Напрями та школи фольклористики
Фольклористика як наука пройшла довгий час становлення i розвитку, входi якого змiнювались ïï засади, мiсце серед iнших дисциплiн
та методи дослiдження. Внаслiдок рiзних поглядiв на усну народну
словеснiсть та пiдходiв до ïï вивчення з рiзних позицiй, виник
ряд теорiй, значна кiлькiсть яких лягла в основу вироблених шкiл та
напрямiв фольклористики. Появi шкiл та напрямiв передував великий досвiд
збирання, запису та обробки народних текстiв, а також iдейно-фiлософськi
погляди рiзних часiв.
Мiфологiчна школа (перша половина 19 ст.) виникла в руслi
загальноєвропейського романтизму. ïï фiлософською
основою стала естетика Ф. В. Шеллiнга та братiв Августа i Фрiдрiха
Шлеґелiв, якi трактували мiфологiю як природну релiгiю та
необхiдну умову виникнення мистецтва. Першим етапом ïï
розвитку стала теорiя символiв нiмецького вченого Ґ. В. Крайцера,
який висунув думку про природне походження мiфу i його розумiння як
символу природних явищ сонця, неба, свiту, змiн пiр року тощо. Крайцер
та його послiдовники (Ґотфрiд, Мiллер, Швенк, Велькер та iн.)
утворили так звану символiчно-мiфологiчну школу. За ïх
теорiєю мiфологiя є низкою символiв; символiка та образнiсть
мови в усiх народiв вважається виявом релiгiйно-мiфiчних iдей,
мiфи i мови окремих народiв розглядаються як варiанти єдиного
спiльного мiфу та варiацiï прамови. У вченнi представникiв цього
напряму домiнує погляд, згiдно з яким в основi тем та мотивiв
усноï народноï творчостi лежить первiсна таємна
релiгiйна символiка, що сягає найдавнiших часiв людства i
передається з поколiння в поколiння жерцями. Працi Крайцера та
його послiдовникiв лягли в основу розвитку мiфологiчноï школи у
фольклористицi.
Наступним етапом в iсторiï цiєï школи стало виникнення у
нiй порiвняльно-мiфологiчноï школи. ïï засновниками були
Вiльгельм та Якiв Ґрiмм, якi на основi аналiзу нiмецькоï
народноï словесностi виклали своï погляди у працi Нiмецька
мiфологiя (1835). Згiдно з цiєю теорiєю жанри усноï
словесностi походять з мiфу, з якого розвивається казка, епiчна
пiсня, легенда та iнше. Подiбнi явища у фольклорi рiзних народiв вони
пояснювали спiльною для них давньою мiфологiєю, вважаючи, що всi
народи iндоєвропейськоï групи в далекому минулому творили
одне плем´я. Вивчаючи лiнгвiстику, археологiю, етнографiю, Якiв
Ґрiмм намагався вiднайти уламки древнiх мiфiв у народних
вiруваннях, обрядах, жанрах усноï словесностi, мовi. Вiн прийшов до
висновку про тiсний взаємозв´язок мiж давньою
релiгiєю, мiфологiєю та ïх виразом поезiєю
первiсноï людини. Теорiя братiв Ґрiмм викликала широке
зацiкавлення, i в 1850 1860 pp. в європейськiй науцi виникла мiфологiчно-
порiвняльна школа, дослiдники якоï розглядали усну народну
творчiсть з точки зору давнiх релiгiйних вiрувань та уявлень, вiдшукуючи
у творах народноï словесностi вiдгомiн прамiфiв.
В основi мiфологiчно-порiвняльних студiй лежала так звана арiйська
теорiя Якова Ґрiмма. ïï суть полягає в тому, що
дослiдження i порiвняння елементiв побуту, творчостi та вiрувань
арiйських народiв засвiдчують спiльнiсть свiтогляду та усноï
словесностi iндоєвропейських народiв, що пов´язуються
однаковими релiгiйними уявленнями, ставленням людини до навколишнього
свiту. Висновки зiставних аналiзiв мов (Бопп, Шлейхер) та сюжетiв (Я.
Ґрiмм) набули великого значення: Це все приводило до переконання,
що арiйцi на своïй прабатькiвщинi володiли певним запасом знання,
творчостi, Що виявлявся через персонiфiкацiю явищ природи в
антропоморфiчнi образи богiв i героïв. Цi мiфи вони винесли з собою
пiд час розселення, i вони продовжували еволюцiонувати серед кожного
народу окре мо… Iдеï братiв Ґрiмм поширилися у багатьох
краïнах Європи: Нiмеччинi (А. Кун, В. Шварц, В.
Манґардт), Англiï (М. Мюллер, Дж. Кокс), Iталiï (А. де
Губернатiс), Францiï (М. Бреаль), Швейцарiï (А. Пiкте),
Росiï (А. Н. Афанасьев, Ф. I. Буслаев, О. Ф. Мiллер, раннi працi О.
