Аналiз епiзоду Пьер у полонi
Вступне слово вчителя- Шлях шукань Пьера в продовження роману — це шлях проб, помилок,
сумнiвiв i розчарувань
- Чому Пьер виявився в полонi?
- Полон виявився для Пьера передостаннiм етапом його шукань. В одному зi
своïх листiв Толстоï затверджував, що “думка про
границi волi й залежностi” була головноï в романi. Доказу
цiєï думки присвяченi й картини розстрiлу
“палiïв”.
II. Аналiз епiзоду
- Хто учасники цiєï сцени i як ïх зображує
Толстой? (Учасники цiєï сцени — французи, палiï
i юрба. “Бiльша юрба народу” складалася з росiян, нiмцiв,
iталiйцiв, французiв i стояла пiвколом. Французькi вiйська
розташувалися “двома фронтами”, палiïв розставили
“за вiдомим порядком”,)
- Чому французи намагалися скорiше покiнчити з розстрiлом?
(”…усе квапилися . — i квапилися не так, як
квапляться, щоб зробити зрозумiле для всiх справа, але так, як
квапляться , щоб закiнчити необхiдне, але неприємна й
незбагненна справа”.)
- Як поводилися присудженi до смертi, як вони почували себе?
(”Острожнi, пiдiйшовши до стовпа, зупинилися й… мовчачи
дивилися навколо себе, як дивиться пiдбитий звiр на пiдходящого
мисливця”. “Фабричноï не мiг iти. Його тягли пiд
мишки, i вiн щось кричав. Коли його пiдвели до стовпа, вiн раптом
замовк…, очiкуючи пов'язки разом з iншими й, як пiдстрелений
звiр , оглядався навколо себе…”. Оборотний увага на
характер повторюваних порiвнянь.)
- Братнiй зв'язок мiж людьми розiрваний: однi люди перетворилися в
“пiдбитих звiрiв”, а iншi? (В “мисливцiв”.)
- Як же почувають себе цi “мисливцi”? (”Був дим, i
французи iз блiдими особами й тремтячими руками щось робили в
ями”. “В одного старого вусатого француза тряслася нижня
щелепа…”)
- Чому? Що розумiли все без винятку, i що стратили, i казнимие?
(”Всi, мабуть, безсумнiвно знали, що вони були злочинцi , яким
треба було скорiше сховати слiди свого злочину”.)
- Яке питання мучить Пьера? (”Так хто ж це робить нарештi? Вони
всi страждають так само, як i я. Хто ж? Хто ж?”)
Виходить, не вони, а хтось iнший або, точнiше, щось iнше створило весь
цей кошмар. Людина — трiска, що тягне потiк iсторiï
Як ця думка подiяла на Пьера? (”З тоï мiнути, як Пьер побачив
це страшне вбивство, доконане людьми, що не хотiли етого робити, у душi
його начебто висмикнута була та пружина, на якiй усе трималося…, i
все завалилося в купу безглуздого смiття”.)
Але цей момент зовсiм необхiдний у розвитку Пьера. Щоб прийняти нову
вiру, треба було зневiритися в старих вiруваннях, вiдмовитися вiд вiри в
людську волю. Вся сцена розстрiлу, навiть бiльше страшна, чим сцена
Бородiнського бою (згадаємо опис закапування фабричного),
покликана була показати й Пьеру, i читачам, як неспроможна людина
змiнити неминучий фатальний порядок, установлений кимсь крiм нього.
И от отут-те…
З ким зустрiчається Пьер у полонi? (Iз солдатом, що був селянином
Платоном Каратаевим.)
Ми пiдходимо до iдейному центру роману. У Платонi Каратаеве —
граничне вираження толстовських думок про границi волi й залежностi.
Треба уважнiше вчитатися в усi, що сказано про Платона Каратаеве.- Яке перше враження Пьера вiд Платона Каратаева? (”Пьеру
вiдчувалося щось приємне, заспокiйливе й кругле…”)
- Що ж так подiяло на Пьера, що зацiкавило в цiй людинi?
(”Круглi” рухи, захiд, зайнятiсть Платона, завершенность,
злагодженiсть рухiв.)
- Яка манера мовлення Каратаева? (Мова його — народний.)
Проаналiзуємо разом одну з реплiк Платона Каратаева (”- е,
соколик, не тужи, — сказав вiн з тим нiжно-спiвучим пещенням, з
якого говорять старих росiйських бабiв. — Не тужи, дружок:
година терпiти, а столiття жити!”) На якi особливостi мовлення
звернули увагу? (Просторiччя; насиченiсть прислiв'ями й приказками;
манера спiлкування.)
Робота з варiантiв:
I варiант: просторiччя, елементи фольклору (”буде”,
“картоплi важнеющие”, “гошпиталя”, ” сам-
сем”, “животiв повний двiр” i iн.)
II варiант: прислiв'я й приказки (”Година терпiти, а столiття
жити”, “Де суд, там i неправда”, “Хробак капусту
гложе, а сам ранiше того пропадае”, “Не нашим розумом, а
Божим судом” i iн.). Про змiст цих приказок ми ще поговоримо,
зараз же вiдзначимо лише наявнiсть цих прислiв'ïв як особливiсть
мовлення Каратаева.
