На шляху до безчестя й безславностi

Добуток за романом И. Нечуя-Левицького Князь Веремiй Вишневецкий
Урочисте слово патрiот. А кого ïм називають? Якi моральнi якостi
людини-патрiота? Цi питання останнiм часом викликають у нашому
суспiльствi спори, дискусiï. Але, напевно, не помилюся, якщо скажу,
що в цьому рiзних поглядiв не буде: патрiотом нiколи не назвуть
зрадника. I як не листувалися б пiдручники по iсторiï, жодне
поколiння не напише хвалебних рядкiв про зрадникiв.
Знайомлячи з однiєï зi сторiнок нашоï iсторiï, ми,
завдяки роману И. Нечуя-Левицького Князь Веремiй Вишневецкий, ми
простежуємо процес перетворення людини в зрадника, ката свого
народу. Що це? Iронiя долi? Адже людина, що мав всi шанси стати лицарем
i нацiональним героєм, продовжити славу свого прадiда, знаменитого
Байди Вишневецкого, не використав всiх можливостей на благо своє й
благо народу
Цiкаво, що юний Вишневецкий мав потенцiйнi риси сильноï людини,
навiть героя, не принижувався, залучав непокiрливим характером i при
iнших умовах мiг дорiвнятися в героïзмi Байде. Навiть сам
Винцентий, злякавшись сили духу молодого княжича, подумав: Ой коли б
залучити це звiря до свого табору, щоб вiн часом потiм не наробив нам
турбот. Вiдведи боже, як вiн часом пiде слiдом за Криштофом Косинським i
Наливайком!
Пiсля закiнчення колегiï Веремiй став iншим, пристав до
католицькоï вiри, кинув украïнську мову й ополячився.
Поïздка за кордон, усвiдомлення, що вiн безмiрно богатий, роздули у
Вишневецком пиха, егоïзм, честолюбство. Йому захотiло найвищоï
влади. Всю свою енергiю, хоробрiсть, пристрасть i силу Веремiй направив
на досягнення корисливоï мети. Вiн не любив Украïни, тому що
вона була досить демократичноï й навiть своïх гетьманiв часто
знiмала, якщо тiльки вони не боролися за всенародне дiло
Хiба теперiшнiй патрiот може жити такими думками: Моя гетьманська булава
— це землi безмiрнi, безлiч грошей, вiйсько… Козацькi
порядки, козацький мужицький уклад противнi менi! Я ïх ненавиджу.
Польща — це рай заради панiв: там i тiльки там у Польщi моє
царство, моє й панство… Козаков, ïх гетьманов, всю
Украïну треба знищити й убити на смерть… Але треба заради
грошей силу! Вiйська силу! Зрозумiло, що для Вишневецкого й Польща
— не Батькiвщина, а засiб у досягненнi мети, адже королiв у нiй
часто вибирали за допомогою вiйська й втручання в полiтику сусiднiх
держав, якi пропонували своïх ставленикiв. Тому Веремiй справдi мав
шанс здобути перемогу.
У своïх мрiях Вишневецкий виступає честолюбцем i якщо й
згадує свого знаменитого предка, те тiльки тому, що й самому
хочеться мати такi почестi й всенародна пошана. Подвиг же Байди для
нього не є iдеалом. Не журиться Веремiй i тим, що Зламав вiру,
ставши з украïнця поляком, не мучать його докори совiсти
Простежуючи його вчинки, ми бачимо, що вiн поступово стає спочатку
чужим для Украïни, а потiм i ïï катом. Надзвичайно
смiливий у боях, рiшучий в одержаннi перемоги, кожна з яких страшна
своєю дикiстю й пiдступнiстю щодо свого народу, Веремiй ганьбить
свiй рiд i не кається: Вiн тiльки показав жорстокiсть i дикiсть
свого характеру, тому що руйнував i палила, начебто татарська або давня
монгольська орда. Зате ж через кiлька рокiв князевi довелося добувати
собi слави в рiдному краï в битвах з козаками, якi встали на
Польщу. I вiн добув собi слави на ганьбу знаменитого роду князiв
Вишневецких.
Не можуть не викликати в нас обурення й епiзоди розправи Веремiя над
повстанцями, але точнiше про своï страшнi вчинки розповiдає
Гризельде сам Веремiй. Ми бачимо дику жорстокiсть Вишневецкого, його
садизм i цинiзм, похваляння в присутностi Тодози знущанням над
ïï земляками. Iдучи стежкою, Веремiй оповiдав Гризельде, як
його пiдданi в Немировi збунтувалися проти нього, не пустили його
посланцiв у мiсто, як страшно покарав немировцев, розпилював, розрубував
навпiл, здирав з живих шкiру, саджав на залiзнi списи, обливав окропом.