Н. Пипiна та О. Н. Веселовського). Розвиток цiєï школи йшов у
кiлькох напрямах: етимологiчному (початкова суть мiфу
дослiджується на основi лiнгвiстичних реконструкцiй), аналогiчному
(зiставлення подiбних за походженням мiфiв), символiчному (мiф
вивчається як символ явищ життя, при чому мiфологiя є низкою
символiв).
Прихильники цiєï школи намагалися реконструювати древнюмiфологiю, пояснюючи змiст мiфiв обожненням явищ природи, небесних
свiтил (солярна теорiя Мюллера) чи грози (метеорологiчна теорiя Куна). У
межах аналогiчного напряму виникла демонологiчна чи натуралiстична
теорiя Шварца i Мангардта, якi пояснювали походження мiфiв поклонiнням
демонiчним iстотам.
Цi теорiï вiдiграли важливу роль у розвитку украïнськоï
фольклористики, знайшовши у вiтчизнянiй науцi широкий вiдгомiн. Першим
представником мiфологiчного напряму в Украïнi був професор
Киïвського унiверситету М. Максимович (18041873). Вiн, здiйснюючи
перше видання украïнських народних пiсень (1827), вказував у
передмовi на ïх зв´язок iз мiфологiєю, повiр´ями,
звичаями та обрядами; аналiзував ïх, порiвнюючи з польськими та
росiйськими творами. У фольклористичних та iсторико-лiтературознавчих
працях вчений торкнувся питань символiзму, опираючись на вивчення
iсторiï мови в дусi теорiï Ґрiмма. Цих же
принципiв дотримувалися молодший сучасник Максимовича, учень П. Й.
Шафарика, професор Московського унiверситету Йосип Бодянський, а також
професор Харкiвського унiверситету Iзмаïл Срезневський, Пантелеймон
Кулiш та iн.
Найбiльшого розвитку в Украïнi iдеï мiфологiчноï школи
набули у теоретичних працях Миколи Костомарова (18171885). У своïх
дослiдженнях М. Костомаров торкнувся проблем мiфологiчноï основи
народних вiрувань та обрядiв. Вивчаючи давню слов´янську мiфологiю
з ïï природно-релiгiйними культами, науковець шукав ïх
вiдгомону в усно-поетичних творах, крiзь них розкривав духовний
свiтогляд народу. Важливе мiсце вiн вiдводив зв´язку людини з
довкiллям а вiдтак взаємозв´язку фiзичного та духовного. М.
Костомаров прийшов до висновку, що природа в народнiй творчостi
вiдiграє роль символiв, i ця символiка є своєрiдним
продовженням природноï релiгiï. Вчений дослiджував символiку
небесних свiтил та стихiй, рослин , тварин та птахiв, iлюструючи
ïï значення численними прикладами з народноï поезiï.
Погляди М. Костомарова на внутрiшню природу давнiх вiрувань знайшли
своє узагальнення у його працi Славянская Мифология (1847). У нiй
вчений зiставляв мiфологiчнi системи слов´ян iз вiдповiдними
явищами балтiйцiв та нiмцiв. Дослiджуючи на цьому тлi народнi
звичаï та вiрування предкiв, вiн вбачав у них вiдгомiн
прадавньоï природноï релiгiï, розглядав мiф як символ
природних та фiзичних явищ, чим продовжив традицiï
європейськоï символiчноï школи мiфологiв. У працi
Историческое значение южно-русского народного песенного творчества
(1872) М. Костомаров виводив генеалогiю пiсенноï та
мiфологiчноï символiзацiï, проводячи мiж ними паралель,
обстоював думку про ïх взаємозародження.
Працi М. Костомарова стимулювали розвиток фольклористики i
украïнськоï, й iнших слов´янських народiв: Щодо
розумiння ролi природи й мiфу, як символiзацiï таємного
внутрiшнього зв´язку, єдностi iдей в явищах життя людей i
життя природи, як символiзацiï рiзних змiн астрономiчного та
фiзичного характеру (мiф), то ця критично-наукова iдея для того часу i
для пiзнiших часiв була iдеєю цiлком новою i то не лише в
украïнськiй науцi, але й у науцi iнших слов´янських
народiв16. Вони стали поштовхом до подальшого дослiдження усноï
поетичноï творчостi крiзь призму народноï уяви, фантазiï,
психологiï, висловлених у нiй норм загальнолюдськоï моралi,
впливу iсторично-соцiальних умов побуту та культури.
Послiдовником та виразником цих iдей в украïнськiй науцi став
Олександр Потебня (18351891). У працях О мифическом значении некоторых
обрядов и поверий, О некоторых символах в славянской народной поэзии,
Слово и миф та iн. вчений розвинув науковi спостереження М. Костомарова,
долучивши до огляду релiгiйно-мiфологiчних елементiв народних творiв
ґрунтовний лiнгвiстичний (зокрема етимологiчний) аналiз власних
iмен, назв, реалiй. Як i його захiдноєвропейськi попередники, О.
Потебня вдався до зiставного мовознавчого дослiдження слiв у
слов´янських мовах, з пошуком ïх коренiв у
неслов´янських системах iндоєвропейськоï групи. Таким
чином вiн перенiс здобутки теорiï братiв Ґрiмм та ïх
послiдовникiв на слов´янський (зокрема украïнський)
ґрунт.
