Iван Франко — Сьогочасне лiтературне прямування

Тямлю ще дуже добре тотi блаженнi часи, коли бувало зiйдеться нас
кiлькох гарячих патрiотiв-iдеалiстiв i почнемо широку бесiду про
лiтературу, ïï високi завдання i напрями, високi iдеали, котрi
вона має вказувати чоловiковi, про досконалiсть артистичноï
форми i про вплив, який має лiтература на саму передову
часть суспiльностi. Ми балакали голосно i гаряче, спорили про питання
побiчнi та дальшi, але на головне зо всiм годилися, iменно на те, що
вплив той огромний i благотворний, що iдеали тотi високi i завдання
також високi.

Правда, говорячи про такi високi матерiï, ми, крiм Шевченка, не
здибали нiкого, кого б могли узяти за примiр (та й Шевченко —
кожний чув у своïй совiстi — якось не пiдходив сюди, якось не
пасував, мов гранчасте до круглого),- i для того звичайно ставили
за примiр писателiв чужих — Гомера, Данте, Шекспiра, Гете, т.
є. таких писателiв, про котрих знали, що вони великi,
генiï, але не знали докладно, в чiм лежить ïх
великiсть, в чiм проявився ïх генiй. Пiдпираючися тими великими
iменами, мов щудлами*, ми плели несосвiтенну тарабарщину про лiтературу
(так я думаю нинi про тi бесiди),- установляли i валили вiчнi,
незмiннi естетичнi правила,- а котрий гарячiший, то спiшив i на
примiрах власноï композицiï доказувати правду i незмiннiсть
свiжоухвалених регул. Ах, се були часи святоï благонамiреностi та
патрiотичних поривiв, часи молодi, коли все блискуче було золото, все
римоване — поезiя, все надуте — велич i повага. То що ж,-
блаженнi тi часи минули, пропали! Погляди змiнилися, незмiннi i вiчнi
закони естетики розслизлися, мов снiг на сонцi, лiтература вказалася
моєму оку вже не здалека, на висотi, як во днi онi, а зблизька, в
домашнiм, так сказати, уборi, за кулiсами, а ïï всякi iдеали,
величнi завдання, артистичнi форми,- все то — та що й говорити!..
Та й давнi приятелi (бодай деякi, що мiж нами лишилися) зовсiм уже не
потягають балакати про височину,- ба, коли часом зайде бесiда про
лiтературу, то сейчас ставлять проти неï, мов таран-стiнолом,
проклятуще Пощо? i починають спорити про те хiба, чи потрiбна
лiтература взагалi, чи нi? Правда, як страшно часи змiнилися, хоч i в
якiм короткiм часi! Я б i не згадував тепер про тi часи, коли б не одно.
От я прочитав на початку другоï сьогорiчноï книжки
Лiтературноï правди статтю, мабуть, статтю програмову
редакцiï (без пiдпису автора), i — чи повiрите? —
побачив у нiй майже око в око все те, що ми колись-то балакали про
лiтературнi принципи i iдеали. Я не стану вам говорити,
якi милi споминки викликала в моïй головi тота стаття (вона притiм
написана дуже гарно, видно, вийшла з-пiд пера деякого з наших поважнiших
лiтератiв i читається дуже любо), але розповiм вам коротенько
ïï змiст. Автор статтi (так, як i ми колись у своïх
бесiдах) ставить на вступi перше незмiнне i вiчне правило,- чи нi,
догму, а iменно, що Украïна i Московщина не можуть мати
спiльноï лiтератури. Сеся думка (попри другi, до котрих швидко
дiйдемо) тягнеться i доказується через цiлу статтю,
доказується множеством доказiв, i треба признати правду, що
авторовi удається вповнi переконати кожного, що воно справдi так,
що лiтература московська для нас — зовсiм до нi до чого, а наша
для москалiв також зовсiм до нi до чого. Правда, не один, знаючий дiло
(а тiльки для таких, думаю, i писана стаття), знає вже давно, що
воно так є, i знає навiть, чому воно так є i так бути
мусить (сього автор статтi забув, видно, сказати), ну, але що ж зробиш;
не шкодить воно нiчого й лишнiй раз правду сказати1. Свою думку
проводить ч. автор насамперед через iсторiю нашоï давньоï
лiтератури церковно-схоластичноï i бачить, що вона могла бути
спiльна обом народам iменно тому, що була церковно-схоластична, т. е.
чужа одному й другому народовi. Але тут же й обрушується ч. автор
на московських iсторикiв лiтератури, яким правом вони смiють стариннi
памятники староруськоï киïвськоï лiтератури пхати в
своï iсторiï, i замiчає, що се вони роблять без
сорому. По-моєму — нi за що б ч. авторовi за те
гнiватись. Бо що ж,- одно, що чи сяк чи так, а тота лiтература була чужа
народовi, значить, бери ïï собi всякий, хто хоче, i обробляй,
а коли й нам з неï дещо пригодиться, то й ми зачерпнем,- а друге i
ще важнiше то, що — говорим проти вовка, скажiмо й за вовка
— все-таки московськi вченi i попрацювали над виданням та науковим
поясненням тих памятникiв коли не бiльше наших, то бодай стiльки, що нашi,-
значить, i право яке-небудь мають до неï. Надмiрне вiдхрещування
вiд росiйськоï лiтератури доводить ч. автора ще й до другого
цiкавого висказу. Вiн каже (i справедливо), що украïнська
лiтература пiд московським урядом не могла i не може добре розвиватися,
дiзнаючи всякого гнiту, а в противенствi до того згадує про
лiтературу галицьку, котра дi розвивалася самостiйнiше i нормальнiше,
бо тут не було великоруськоï лiтератури (стор. 10). Ч. автор
мусить бути украïнець, не галичанин, i певно знає галицьку
лiтературу тiльки з оповiдання, коли може говорити про ïï
самостiйний i нормальний розвиток. Впрочiм, воно i в тiм питання, що хто
розумiє пiд самостiйним розвитком. Коли розумiти пiд самостiйним
розвитком пусте балакання про самостiйнiсть, а пiд нормальним розвитком
— не обтяжування голови нi знанням, нi власною думкою, ну, то я
готов признати, що наша галицька лiтература в такiм розвитку зайшла дуже
далеко. Очевидно — ч. авторовi так важко дався взнаки гнiт
московський (чи урядовий, чи лiтературний?), що навiв його на думку
зовсiм односторонню i неправдиву, що де нема московського гнiту, там
нема нiякого гнiту, там, значить, iно жий, та будь, та розвивайся! Коли
б ч. автор був у Галичинi i бачив у нас своï гнiти i гнiтики, то
порозумiв би швидко, що так надто самостiйно i нормально й нам нiкуди
розвиватися. Розумiється, редакцiя Правди, другими разами
така скора до примiток, не сказала тут вiд себе нiчого i не спростувала
помилки автора, бо тота помилка,- се прецiнь комплiмент ïï
власнiй, захваленiй i окричанiй самостiйностi!.

