень хлiба. Вхопивши його,
вiн аж стрепенувся i в безумнiм переполосi пустився утiкати з хати.
Заспокоïвши голод, хлопець засунувся пiд якийсь плiт у лопушшя i
заснув мов убитий. Другого дня збудився значно покрiплений, —
особливо утiшив його ясний, теплий, сонячний день, при котрiм щезали
всякi страхи. Вiн побiг по улицях, небагато зважаючи на крики i плачi
довкола. Думка про власну смерть не заходила йому в голову, а а
вчорашнього хлiба ще добрий кусень лежав у нього за пазухою, —
голоду не боявся. Аж ось вiн попав на одну улищо, по котрiй возили
мерцiв з трупарнi на кладовище — далеко за мiсто. Вiн зразу цiкаво
приглядався всьому. Вози за возами тяглися улицею довженним рядом,
обладованi трумнами, наборзi позбиваними з неструганих дощок. Крик та
завiд осирочених не вмовкав, — товпами перлися люди рiзних станiв
улицею, багато навiть по дорозi падало заражених. Германа пробiг мороз,
коли поглядiв на ту страшну безконечну процесiю, — вiн щодуху
почав утiкати з тоï улицi, сам не знаючи куди, щоб лиш у далекi,
глухi закавулки. Але ще довго опiсля йому причувався гуркiт трумн,
накиданих купами на драбиннi вози та тягнених по вибоïстiй
каменистiй улицi, — прочувався йому той плач болiсний i лякав його
не раз серед тихоï ночi.
Куди блукав вiн до кiнця сього дня, як проводив слiдуючi, вiн докладно
не тямить. Незвичайнi, а на його молодий органiзм надто сильнi враження
приглушили його память. Вiн тямить тiльки те, що часто добувався до
пустих хат, пертий голодом, i шарив напотемки по кутах, поки не надибав
де яку страву або кусник хлiба. Чим далi, тим бiльше лишала його память,
йому ставало якось гаряче в головi, у грудях, а перед очима часто
крутилися червонi колеса, — вкiнцi все щезло, темно…
Вiн прокинувся в якiйсь обширнiй свiтлицi, в котрiй, не знати чому, було
дуже холодно. Вiн лежав на лiжку, прикритий коцом, i дрижав. Сонце,
бачиться, саме заходило i косим промiнням освiчувало блискучу,
лакировану, чорну дощечку над його головою. Круг нього багато других
лiжок — стогнання, охання… Якась баба в чорнiм тихо-тихо
ходить довкола i заглядає до хорих. Вiн дуже ïï злякався
i затулив очi. Знов забуття…
Мов крiзь сон, до йзго слуху пробивається пискливий, незносний
голос, що довго-довго, одностайно приспiвує. Вiн вiдкись нiби
знає, що се шпиталь, але як вiн сюди дiстався i чому — не
знає. Герман не знає i донинi, як довго лежав в шпиталi, на
яку слабiсть, вiдки його взяли i за яку ласку. Враження з-тоге часу
мелькають в його головi, мов вiдблиски далеких блискавиць.
Був сумний осiннiй день, коли його випустили зо шпиталю. Вийшовши пiсля
довгоï недуги перший раз на свiжийвоздух, вiн почувся такий
безсильний, покинений всiми, несвiдущий того, що тепер починати, —
страх переняв його. серед тоï широкоï безлюдноï улицi,
так як колись вночi при видi огникiв, що тут i там блискали з вiкон. Вiн
ледве мiг собi пригадати, що таке з ним дiялося перед недугою. Йому
збиралося на плач, — але якось здужав перемочи себе i пiшов, куди
очi видять, чалапкаючи своïми маленькими нiжками по болотi улицi.
- Герш, Герш! А ходи сюда! — крикнув хтось на нього збоку
жидiвською мовою. Хлопчина обернувся i побачив невеличкого зизоокого
жида з рiдким жовтавим поростом на бородi. На жидi була дрантава
бекеша i чоботи, облиплi по самi кiстки густим болотом. Германовi
зразу чудно стало, що хоче вiд нього той незнакомий жидок, — i
вiн мимоволi пiдiйшов к ньому.
- Не пiзнаєш мене? — спитав жидок.
Герман кивнув головою i випулив на нього очi.
- Я Iцик Шуберт, знаєш? Моя бабка там жила з твоєю мамою,
знаєш?
Герман ледвз-не-ледво пригадав собi Iцка, але на згадку о матерi, сам не
знаючи чому i прощо, заревiв на весь голос.
- Ну, ну, не плач, — сказав жидок благим, добродушним голосом.
— Видиш, i моï померли, — що робити? Всi померли, всi
до одного, — додав вiн сумно, немов сам до себе, — i
Тавба, i бухер, — всi! Ну, ну, ша, тихо, небоже, плач не поможе!
А я гадав, що i ти капорес, а вно ти ще живий!
Герман нiчого не говорив, тiльки хлипав i обтирав очi рукавом.
- Знаєш що, Герш, — сказав Iцик, — ходи зо мною.
Герман видивився на нього, мов не розумiв того слова.
- Куди?
- До Губич! Там у мене хата є, i кiнь є, i вiзок, —
поïдемо з весною платянки мiняти. Хочеш? Ей, тофайнотак жити,
— i твiй тато пiшов, та, бiдний, умер!
Герман не мав куди повернутися, не мав де ночi переночувати, а Iцик не
хотiв його покинути i того-таки дня попровадив з собою до
своєï хати. Холера вже притихла, вiдколи пiшли осiннi холоди
та сльоти, але люди ще не вспiли отямитися пiсля страшного нещастя.
Загалом по улицях рiдко видно було чоловiка, а де i показалося людське
лице, то таке залякане, нужденне, сумне та позеленiле, що, бачилося, тi
люди повиходили йно що з вязниць, де довгi лiта конали в вогкостi,
холодi, пiтьмi та всiляких муках.
