Лiрика вагантов

Лiрика вагантов — особливе коло європейськоï
латиноязичной поезiï XI-XIII вв. Ïï творцi — школярi-
клiрики, своєрiдна соцiальна група, що пережила в XII в. свiй
розквiт у Захiднiй Європi. Це були по перевазi студенти й
випускники перших унiверситетiв, люди, що одержали краще для свого часу
утворення, але або не знайшли собi гiдного мiсця в церковнiй або
цивiльнiй iєрархiï, або (у рiдких випадках, коли
ïхнє соцiальне честолюбство бувало задоволене) лiтературнi
смаки, що зберегли, ученоï вольницi.
Бродяче (вагант значить мандрiвний) i неспокiйне плем'я кочувало з
одного мiста в iншiй у пошуках знань i ïжi, кращих викладачiв i
щедрейших годувальникiв; воно пiдкорялося не мiсцевiй владi, а
унiверситетському начальству й готово було силою вiдповiсти на будь-яку
спробу урiзати його права. Своєрiдне сполучення освiченостi,
особистiй незалежностi й матерiальнiй незабезпеченостi, що змушує
клянчити в сильних миру шматок хлiба, вiдносноï волi вiд побутових
норм, у дрiб'язках iнших станiв, що регламентували життя, сприяло
розвитку специфiчних рис, тематичноï й стилiстичноï
єдностi лiрики вагантов. Поетична спадщина вагантов багато: це
вiршi, що славлять радостi життя — вино й любов i поносящие самим
жорстоким образом розпуста римськоï курiï й греховодство побратимiв-
ченцiв; вiршi, у яких увесь свiт цiнностей середньовiчноï культури
з'являється вивернутим навиворiт, — аж до пародiй на
литургические тексти й блискучi зразки влесливих або нахабних
просительних пiсень. Ваганти складали й поеми — iсторичнi,
дидактичнi, алегоричнi — у смаку своєï епохи; складали
виконанi самого непiдробленого благочестя релiгiйнi пiснi. Але цi зразки
ïхньоï творчостi найменш цiкавi й оригiнальнi й мало
вiдрiзняються вiд добуткiв середньовiчноï латинськоï
поезiï. Читаючи вагантов, необхiдно пам'ятати, що лiричнi добутки
вчених-клiрикiв були розрахованi на своєрiдну елiту — людей
утворених, здатних оцiнити майстерне володiння вiршем i лiтературною
темою.
Тому було б принципово невiрно в сатиричних вiльностях або часом
нецнотливоï чуттєвостi вагантов убачати вiльне вилив або
самоствердження особистостi в дусi новоєвропейськоï
поезiï. У волелюбних i життєрадiсних добутках клiрикiв XII в.
панує лiтературна гра, умовнiсть, цiлком виправдана лiтературним
етикетом захiдноєвропейського середньовiччя. Як i вся латинська
словеснiсть цiєï епохи, лiрика вагантов харчується
античними й християнськими джерелами: у сатирi — це в першу чергу
Ювенал i бiблiйнi пророки, у розробцi еротичних тим — Овiдiй i
Пiсня пiсень. Поетична технiка вагантов пiдкоряється правилам
класичноï риторики й метрики й поетики церковноï лiрики.
Особистий початок у лiрику вагантов розвинено досить слабко, i вченим з
величезною працею вдалося в масi вiршованого матерiалу видiлити невеликi
корпуси творiв окремих поетiв, якi й виявляють собою ïï
вершини. Такi Гуго, прозваний Примасом Орлеанским (близько 1093 —
близько 1160); поет, вiдомий тiльки на прiзвисько Архипиита (мiж 1130 i
1140 — послу 1165); Вальтер Шатильонский (друга половина XII в.).