- Але що ж се ви бєте на самостiйнiсть? Що вам винна
самостiйнiсть? Хiба ви перечите ïï, хiба й ви хочете
єдиного лiтературного язика? — так запитає
нас, може, дехто. Се питання в грунтi речi дуже наïвне, дитинне i
нiчо не значуще,- але воно серед наших обставин могло б дати притоку
до крикiв, нарiкань, пiдозрiнь i т. д. — тому-то й хочемо
сказати в тiм зглядi свою думку.

Зачнiм вiд лiтератури. Ч. автор статтi в Правдi мучиться i
доказує, що лiтература украïнська має бути зовсiм
самостiйна i вiдрубна вiд московськоï. Для кого має бути ся
вiдрубна лiтература? Чи для самоï iнтелiгенцiï? Очевидячки
— нi, бо iнтелiгенцiя, вже коли хоче бути iнтелiгенцiєю, не
може замкнутися в тiснiм кружку одноï лiтератури, але мусить
студiювати, читати i порiвнювати й твори других лiтератур :
московськоï, нiмецькоï, французькоï i проч. Значить
— тут вiдрубностi не зведеш, бо тут головна цiль — iменно
якнайбiльший космополiтизм* думки i научноï працi. Значить —
така вiдрубна лiтература може бути тiльки для народу, для маси, не
знаючоï другоï бесiди. Але iменно тому, що маса тота не
знає нiякоï другоï бесiди, то й нiяка друга лiтература
для неï не можлива, бо маса ïï попросту не
зрозумiє. Значить, нiщо й доказувати самостiйнiсть i потребу
самостiйностi, бо вона доказана самим тим фактом, що так є i
iнакше бути не може. Таке доказування або дуже наïвне, немов
доказування того, що вдень дiйсно сонце свiтить,- або показує, що
самому доказуючому се питання неясне, що сам вiн не вiрить в нього i
силується вмовити в себе, що воно так, а не iнакше — звiсна-
бо рiч, що тiльки то доказується, що може бути так, а може бути й
не так.

