Лiрика вагантов

Лiрика вагантов — особливе коло європейськоï латиноязичной поезiï XI-XIII вв. Ïï творцi — школярi- клiрики, своєрiдна соцiальна група, що пережила в XII в. свiй розквiт у Захiднiй Європi. Це були по перевазi студенти й випускники перших унiверситетiв, люди, що одержали краще для свого часу утворення, але або не знайшли собi гiдного мiсця в церковнiй або цивiльнiй iєрархiï, або (у рiдких випадках, коли ïхнє соцiальне честолюбство бувало задоволене) лiтературнi смаки, що зберегли, ученоï вольницi.
Бродяче (вагант значить мандрiвний) i неспокiйне плем'я кочувало з одного мiста в iншiй у пошуках знань i ïжi, кращих викладачiв i щедрейших годувальникiв; воно пiдкорялося не мiсцевiй владi, а унiверситетському начальству й готово було силою вiдповiсти на будь-яку спробу урiзати його права. Своєрiдне сполучення освiченостi, особистiй незалежностi й матерiальнiй незабезпеченостi, що змушує клянчити в сильних миру шматок хлiба, вiдносноï волi вiд побутових норм, у дрiб'язках iнших станiв, що регламентували життя, сприяло розвитку специфiчних рис, тематичноï й стилiстичноï єдностi лiрики вагантов. Поетична спадщина вагантов багато: це вiршi, що славлять радостi життя — вино й любов i поносящие самим жорстоким образом розпуста римськоï курiï й греховодство побратимiв- ченцiв; вiршi, у яких увесь свiт цiнностей середньовiчноï культури з'являється вивернутим навиворiт, — аж до пародiй на литургические тексти й блискучi зразки влесливих або нахабних просительних пiсень. Ваганти складали й поеми — iсторичнi, дидактичнi, алегоричнi — у смаку своєï епохи; складали виконанi самого непiдробленого благочестя релiгiйнi пiснi. Але цi зразки ïхньоï творчостi найменш цiкавi й оригiнальнi й мало вiдрiзняються вiд добуткiв середньовiчноï латинськоï поезiï. Читаючи вагантов, необхiдно пам'ятати, що лiричнi добутки вчених-клiрикiв були розрахованi на своєрiдну елiту — людей утворених, здатних оцiнити майстерне володiння вiршем i лiтературною темою.
Тому було б принципово невiрно в сатиричних вiльностях або часом нецнотливоï чуттєвостi вагантов убачати вiльне вилив або самоствердження особистостi в дусi новоєвропейськоï поезiï. У волелюбних i життєрадiсних добутках клiрикiв XII в. панує лiтературна гра, умовнiсть, цiлком виправдана лiтературним етикетом захiдноєвропейського середньовiччя. Як i вся латинська словеснiсть цiєï епохи, лiрика вагантов харчується античними й християнськими джерелами: у сатирi — це в першу чергу Ювенал i бiблiйнi пророки, у розробцi еротичних тим — Овiдiй i Пiсня пiсень. Поетична технiка вагантов пiдкоряється правилам класичноï риторики й метрики й поетики церковноï лiрики.
Особистий початок у лiрику вагантов розвинено досить слабко, i вченим з величезною працею вдалося в масi вiршованого матерiалу видiлити невеликi корпуси творiв окремих поетiв, якi й виявляють собою ïï вершини. Такi Гуго, прозваний Примасом Орлеанским (близько 1093 — близько 1160); поет, вiдомий тiльки на прiзвисько Архипиита (мiж 1130 i 1140 — послу 1165); Вальтер Шатильонский (друга половина XII в.).