Тодозя чуйна й начебто завмерла, слухаючи оповiдання про страшну кару
над немировцами. На неï вперше напав страх, знайшло каяття, що вона
полюбила страшного чоловiка, полюбила страшного сина Украïни…
У читачiв теж завмирає серце вiд невиправдано жорстоких учинкiв
Веремiя, що неухильно деградувала як людина, i навiть любов не змогла
повернути йому людська подоба, нормальнi вiдчуття. Любовi гарноï
козачки князь домiгся силою, пiзнiше не раз зневажав нею й навiть
навмисно наносив бiль:
Вишневецкий не розумiв i не мiг зрозумiти самопожертви сотничихи, не
намагався бути шляхетним у вiдношеннi до неï. Груба страшна сила,
прагнення будь-що-будь задовольнити своï примхи рухають
Веремiєм: Вона буде моєï, вона повинна бути
моєï, хоча б менi довелося змести iз землi i ïï
будинок, i ïï житло, i тiтку Мавровi, i брата, хоча б довелося
кров'ю залити ïï сад, — думав Веремiй, стискаючи кулакiв
вiд вогню, що наливав його серце
Князь уже не згадував, як ранiше, Байду, а вподiбнювався страшнiй людинi
у свiй час Самойлу Лащу, якого ненавидiв, але в якому пiдсвiдомо
вiдчував свого двiйника. У битвi з Максимом Кривоносому Веремiй уперше
iнтуïтивно вiдчув свою моральну ущербнiсть. Сухорлявий козак, у
якому князь довiдався розпачливого ворога, кинув в особу Вишневецкому
слова прокльону й рвонувся в бiй:
Здраствуй, князевi Яремко! Здраствуй, кат Украïни! — крикнув
несамовито Кривоносий i летiв просто на Веремiя, пiднявши криву шаблю
нагору.
И не тiльки вид суперника, готовнiсть умерти, але перемогти, налякали
Вишневецкого. Вiн зрозумiв, що за Максимом вся Украïна: И князя
Веремiя покинуло мужнiсть. Вiн повернув коня назад якось механiчно,
мимоволi й раптом кинувся навтьоки. Дорогий кiнь начебто й сам почував,
що князя наздоганяє щось страшне, непереможне, непереборне…
Пiд час боïв шляхти з козаками Веремiй пересварився з магнатами,
якi давно недолюблювали його й не вибрали керуючим вiйськами. Є в
повiстi епiзод, коли Вишневецкий мислить як подвiйний зрадник:
Тепер у цей час я й сам не вгадаю, кого я бiльше ненавиджу: або козаков,
або магнатiв, — ворушилася думка в Еремееной головi. — Було
б добре, якби добродiï побили козакiв. Але було б ще краще, якби й
козаки дали прочуханки тим нiкчемним Доминикам, Конецпольским, Корецким,
Оссолинским. Нехай би знали, як зневажати мною. Поминули мене! Вирвали з
моïх рук честь, славу переможця! Вирвали з моïх рук може
скiпетр i корону! Але прийде ïм поклонитися менi!
Радiсть Вишневецкого виявилася даремноï, тому що й вiн не змiг
витримати натиск козаков. Пiзнiше Веремiй сiм тижнiв витримував облогу,
ледве не загинув вiд голоду, однак належних почестей вiд короля за
мужнiсть не одержав, тому що магнати небезпiдставно пiдозрювали, що вiн
робить пiдступ пiд короля, направляється до трону, що вiн готовий
сiсти й на трон. Населення Варшави поздоровляло Веремiя, але це не
приносило йому радостi, адже шляхта не визнавала Вишневецкого
найблагороднiшим i смiливим
Коли читаєш епiлог про подальшi iсторичнi подiï на
Украïнi й участь у них Веремiя, вiдчуваєш, що й сам Веремiй
не мiг не мiркувати над причинами свого краху, над тим, що забув
прохання й благання матерi, зрадив Украïну, став перевертнем,
вiдступив вiд своєï вiри й мови, проте так i не став першим
на всю Польщу, на всю Украïну, а тiльки знеславив знаменитий рiд i
свого дiда, героя Украïни козацького гетьмана Дмитра Вишневецкого,
засновника першоï сiчовоï мiцностi на Хортицi
Егоïзм, ненаситне бажання слави, роскошей затьмарюють всi прекраснi
пориви душi. Збiднiла душа Веремiя мiлiє усе бiльше,
спустошує в погонi за примарними почестями. Вiн у безчестi й
безславностi закiнчує своє життя. Беззастережного осуду й
проклiн заслуговує людин, вуста якого проговорюють: Я буду тричi
проклятий, як не задавлю Украïни!
Веремiй здатний навiть проговорювати молитву, щоб Бог дав силу шляхтi й
неволю Украïнi… Так, це дiйсно, за словами И.Нечуя-
Левицького, була молитва вбивцi, злодiя й великого злочинця, що так
безславно, зганьблено прожив життя
Автор висловлює жалiсть за загиблими душами ворогiв, тому що
нiколи не можна ввiчнити себе злом, розбоєм, загарбницькими
вiйнами. Життя й смерть у людини — однi. I нiщо не мине безвiсти.
I добро, i зло знаходять вiдгук у серцях нащадкiв. Це треба пам'ятати й
не ганьбити своє iм'я нi лихими вчинками, нi зрадою або пiдлiстю
Сьогоднi маємо своя держава, хочемо жити у свiтi й дружбi зi
своïми сусiдами — поляками, росiянами, румунами… Хочемо
мати багату, демократичну Украïну. Не бути ж безчесн i корисливими,
аби тiльки не сказали про нас словами Шевченко: Гiрше ляха своï
дiти ïï розпинають, ту багатостраждальну Украïну.
Найтяжче покарання — проклiн нащадкiв