Iдiм далi. Ч. автор, очевидно, в своïй статтi декуди змiшав
лiтературу з державою, т. є. урядом та жандармами, а iменно там,
де говорить про гнiт Московщини на Украïнщину. Що тут винна
московська лiтература (розумiємо пiд лiтературою ïï
найпередовiшу, найчеснiшу часть, про котру тiльки й може у нас бути
бесiда; доноси рiзних Каткових та глагольствiя словянофiлiв ми сюди не
вчислюємо i наслiдувати ïх нiкому не радимо)? А коли
московська лiтература на вас, украïнську iнтелiгенцiю, мала який
вплив, коли вона вас куди-небудь повела,- га, то самi на себе нарiкайте,
що не виробили своïх власних, сильнiших течiй мислi, i розбирайте,
чи вплив чужого був добрий, чи лихий. А такого розбору в ч. автора нема,
хоч вплив московськоï лiтератури на украïнську iнтелiгенцiю
вiн, очевидячки, признає. Розумiється, держава московська,
ïï жандарми та чиновники i ïх гнiт на всяку свобiдну
думку — одно дiло, а лiтература росiйська з Гоголями, Белiнськими,
Тургенєвими, Добролюбовими, Писарєвими, Щаповими,
Решетниковими та Некрасовими — зовсiм друге дiло. I що ще дивнiше!
У ч. автора бачимо (не виразно, а немов з-за сита) таке понiмання:
ставаймо не супроти московськоï держави, чиновникiв та жандармiв, а
проти московськоï бесiди та московських писателiв, котрi-дi i по
духу i по думках нам — чужина. Се так значить, як коли б хто казав
лишати в супокою того, хто нас бє, а термосити того, хто, хоть i
сам слабий, силується нас боронити. Ось до якоï логiки
доводить язикова та лiтературна самостiйнiсть. Чому? Бо нема в неï
глибшоï пiдстави, котра одна могла би надати ïй значення серйозне,-
а тота пiдстава — се самостiйнiсть полiтична.

Нам дуже дивно, що нашi й украïнськi народовцi так давно вже
балакають про самостiйнiсть, а й досi чи не вмiли, чи не смiли
договоритися до ясного i одвертого заявлення свого права на
самостiйнiсть полiтичну, яко свобiдна, сполучена громада людей-
робiтникiв украïнськоï породи супроти других словянських i
несловянських пород. Коли вони думають, що така самостiйнiсть неможлива,
то тодi i цiла ïх балаканка про всяку iншу самостiйнiсть не варта й
торби сiчки, бо досить буде росiйському чи якому-небудь другому чужому
урядовi указом заборонити лiтературу,- i цiла самостiйнiсть пропала.
Але, може, вони тiльки надто совiснi, надто бояться незаконностi i не
смiють навiть тим стати в опозицiю властi, щоб одверто i явно, як другi
словяни, висказати своє право до полiтичноï самостiйностi?
Га, коли так, то на страх i лiку нема — тiльки диво, пощо б тодi
так завзято геройствувати в питаннях язикових i лiтературних, де таке
геройство, правда, дешеве, але й на нi на що не пригiдне. По-нашому,
коли говорите про самостiйнiсть, то договорюйтеся вже до самих крайнiх
консеквенцiй*, а не уривайте на пiвсловi; а нi, то волите й зовсiм не
говорити, а взятися до реальнiшоï, бiльш науковоï i бiльше
корисноï для народу працi. Всяка самостiйнiсть не там, де бiльше
крику, а там, де бiльше самостiйноï, розумноï працi, а де
має бути бесiда про таку працю в повнiм значеннi слова, там треба
вперед добути собi повну свободу полiтичну i суспiльну, без котроï
й праця свобiдна та широка — зовсiм не можлива.

