Книга пiсень — видатне явище нiмецького романтизму

Цикл “Юнацькi страждання” найбiльш романтичний у
“Книзi пiсень”. Вiн, у свою чергу, складається з
циклiв “Сновидiння”, “Пiснi”,
“Романси”, “Сонети”. Тут домiнує тема
нещасливого кохання i любовних страждань. Своєю скорботною
непримиреннiстю автор стоïть ближче до поезiï Байрона. нiж до
поезiï нiмецьких романтикiв, хоча з поезiєю останнiх теж
багато що зближує Гейне:
напруженiсть переживань;
трактування кохання як фатальноï сили, що
стоïть над людьми i несе з собою страждання i смерть;
образна система;
форма вiрша.
Поет живе в свiтi страшних видiнь (цикл “Сновидiння”). Образ
коханоï сповнює його серце не щастям та радiстю, а гострою
тривогою i щемливим сумом (”Пiснi”). В циклi
“Романси” тема кохання представлена автором у
баладнороманснiй формi. Кращий вiрш балада “Гренадери”.
Своєю полiтичною актуальнiстю вона виходить за межi вузького кола
тем, характерних для “Юнацьких страждань”. Наполеон у баладi
Гейне народний герой. У “Сонетах” звучать байронiвськi
мотиви самотностi поета в свiтi фiлiстерiв, але сучасне йому суспiльство
малює ще романтично абстрактно i нечiтко. Не знайшовши щастя серед
чужих людей, повертається поет до рiдного дому. Якщо iснує у
свiтi чиста i вiчна любов, то це материнська любов (сонет
“Моïй матерi”). Iнтермецо буквально: музична пiсня, що
виконується мiж двома дiями опери; в даному випадку невеличкий
лiричний твiр , що має звучання.
Генрiх Гейне назвав так свiй цикл вiршiв тому, що вперше його було
вмiщено у збiрцi “Трагедiï з лiричним iнтермецо”(1823)
мiж двома трагедiями “Альманзор” i “Вiльям
Ратклiф”. Тема кохання звучить тут поiншому. Повiдана iсторiя
кохання: поет щасливий своïм коханням, але кохана стала дружиною
iншого i вiн у вiдчаï. В останнiх вiршах циклу звучить iронiя по
вiдношенню до неï, вiдчай, думки про самогубство. Розумiння кохання
теж вiдрiзняється вiд попереднього циклу. Це вже не фатальне
почуття воно збагатилось безлiччю вiдтiнкiв. Кохання показане у
розвитку. Душевне життя бiльш конкретне i правдиве. Iронiя робить любов
поета бiльш земною, позбавляє ïï тiєï
“надмiрностi”, яка була характерна для романтичноï
лiрики “Юнацьких страждань”.
В описi природи Гейне починає вiдходити вiд романтизму.
Спостерiгається паралелiзм переживань героя i явищ природи
(”Чому троянди немов неживi”). Природа пiдкреслено олюднена
(”Самотнiй кедр на строминi”). Ще багато романтичного в
образах, в окремих мотивах, лексицi. Зiрки, лiлiï, троянди, могили,
сновидiння являються романтичною спадщиною. Характерним стає вiрш
у двiтри с+рофи, в кожнiй з яких чотири рядки з перехресною римою.
Стислiсть вiршiв у “Лiричному iнтермецо” пояснюється
не лише майстернiстю поета, а й тим, що всi вони присвяченi однiй темi.
З усiх циклiв названий найбiльш цiльний. Це маленький лiричний роман, де
є зав'язка, кульмiнацiя, розв'язка.
“Книга пiсень”, яка виникла в лiтературнiй атмосферi
романтизму, теж мала романтичний характер, ïï змiст був
типовим для романтичноï поезiï. Але романтизм Гейне iстотно
вiдрiзнявся вiд романтизму його попередникiв насамперед тим, що тема
нещасливого кохання набула соцiального забарвлення. Поет прозоро
натякає, що дiвчина не любить юнака, тому що вiн бiдний, а вона
заможна. Саме соцiальна нерiвнiсть розлучає дiвчину i хлопця. У
зображеннi кохання Гейне теж займає принципово iншу позицiю. Якщо
романтики, описуючи нещасливе кохання, закликали до покори, то Гейне i в
почуттях виступає як бунтар. Лiричний герой книги протестує
проти примирення зi своєю долею, проти вiдречення вiд радощiв
життя. Вiн закликає i читача не коритись, а боротися за своє
щастя на землi, не покладаючи надiй на зустрiч з коханою на небi.
Вперше з'являються реалiстичнi замальовки свiту. Його кохання все
тiснiше пов'язується з оточуючою дiйснiстю. Вiрш “Не знаю,
що стало зi мною” пiдтвердження того, що Гейне вiдходить вiд
романтичного розумiння кохання. Народна легенда оповiдала, що чарiвна
красуня Лорелей з'являлася на високiй скелi серед Рейну. Своєю
незвичайною вродою вона приворожувала рибалок, якi пливли Рейном поблизу
високоï скелi, i це призводило до трагедiï вони гинули у
хвилях Рейну. У поезiï вiдбилось захоплення Гейне нiмецькою
народною творчiстю. Фольклорним є не лише сюжет, а й стиль вiрша.
Поезiю написано в простiй спiвучiй манерi народноï пiснi. Краса
дiвчини передана за допомогою народних образiв: “блискучi
шати”, “золотi коси”. Як i в фольклорi, красуня
зачаровує всiх своєю пiснею, “не спiваною
нiким”. Спiв та краса, як у фольклорi, стають причиною загибелi
людей.
Саме Гейне зробив цей сюжет дуже популярним. Коли в Нiмеччинi до влади
прийшли нацисти i почали палити книжки поета, вони не насмiлилися
зачепити цього вiрша. Лише замiсть iменi Гейне позначили в книгах:
“Слова народнi”. Лорелей втiлює згубну силу любовi,
котрою вона надiлена не зi своєï волi, адже любов це складне,
загадкове почуття, яке дуже важко збагнути. Поетична мiнiатюра Гейне не
переказ рейнськоï легенди, а передача суб'єктивного враження
вiд неï. Фатальна сила кохання в нього не боïться смертi. Поет
переосмислив баладу, що виникла з народноï легенди, i знову
повернув ïï народу: вона стала народною пiснею. Новаторство
Гейне в тому, що живе почуття любовi виражено з бiльш узагальненою
силою, просто i лаконiчно.
У останньому роздiлi “Пiвнiчне море” домiнуючим стає
аналiтичне начало. Лiричний герой, котрий пережив розчарування, втрати,
прагне тепер жити у гармонiï з природою, вiдчути себе хоч i
дрiбною, але необхiдною часткою Всесвiту. Йому здаються тепер марнотою
пустi хвилювання, вiн позбувся романтичних мрiй та iлюзiй. Символiчним у
цьому планi є вiрш “Корабельна аварiя”, який блискуче
переклав Федiр Тютчев. Тема кохання тут вже не є провiдною
центральне мiсце займають образи природи i фiлософськi роздуми автора
(вiрш “Боги Грецiï”). В основi даного роздiлу лежать
реальнi бiографiчнi факти: в серпнiвереснi 1825 року та в червнiвереснi
1826 Гейне жив на островi Нордерней (Пiвнiчне море). Повернувшись iз
другоï мандрiвки, вiн писав: “Я здiйснив прекрасну морську
подорож iз бурею, втратами, сходом сонця, морською хворобою i всiм
iншим, що сюди вiдноситься. I насолоджувався прекрасними ночами на
березi”.