Наïвне дiвчисько

Вiтер лагiдно пiдштовхував ïï в спину. Вона вимахувала
сумочкою i загравала з вiтром пiдставляла йому рум'янi щоки або раптом
обкручувалася на однiй нозi, i вiн грайливо окреслював ïï
тонкий стан.
Дiвчина йшла на роботу. Цiлий вечiр i ранок мати давала ïй
iнструкцiï й годувала повчаннями.
Тато насилу пiдшукав тобi мiсце, наставляла мати.
Тримайся його. Робота чиста, i люди там гарнi.
I ось вона вже доповiдає пiдтоптаному чолов'язi з темними очима й
галявиною серед чорноï чуприни:
Я прийшла на роботу. Мене звуть Оксана Оришечко.
Ага, дуже приємно, вiдповiдає той i мiряє ïï
лiнивим поглядом. Я голова завкому Крекотень. Для вiдвiдувачiв товариш
Крекотень, а для вас Микола Панасович.
Вiн не дуже доречно запитує:
Де вчилися друкувати?
У мами. Вона друкарка.
Сiдайте за машинку.
Вiн диктує ïй метрiв сорок бездумностi з протоколу чи газети,
а потiм безбарвним голосом пiдбадьорює:
Добре. Молодець. А тепер пiдшийте газети, бо тут справжнiй кавардак, i
простує до свого кабiнету.
Миколо Панасовичу, газети пiдшитi.
От i добре. Якусь хвилину чути лише його важке дихання.
Якщо будуть вiдвiдувачi, кажiть, що прийматиму з другоï години.
Зараз зайнятий. Перед ним лежить розгорнутий журнал, у голосi його лiнь
i втома.
А що менi робити? вихоплюється в неï.
Не спiши поперед батька в пекло, несподiвано переходить на ти. Будеш
потрiбна скажу.
Знiчев'я вона гортає пiдшивки газет, друкує листа знайомiй у
село , скорботно заглядає в маленьке дзеркальце. Часом
ïï викликає Микола Панасович:
Надрукуй список заочникiв. Знiми копiю з цього листа.
Два примiрники.
Минає день. Закiнчується тиждень. На незриму вiсь часу
намотуються одноманiтнiсть i нудота. Шурхотять папери, i стукає
серце.
Коли вже я почну щось робити? питає вона одного разу.
Ти прекрасно справляєшся з обов'язками.
А хiба в мене так i не буде справжнього дiла?
Справжнього дiла? Микола Панасович навiть осмiхається. Наïвне
ти дiвчисько. Кожне дiло справжнє. Так нас учать.
Вона починає щось палко доводити, а вiн поблажливо й докiрливо
хитає головою. Йому смiшно чути ïï докази. Вiн син свого
часу. Колись якось висунувся, його помiтили й посадили в це крiсло. I
вiн сидить. I сидiтиме без жодних нарiкань, доки не пересадять в iнше.
Як це завжди буває з людьми низькоï культури й убогоï
душi, совiсть його не турбує. Вiн навiть зверхньо дивиться на
людей, особливо неспокiйних, i вважає себе кезамiнимим. Порожнечу
справдi нелегко чимось замiнити.
Знаєте, Миколо Панасовичу, несподiвано для самоï себе
каже Оксана, завтра я не прийду на роботу…
Вона не чує, що вiн бубонить ïй услiд. Дiвчина вже бiжить
схiдцями, сумочка викреслює кола, а в грудях оживає щось
незмiрно дороге й нiжне, вiдвойоване в байдужостi.
412 слiв За В. Симоненком