Але попри се питання ч. автор порушив у своïй статтi ще й друге
питання, а iменно: яка має бути нова лiтература кожного
самостiйного народу? Яка має бути нова украïнська лiтература?
Ах, тото любе, чисто рутенське питання, як живо нагадує воно менi
давнi балакання з моïми приятелями про той самий предмет! Правда,-
вiдповiдi в нас на те питання не однакi. Ми звичайно вiдповiдали, що
має бути висока, поважна, iдеально-потягаюча,
а ч. автор Сьогочасного лiтературного прямування
вiдповiдає, що має бути реальна, нацiональна i
народна. Не в тiм дiло, по чиïм боцi бiльше правди, а в тiм, що
ч. автор стоïть на такiм самiм становищi, як i ми колись, т.
є. не питає: Для кого має робитися лiтература? Чи
має вона приносити яку-небудь користь, заступати якi-небудь
iнтереси, чи нi? Йому до сього дiла мало,- йому щоби лиш знати, яка
має бути лiтература, яка форма найкраща, якi стихи найлiпше
надаються до лiричноï, а якi до епiчноï поезiï. Правда,
що при такiм способi i давнiшi нашi i ч. автора виводи виходять якiсь
припадковi, нi з чим не звязанi, а в грунтi речi пустi i чисто
формальнi. Перегляньмо ïх за чергою. Лiтература повинна бути
реальна. Тому не перечимо, але погляньмо тiльки, що розумiє ч.
автор пiд реалiзмом. Реальна лiтература повинна бути одкидом
правдивоï, реальноï жизнi… повинна бути дзеркалом, в
котрому б одсвiчувалась правдива жизнь…. Щира правда! Але гов,-
автор розрiзнює таку реальну лiтературу вiд другоï
ультрареальноï, котра творить-дi тiльки простi копiï
натури, простi фотографiï, та й годi. А хiба дзеркало не
вказує простоï копiï? Хiба одкид берега в водi
щось бiльше, нiж фотографiя? I чим копiï та фотографiï
простi_, а одкиди та дзеркала не простi_? Чому
ультрареальнi фотографiï дуже однобiчнi, дуже
прозаïчнi, буденнi по смаку ч. автора? А ось черствi й твердi? Чого
ж ïм не стає, щоб стати одкидами та дзеркалами,
чого: пишного духу iдеалiзму, фантазiï, серця, пишного духу
щироï поезiï. Ось маємо вiз i перевiз. Реалiзм ч.
автора куди круть, туди й верть, та й заïхав назад до старого
iдеалiзму i староï фантастики та сентиментальностi. Що ж, сесi
пишнi духи, вони й справдi витають у нашiй галицькiй
лiтературi, тiльки ж не треба ïх уважати якимись новими
прямуваннями. Вони — старе i зужите смiття, i нiкого тепер не
заведуть наперед. Сказати одним словом, — реалiзм яко принцип
лiтературний — неясний ч. авторовi, котрий дармо силується
сховати тоту неяснiсть за грiмкими фразами. З того, що вiн каже про реалiзм,-
кожний може вивести, що йому злюбиться, для того ми покинем його i
перейдем до других великих лiтературних принципiв, виставлених ч.
автором наперед.

