“Бал” Баратинський Є. А. (скорочено). Короткий змiст

Поема починається описом московського балу. Гостi з'ïхалися, лiтнi дами в пишних уборах сидять бiля стiн i дивляться на натовп з тупим увагою. Вельможi в стрiчках i зорях сидять за картами i iнодi приходять поглянути на танцюючих. Молодi красунi кружляють, Гусар крутить своï вуса, / Письменник манiрно острiв. Раптом все знiяковiли; посипалися запитання. Княгиня Нiна раптом виïхала з балу. У кадрилi весело крутячись, / Раптом помертвiла! — Що причиною?/ Ах, Боже мiй! Скажiть, князь, / Скажiть, що з княгинею Нiною, / жiнкою вашою? — Бог знає , — вiдповiдає з подружнiм байдужiстю князь, зайнятий своïм бостоном. Поет вiдповiдає замiсть князя. Вiдповiдь i складає поему.
Про чорноокою красунi княгинi Нiнi багато легковажать, i не без причини: будинок ïï ще недавно був наповнений i записними тяганина, i миловидними юнаками, спокусливi зв'язку змiнювали одна одну; до iстинноï любовi Нiна, здається, не здатна: У нiй жар упiвшейся вакханки, / гарячки жар — не жар любовi . У своïх коханцiв вона бачить не ïх самих, але норовливий образ, створений в ïï мрiях; чарiвнiсть проходить, i вона залишає ïх холодно i без жалю.
Але недавно життя Нiни змiнилася: посланник року ïй постав.
Арсенiй нещодавно повернувся з чужих краïв. У ньому немає знiженоï краси звичайних вiдвiдувачiв будинку Нiни; на його обличчi слiди важкого досвiду, в його очах безпечнiсть похмура, на губах не посмiшка, а посмiшка. У розмовах Арсенiй виявляє знання людей, його жарти лукавi i гострi, вiн розбiрливо судить про мистецтво; вiн стриманий i зовнi холодний, але видно, що вiн здатний вiдчувати сильнi почуття.
Досить досвiдчений, Арсенiй не вiдразу пiддається чарiвностi Нiни, хоча та й вживає всi вiдомi ïй кошти, щоб залучити його; нарештi всемогутнiй мить зближує ïх. Нiна сповнена блаженства життя новоï; але Арсенiй вже через два-три днi знову такий, як ранiше: суворий, похмурий i розсiяний. Всi спроби Нiни розважити його марнi.
Нарештi вона вимагає пояснень: Скажи, за що твоє презренье? Нiна боïться, що Арсенiя вiдштовхує думка про ïï бурхливе минуле; спогади важкi i ïй самiй. Вона просить Арсенiя бiгти з нею — хоча б до Iталiï, яку вiн так любить — i там, в невiдомостi й спокоï, провести залишок життя. Арсенiй мовчить, i Нiна не може не помiтити наполегливоï холоду його душi; зневiрена Нiна плаче i називає свою нещасну любов стратою понад за грiхи. Тут запевненнями в любовi Арсенiй на час заспокоює Нiну. На наступний вечiр коханцi мирно сидять в будинку Нiни; Нiна дрiмає, Арсенiй у задумi щось недбало малює на вiзитнiй картцi i раптом випадково вигукує: Як схожий! Нiна впевнена, що Арсенiй малював ïï портрет; дивиться — i бачить жiнку, зовсiм на неï не схожу: скромна дiвчина / З солодкоï дурiстю в очах, / В кучерях волохатих, як болонка, / З усмiшкою сонноï на устах! Спочатку Нiна гордо заявляє, що не вiрить, щоб така могла бути суперницею для неï, але ревнощi мучить ïï: обличчя мертвотно блiдо i покрилося холодним потом, вона трохи дихає, губи посинiли, i на довгий мить вона майже втрачає дар мови. Нарештi Нiна благає Арсенiя розповiсти ïй все, зiзнається, що ревнощi вбиває ïï, i каже, мiж iншим, що в неï є кiльце з отрутою — талiсман Сходу.
Арсенiй бере Нiну за руку i розповiдає, що у нього була наречена Ольга, блакитноока i кучерява, вiн рiс з нею разом. Пiсля заручин Арсенiй ввiв в будинок Ольги свого друга i незабаром приревнував до нього; на докору Арсенiя Ольга вiдповiдає дитячим смiхом; оскаженiлий Арсенiй залишає ïï, затiває сварку з суперником, вони стрiляються, Арсенiй важко поранений. Одужавши, Арсенiй ïде за кордон. Вперше утiшитися, за його словами, вiн змiг тiльки з Нiною.
На сповiдь Арсенiя Нiна не вiдповiдає нiчого, видно тiльки, що вона змучена.
Ще кiлька тижнiв пройшли в сварки i нещасливих примирення. Одного разу — Арсенiй не був у Нiни вже кiлька днiв — Нiнi принесли листа, в ньому Арсенiй прощався з нею: вiн зустрiв Ольгу i зрозумiв, що його ревнощi була неправий i смiшно.
Нiна не виïжджає i нiкого не приймає, вiдмовляється вiд ïжi i нерухома, нiма, / Сидить i з мiсця одного / Не зводить погляду свого. Раптом до неï приходить чоловiк: збентежений дивною поведiнкою Нiни, вiн дорiкає ïй за чудасiï i кличе на бал, де, мiж iншим, мають бути молодi — Арсенiй з Ольгою. Дивно очiку-вясь, Нiна погоджується, приймається за давно забутi вбрання i, бачачи, як вона змарнiла, вирiшується вперше нафарбувала, щоб не дати молодий суперницi трiумфувати над нею. Однак витримати бал у неï не було сили: ïй стало погано, i вона ïде додому.
Глибока нiч. У спальнi Нiни слабо горить лампада перед iконою. Кругом глибокий, мертвий сон! Княгиня сидить нерухома, в бальному вбраннi. З'являється стара няня Нiни, поправляє лампаду, i свiтло нежданий i живий / Раптом осяває весь спокiй. Помолившись, няня збирається йти, раптом помiчає Нiну i починає шкодувати i дорiкати ïй: I що в долi твоєï худого? [...] Ти забула Бога … “Цiлуючи на прощання руку Нiни, няня вiдчуває, що та льодяно-Холодна , глянувши в обличчя, бачить: На нiй поспiшний смертi хiд: / Очi стоять, i в пiнi рот … Нiна виконала дане Арсенiю обiцянку i отруïлася.
Поема кiнчається сатиричним описом пишних похорон: до будинку князя з'ïжджається одна карета за одною; важливе мовчання натовпу змiнюється гучним говiркою, i сам вдiвець незабаром вже зайнятий жарким богословським дебати з якимось ханжею. Нiну ховають мирно, як християнку: про ïï самогубство свiтло не дiзнався. Поет, який обiдав у неï по четвергах, позбавлений обiдiв, вшанував ïï пам'ять вiршиками; ïх надрукували в Дамському журналi.