Я не можу бути самотнiм (за новелою Коцюбинського Intermezzo)

Передовi мужi украïнського народу не вiдокремлювали мистецтво вiд
суспiльних проблем. Великий Кобзар свою Музу присвятив отим малим рабам
нiмим i на сторожi коло ïх поставив слово; I. Франко пiдкреслював,
що вiн син народу i його поклик праця, щастя i свобода, вiдiрваний вiд
рiдного краю Павло Грабовський , заперечуючи чисте мистецтво,
проголосив, що вiн не спiвець байдужоï природи i всi чуття
своï вiддає рiдному народовi, Леся Украïнка жадала, щоб
ïï слово було гострим, як криця, i зривало вражi голови з
плеч. Людина працi з ïï турботами всiма ось головний лейтмотив
письменникiв, чиï iмена я перерахувала вище. ïх когорту
поповнює i М. М. Коцюбинський , талановитий украïнський
прозаïк, новелiст. З бiографiï ми знаємо, що вiн рiзко
засуджував творчу практику декадентiв. Своє свiторозумiння
письменник опоетизував у новелi Intermezzo .
Новела не тiльки наслiдок роздумiв Коцюбинського над питанням про
значення лiтератури, а й тлумачення поняття морального обличчя митця.
Думаю, що це також глибока вiдповiдь тим культурним дiячам, якi хотiли з
лiтератури зробити панську забаву, позбавити ïï великоï
суспiльноï виховноï сили.
Головний герой новели лiричний герой. Вiн в якiйсь мiрi нагадує
нам Михайла Михайловича, але не ототожнюється з ним. Життя втомило
героя фiзично i морально, залiзна рука мiста тяжiє над ним. Вiн не
може бути байдужим до людського горя, до долi трудящих, якi кидають то
серця героя своï страждання, але сили поступово вичерпуються, i вiн
вiдïздить до Кононiвських степiв. Митець любить свою землю,
ïï розкiшну природу, ïï звуки i фарби, але й тут
його серце болить чужим i власним горем. I навiть у снi, кажучи словами
П. Грабовського, у нього з ума не йдуть знедоленi народи. Упиваючись
красою пейзажiв, лiричний герой у цьому казковому свiтi не може не
помiтити людини-трударя: Ми таки зустрiлись на нивi я i людина.
Втеча вiд людського життя, метушнi була тимчасовою. Та й чи була вона
насправдi? Хiба був впевнений лiричний герой в тому, що там, на
Кононiвських полях, вiн не зустрiнеться з людиною, з ïï бiдою,
з ïï проблемами? Ось вiн милується природою. Його очi
повнi сяйва i раптом все гасне: митець бачить село , яке задушили зеленi
руки. Зеленi руки панськi лани, де гнуть спину простi селяни. Мене до
глибини душi вразила сцена зустрiчi лiричного героя з мужиком, вiд якого
вiн тiкав, покидаючи мiсто, щоб бути самотнiм. Людське горе спiймало
лiричного героя: розповiдь селянина малює страшну картину з
реального життя, в якому проста людина нiщо. I лiричний герой зрозумiв,
що не може бути самотнiм. Його душа розкривається в сценi зустрiчi
через внутрiшнiй монолог: Ага, людське горе, ти таки ловиш мене? I я не
тiкаю.
Образ селянина в новелi це втiлення людського горя, яке проникає в
найпотаємнiшi куточки серця лiричного героя. З розмови вiн
дiзнається про жахливi картини в час розгулу реакцiï:
хвороби, голод, приниження, знущання. Цi картини змивають утому
лiричного героя, минули його днi iнтермецо вiн знову готовий бути поряд
з людьми, його струни натягнутi, душа готова вiдчувати, i вiн
повертається до мiста. Фiлософське трактування образу
допомагає нам зрозумiти алегоричнi образи: Розпечи гнiвом небесну
баню Погаси сонце й засвiти друге на небi.
М. М. Коцюбинський, як i його лiричний герой, нiколи не зраджував
своïм iдеалам:
Вiн ходив полями i гаями,
Вiн любив, вiн жив, горiв, Творив.
Вiн самотнiй завжди друг людинi.