Лiтература повинна бути нацiональна_; се раз. Лiтература повинна бути
народна_; се два. Принцип нацiональностi складається з двох
прикмет: народного язика i глибокого нацiонального психiчного
характеру народу. Принцип народностi складається також з
кiлькох елементiв, з котрих перший — народний язик, а другий,
бачиться, також глибокий нацiональний психiчний характер народу,
з котрого, конечно, випливає форма народноï поезiï i
ïï дух. Гадав би хто, що се ми жартуємо з автора,
виписуючи тi однаковi дефiнiцiï* двох (по його думцi) рiзних
принципiв. Але нi, се не жарт, а правда. Ч. авторовi зовсiм не яснi в
головi i тi принципи — i таким способом виходить, що вся
його робота була дуже плохо обдумана. Воно й не могло вийти iнакше, коли
хто береться судити про яке дiло i поперед усього ставить його догори
ногами i починає вiд найпустiших, формальних питань.
Розумiється, що тодi до питань основних вiн не дiйде, а й самi
формальнi переплутає. А вже тi мiсця, де ч. автор силується
виказати вiдмiнний характер народних пiсень великоруських вiд
малоруських (про що нiхто нiколи не сумнiвався i не спорив),- викликають
попросту тiльки смiх i до науковоï аргументацiï годi ïх
пришпилити. Ми вискажем свiй погляд на тi принципи лiтературнi, бо й
вони послiднiми часами становлять у нас кiсть незгоди мiж деякими
людьми, впрочiм чесними i трудящими.

Але передовсiм обернiм навиворiт метод ч. автора i замiсть питати
вiдразу: яка має бути лiтература? — запитаймо: що таке
лiтература i до чого вона має служити?

Замiсть ставити згори дефiнiцiю, мов яку догму,- погляньмо вперед на
факти, на примiри всiх лiтератур образованих народiв i спитаймо себе:
чим ми вважаємо тi лiтератури? Що ми цiнимо в них? Уважаємо
ïх бiльше або менше докладними i живими вiдбитками сучасного життя
народного; цiнимо ïх тим вище, чим яснiше i свiдомiше вони вказують
тото життя. Тисячнi естетичнi правила поставали i щезали в протягу
столiть — для нас вони зовсiм пропали i стали пустою формою;
головне дiло — життя. Значить, лiтература i життя мусять стояти в
якiйсь тiснiй звязi. Се за всi вiки виказує фiзiологiя i
психологiя, котрi кажуть, що кожний чоловiк лиш то може робити,
говорити, думати, що вперед у формi вражень дiйшло до його свiдомостi,-
i вiдтак тотi елементи може комбiнувати, складати, дiлити i
переформовувати; але щось зовсiм нового_, зовсiм вiдiрваного вiд свiту
його вражень чоловiк нiколи не мiг i не може сотворити. Се був той
мимовiльний, несвiдомий реалiзм, конечний у всiх лiтературах, конечний в
кожнiй стрiчцi кожного писателя. Друга рiч — новiший реалiзм
лiтературний, зведений в певну науку, оброблений i уформований зовсiм
свiдомо. Головна його пiдстава, то iменно питання — до чого
має служити лiтература? Найпершу вiдповiдь подає iсторiя
всiх лiтератур: лiтература певного часу повинна бути образом життя,
працi, бесiди i думок того часу. Сесю формулу в найчистiшiй формi бачимо
переведену у росiйських реалiстiв школи Писарєва, у Решетникова,
Островського, М. Успенського (не Чепенського, як прочитала
редакцiя Правди, так само, як торiк з Добролюбова зробили
Достолюбова). Се той, нелюбий ч. авторовi ультрареалiзм, котрий,
однако, при всiй своïй однобiчностi зробив великий поворот у
лiтературi росiйськiй i навiяв у неï бiльше демократичного духу,
бiльше охоти до пiзнавання народу, нiж деiнде цiлi довгi перiоди
iдеальних та сентиментальних лiтератур. Але лiтература має
безперечно ще другi, важнiшi завдання для свого часу i для того народу,
серед котрого постає. Вона повинна при всiм реалiзмi в описуваннi
також аналiзувати описуванi факти, виказувати ïх причини i ïх
конечнi наслiдки, ïх повiльний зрiст i упадок. До такоï роботи
не досить уже вправного ока, котре пiдглядить i опише найменшу дрiбницю,-
тут вже треба знання i науки, щоб умiти доглянути саму суть факту, щоб
умiти порядкувати i складати дрiбницi в цiлiсть не так, як кому
злюбиться, але по яснiм i твердiм науковiм методi. Така робота
цiхує найкраще всю нову реальну лiтературну школу, втягаючи в
лiтературу i психологiю, i медицину та патологiю, i педагогiю, i другi
науки. Тота наукова пiдкладка i аналiз становить iменно найбiльшу
вартiсть сеï новоï лiтератури проти усiх давнiшнiх, вона
заповнює довговiчну стiйнiсть творам таких писателiв, як Дiккенс,
Бальзак , Флобер, Золя, Доде, Туренєв, Гончаров, Лев Толстой,
Фрейтаг, Шпiльгаген i др. А яка цiль такоï роботи? Цiль
ïï, очевидячки, така: вказувати в самiм коренi добрi i злi
боки iснуючого порядку i витворювати з-помiж iнтелiгенцiï людей,
готових служити всею силою для пiддержання добрих i усунення злих бокiв
життя,- значить, зближувати iнтелiгенцiю з народом i загрiвати
ïï до служби його добру. Без тоï культурноï i
поступовоï цiлi, без тоï научноï пiдкладки i методу (про
них у ч. автора Нових прямувань нема й згадки) лiтература стане
пустою забавкою iнтелiгенцiï, нiкому нi до чого не потрiбною,
нiчийому добру не служачою, а пригiдною хiба для розривки багачам по
добрiм обiдi. Се завдання зрозумiли всi реалiсти, i тому-то письма
ïх попри всiй реальностi i правдi усе виходять — глибоко
тенденцiйнi, т. є. вони подають факти i образи з життя не отак
собi, для того, що се факти, але для того, що з них логiчно i конечно
виходить такий i такий вивiд,- i стараються тi факти без перекручування
i натягання так угрупувати, щоб вивiд сам складався в головi читателя,
виходив природно i ясно i будив у нiм самiм певнi чуття, певнi сили до
дiлання в жаданiм напрямi.