III варiант: манера спiлкування зi спiврозмовником (”…сказав
вiн з нiжно-спiвучим пещенням…”, з “сдержанною
посмiшкою пещення”, “був засмучений тим, що в Пьера не було
батькiв”).
Вiн з однаковим iнтересом i готовнiстю слухав iнших i розповiдав про
себе. Вiн вiдразу став запитувати Пьера про життя. Уперше (!) хто- те
зацiкавився не полоненим Безуховим, а людиною Безуховим. У голосi в
Платона — пещення
- Опишiть зовнiшнiсть Каратаева. (”Коли на iнший день, на
свiтанку, Пьер побачив свого сусiда, перше враження чогось круглого
пiдтвердилася цiлком: вся фiгура Платона… була кругла , голова
була зовсiм кругла, спина, груди, плечi, навiть руки, якi вiн носив,
як би завжди збираючись обiйняти щось, були круглi; приємна
посмiшка й бiльшi карi нiжнi очi були круглi .)
Колись Наташа сказала про Пьере, що вiн ” четвероугольний “.
Пьера залучає ця “круглiсть” Каратаева. I сам Пьер
повинен як би “зрiзати кути” у своєму вiдношеннi до
життя й теж стати “круглим”, як Каратаев.
- У чому змiст оповiдання Каратаева про те, як вiн потрапив у солдати?
Усе вiдбудеться, як треба, i все — до кращого. Потрапив вiн у
солдати незаконно, а виявилося, що вiд цього виграла бiльша братова
сiм'я. Каратаев передає толстовську думку про те, що правда
— у вiдмовi вiд свого “я” i в повнiм пiдпорядкуваннi
долi. Всi прислiв'я Каратаева зводяться до цiєï вiри в
неминучiсть здiйснення того, що призначено, i це неминуче — краще
- “Так хробак капусту гложе, а сам ранiше того пропадае”
— це його думки про вiйну iз французами. Французька навала
в'ïдається в Росiю, як хробак у капусту. Але Каратаев
упевнений, що хробак пропаде ранiше капусти. Це — вiра в
неминучiсть здiйснення Божого суду. Вiдразу ж у вiдповiдь на прохання
Пьера роз'яснити, що значить це, Платон вiдповiдає “не
нашим розумом, а Божим судом”.
- У цiй приказцi — основа карата-евщини: чим менше людина
думає, тем. краще. Розум не може вплинути на плин життя. Усе
вiдбудеться по Божiй волi.
Якщо визнати щироï цю фiлософiю (квiєтизм), тодi можна не
страждати вiд того, що у свiтi стiльки зла. Треба просто вiдмовитися вiд
думки що- або змiнити вмире.
Толстой намагається довести це , але життя спростовує цю
фiлософiю
- Як вплинула ця каратаевская фiлософiя на Пьера? (Пьер “почував,
що колись зруйнований мир тепер з новою красою, на якихось нових i
непохитних основах, споруджувався в його душi.)
Думка, що намагається пiдняти людину над його безпосереднiми
потребами, лише вносить плутанину й непевнiсть у душу людини. Людина не
покликана робити бiльше того, що стосується його особисто . (Пьеру
“…не приходило й думки нi про Росiю, нi про вiйну, нi про
полiтика, нi про Наполеона”.) Людина повинен визначити границi
своєï волi, говорить Толстой. I хоче показати, що воля людини
не поза ним, а в ньому самому
- Як озивається Пьер на грубу вимогу вартового не виходити з рядiв
полонених? (”I вiн проговорив уголос сам iз собою: — Не
пустив мене солдат. Пiймали мене, замкнули мене. У полонi тримають
мене. Кого мене? Мене? Мене — мою безсмертну душу!”)
Вiдчувши внутрiшню волю, ставши байдужним до зовнiшнього плину життя,
Пьер перебуває в надзвичайно радiсному настроï, настроï
людини, що открили нарештi iстину
IV. Висновок
До цiєï iстини був близький князь Андрiй на Аустерлице
(”нескiнченне високе небо”). “Нескiнченнi
далечiнi” вiдкривалися й перед Миколою Ростовим, але вони
залишилися йому далекими. А тепер Пьер, що пiзнав iстину, не тiльки
бачить цю далечiнь, але почуває себе часткою миру. (” Високо
у свiтлому небi стояв повний мiсяць. Лiсу й поля, невиднi колись поза
розташуванням табору, вiдкривалися тепер удалинi . I ще далi цих лiсiв i
полiв виднiлася свiтла, коливна, манлива в себе нескiнченна далечiнь .
Пьер глянув у небо, у глиб що йдуть, граючих зiрок. “I все це
моє, i все це в менi, i все це я!” — думав
Пьер”.)
Так виразив Толстой ту думку, що, як вiн писав Погодину, була йому
найбiльше дорога в романi. Ми можемо не погоджуватися з поглядами
Толстого на границi волi й залежностi людини, але зрозумiти ïх ми
належнi
