“Бал” Баратинський Є. А. (скорочено). Короткий змiст

Поема починається описом московського балу. Гостi з'ïхалися,
лiтнi дами в пишних уборах сидять бiля стiн i дивляться на натовп з
тупим увагою. Вельможi в стрiчках i зорях сидять за картами i iнодi
приходять поглянути на танцюючих. Молодi красунi кружляють, Гусар
крутить своï вуса, / Письменник манiрно острiв. Раптом все
знiяковiли; посипалися запитання. Княгиня Нiна раптом виïхала з
балу. У кадрилi весело крутячись, / Раптом помертвiла! — Що
причиною?/ Ах, Боже мiй! Скажiть, князь, / Скажiть, що з княгинею Нiною,
/ жiнкою вашою? — Бог знає , — вiдповiдає з
подружнiм байдужiстю князь, зайнятий своïм бостоном. Поет
вiдповiдає замiсть князя. Вiдповiдь i складає поему.
Про чорноокою красунi княгинi Нiнi багато легковажать, i не без причини:
будинок ïï ще недавно був наповнений i записними тяганина, i
миловидними юнаками, спокусливi зв'язку змiнювали одна одну; до
iстинноï любовi Нiна, здається, не здатна: У нiй жар
упiвшейся вакханки, / гарячки жар — не жар любовi . У своïх
коханцiв вона бачить не ïх самих, але норовливий образ, створений в
ïï мрiях; чарiвнiсть проходить, i вона залишає ïх
холодно i без жалю.
Але недавно життя Нiни змiнилася: посланник року ïй постав.
Арсенiй нещодавно повернувся з чужих краïв. У ньому немає
знiженоï краси звичайних вiдвiдувачiв будинку Нiни; на його обличчi
слiди важкого досвiду, в його очах безпечнiсть похмура, на губах не
посмiшка, а посмiшка. У розмовах Арсенiй виявляє знання людей,
його жарти лукавi i гострi, вiн розбiрливо судить про мистецтво; вiн
стриманий i зовнi холодний, але видно, що вiн здатний вiдчувати сильнi
почуття.
Досить досвiдчений, Арсенiй не вiдразу пiддається чарiвностi Нiни,
хоча та й вживає всi вiдомi ïй кошти, щоб залучити його;
нарештi всемогутнiй мить зближує ïх. Нiна сповнена блаженства
життя новоï; але Арсенiй вже через два-три днi знову такий, як
ранiше: суворий, похмурий i розсiяний. Всi спроби Нiни розважити його
марнi.
Нарештi вона вимагає пояснень: Скажи, за що твоє презренье?
Нiна боïться, що Арсенiя вiдштовхує думка про ïï
бурхливе минуле; спогади важкi i ïй самiй. Вона просить Арсенiя
бiгти з нею — хоча б до Iталiï, яку вiн так любить — i
там, в невiдомостi й спокоï, провести залишок життя. Арсенiй
мовчить, i Нiна не може не помiтити наполегливоï холоду його душi;
зневiрена Нiна плаче i називає свою нещасну любов стратою понад за
грiхи. Тут запевненнями в любовi Арсенiй на час заспокоює Нiну. На
наступний вечiр коханцi мирно сидять в будинку Нiни; Нiна дрiмає,
Арсенiй у задумi щось недбало малює на вiзитнiй картцi i раптом
випадково вигукує: Як схожий! Нiна впевнена, що Арсенiй малював
ïï портрет; дивиться — i бачить жiнку, зовсiм на
неï не схожу: скромна дiвчина / З солодкоï дурiстю в очах, / В
кучерях волохатих, як болонка, / З усмiшкою сонноï на устах!
Спочатку Нiна гордо заявляє, що не вiрить, щоб така могла бути
суперницею для неï, але ревнощi мучить ïï: обличчя
мертвотно блiдо i покрилося холодним потом, вона трохи дихає, губи
посинiли, i на довгий мить вона майже втрачає дар мови. Нарештi
Нiна благає Арсенiя розповiсти ïй все, зiзнається, що
ревнощi вбиває ïï, i каже, мiж iншим, що в неï
є кiльце з отрутою — талiсман Сходу.
Арсенiй бере Нiну за руку i розповiдає, що у нього була наречена
Ольга, блакитноока i кучерява, вiн рiс з нею разом. Пiсля заручин
Арсенiй ввiв в будинок Ольги свого друга i незабаром приревнував до
нього; на докору Арсенiя Ольга вiдповiдає дитячим смiхом;
оскаженiлий Арсенiй залишає ïï, затiває сварку з
суперником, вони стрiляються, Арсенiй важко поранений. Одужавши, Арсенiй
ïде за кордон. Вперше утiшитися, за його словами, вiн змiг тiльки з
Нiною.
На сповiдь Арсенiя Нiна не вiдповiдає нiчого, видно тiльки, що
вона змучена.
Ще кiлька тижнiв пройшли в сварки i нещасливих примирення. Одного разу
— Арсенiй не був у Нiни вже кiлька днiв — Нiнi принесли
листа, в ньому Арсенiй прощався з нею: вiн зустрiв Ольгу i зрозумiв, що
його ревнощi була неправий i смiшно.
Нiна не виïжджає i нiкого не приймає,
вiдмовляється вiд ïжi i нерухома, нiма, / Сидить i з мiсця
одного / Не зводить погляду свого. Раптом до неï приходить чоловiк:
збентежений дивною поведiнкою Нiни, вiн дорiкає ïй за
чудасiï i кличе на бал, де, мiж iншим, мають бути молодi —
Арсенiй з Ольгою. Дивно очiку-вясь, Нiна погоджується,
приймається за давно забутi вбрання i, бачачи, як вона змарнiла,
вирiшується вперше нафарбувала, щоб не дати молодий суперницi
трiумфувати над нею. Однак витримати бал у неï не було сили:
ïй стало погано, i вона ïде додому.
Глибока нiч. У спальнi Нiни слабо горить лампада перед iконою. Кругом
глибокий, мертвий сон! Княгиня сидить нерухома, в бальному вбраннi.
З'являється стара няня Нiни, поправляє лампаду, i свiтло
нежданий i живий / Раптом осяває весь спокiй. Помолившись, няня
збирається йти, раптом помiчає Нiну i починає
шкодувати i дорiкати ïй: I що в долi твоєï худого? [...]
Ти забула Бога … “Цiлуючи на прощання руку Нiни, няня
вiдчуває, що та льодяно-Холодна , глянувши в обличчя, бачить: На
нiй поспiшний смертi хiд: / Очi стоять, i в пiнi рот … Нiна
виконала дане Арсенiю обiцянку i отруïлася.
Поема кiнчається сатиричним описом пишних похорон: до будинку
князя з'ïжджається одна карета за одною; важливе мовчання
натовпу змiнюється гучним говiркою, i сам вдiвець незабаром вже
зайнятий жарким богословським дебати з якимось ханжею. Нiну ховають
мирно, як християнку: про ïï самогубство свiтло не дiзнався.
Поет, який обiдав у неï по четвергах, позбавлений обiдiв, вшанував
ïï пам'ять вiршиками; ïх надрукували в Дамському журналi.