- Га, то на такий спосiб лiтература має бути тенденцiйна,
парцiальна*! Вона, котра повинна стояти понад партiями i пiдлягати
одним тiльки чистим i високим законам естетики! — Такi крики чую
вже наперед з-посеред наших естетикiв-писальникiв. Але я не
устрашаюсь. - Стiйте, добродiï, — вiдповiдаю
рiвнодушно. — Лiтература, стояча понад партiями,- се тiльки ваш
сон, се ваша фантазiя, але на дiлi такоï лiтератури не було
нiколи. А вашi вiчнi закони естетики, се, шануючи день святий i вас
яко гречних,- старе смiття, котре супокiйне догниває на смiтнику
iсторiï i котре перегризають тiльки деякi платнi осли, лiтерати,
що пишуть на лiктi повiстi та фейлетони до нiмецьких та французьких
газет. У нас єдиний кодекс естетичний — життя. Що воно
звяже, те й буде звязане, а що розвяже,- те й буде розвязане.

А тепер зберiм докупи все сказане про лiтературу, щоб закiнчити тоту i
так уже подовгу бесiду про статейку: Сьогочасне лiтературне
прямування.

Лiтература, так як i наука сьогочасна, повинна бути робiтницею на полi
людського поступу, ïï тенденцiя i метод повиннi бути науковi.
Вона громадить i описує факти щоденного життя, вважаючи тiльки на
правду, не на естетичнi правила,- а заразом аналiзує ïх i
робить з них виводи,- се ïï нау_кови_й реалiзм_; вона через те
вказує хиби суспiльного устрою там, де не все може добратися наука
(в життi щоденнiм, в розвитку психологiчнiм страстей та
намєтностей* людських), i старається будити охоту i силу в
читателях до усунення тих хиб — се ïï поступова
тенденцiя_. Розумiється, се послiднє вона може робити
рiзними способами: то влiяючи на розум i переконання (реалiсти
французькi), то на чуття (Дiккенс, Дженкiнс i бiльша часть реалiстiв
росiйських, так само i з наших Марко Вовчок i Федькович).
Розумiється також, що вже само поняття правди
вимагає, щоби в лiтературi змальованi були i всi нацiональнi
окремiшностi даного народу,- а сама цiль лiтератури — служити
народовi — вимагає, щоб вона була для нього зрозумiлою.
Таким способом, оба прославленi ч. автором принципи
— народнiсть i нацiональнiсть, се те саме, що й його самостiйнiсть
— речi конечнi i природнi, але зовсiм не жоднi провiднi принципи,
так як принципом не можна назвати спання, ïдiння, дихання i т. п.,
хоч се також речi правдивi, природнi i для чоловiка конечнi.