Неоцiненним досягненням наукових пошукiв О. Потебнi є те, що вiн
аналiзує украïнськi вiрування, звичаï, обряди, жанри та
тексти усноï народноï творчостi на
загальнослов´янському, загальноєвропейському тлi, але з
урахуванням специфiчного нацiонального колориту.
Хоча у розвитку мiфологiчноï школи в Європi подекуди
спостерiгались деякi негативнi риси (переоцiнка ролi природи та
зв´язку народноï творчостi з явищами навколишнього свiту,
коли дехто з Дослiдникiв у кожному образi-персонажi вбачав втiлення
природних стихiй та елементiв; штучний пiдхiд до трактування
арiйськоï теорiï), але цi пошуки мали важливе значення для
наступних фольклористичних дослiджень. Завдяки дiяльностi ïх
представникiв активiзувалася збирацька робота, посилився iнтерес до
iсторичного та духовного життя народiв, розширились уявлення про
мiфологiю, еволюцiю мови, фiлософськi, морально-етичнi, естетичнi
погляди людей, ïх життя та побут. У перiод розвитку
мiфологiчноï школи було покладено початок зiставного аналiзу
фольклору, мiфологiï та лiтератур рiзних народiв, ïх
взаємозв´язки. Мiфологiчна школа заклала основи розвитку
мiґрацiйноï та iсторичноï шкiл фольклористики.
Наступним етапом розвитку свiтовоï науки про народну творчiсть була
мiґрацiйна школа (друга половина 19 ст.). ïï засновником
у Європi став нiмецький вчений Т. Бенфей. Вiн розкритикував
вiдiрванi вiд реальностi дослiдження фольклористiв, що пiдтасовували
факти, оперуючи готовими рецептами арiйськоï теорiï (подекуди,
особливо у працях росiйського дослiдника О. Мiллера, вона була доведена
до абсурду). Вивчаючи iсторiю, життя i творчiсть жителiв Сходу, Т.
Бенфей спостерiг, що подiбнi сюжети зустрiчаються в уснiй словесностi
народiв незалежно вiд ïх спорiдненостi. До того ж поширений серед
арiйцiв сюжет часто виявляється не менш популярним серед народiв
неарiйських, що пiдриває унiверсальнiсть теорiï Я.
Ґрiмма.
Напротивагу арiйськiй теорiï Т. Бенфей висунув теорiю запозичень чи
мандрiвних сюжетiв. ïï суть полягала в тому, що поширенi в
багатьох народiв сюжети за характером є мандрiвними: зародившись в
Iндiï, вони мiгрували на iншi територiï. Причому це
запозичення здiйснювалось не через доiсторичну спорiдненiсть народiв, а
внаслiдок культурно-iсторичних вiдносин мiж ними.
Своï погляди Т. Бенфей виклав у передмовi до перекладу
двотомноï збiрки iндiйського епосу Панчатантри (1859), де вiн також
окреслив можливi шляхи мiграцiï сюжетiв з Iндiï до
Європи. На його думку, таких шляхiв було три: 1) внаслiдок походiв
Александра Македонського вглиб Азiï, i принесення звiдти у Грецiю
писемних пам´яток (32 ст. до н. е.); 2) у перiод арабських вiйн на
пiвднi Європи та походiв хрестоносцiв (1112 ст. н. е.); 3) шлях на
схiд Європи з Азiï через Вiзантiю на Балканський пiвострiв до
Украïни (7 ст. н. е.). Внаслiдок дослiджень виявилось, що багато з
того, що вченi-мiфологи вважали дуже давнiм, вiдноситься до iсторичного
перiоду i є чужим, запозиченим.
Теорiя Т. Бенфея мала великий вплив на подальший розвиток
фольклористики. Прихильниками i послiдовниками Бенфея були: в Нiмеччинi
М. Ландау, I. Вольте; у Францiï Г. Парiс, Е. Коскен; в Англiï
А. Клоустон, в Iталiï А. д´Акона, Д. Помпареттi, в Росiï
М. Мюллер, М. Буслаев, В. Стасов, О. Пипiн, О. Веселовський та iн. Ученi
мiґрацiйноï школи ввели у науковий обiг велику кiлькiсть
фольклорних матерiалiв, якi аналiзувалися з погляду культурних
взаємин мiж сусiднiми народами, простежуючи шляхи мандрування
сюжетiв. Iдеï прихильникiв мiґрацiйноï теорiï мали
значний вплив на украïнських учених. Певноï апробацiï
вони набули у науково-дослiдницькiй дiяльностi Миколи Сумцова
(18541922). Вiн простежував не лише мiґрацiю сюжетiв, тем та
мотивiв, а й запозичення частин та елементiв обрядово-ритуальних дiйств.
Тому, хоч вiн i не був абсолютним послiдовником теорiï запозичень,
але в окремих його розвiдках цi iдеï працювали. Такою зокрема
є його широковiдома праця К вопросу о влиянии греческого и
римского свадебного ритуала на малорусскую свадьбу (1886).
У раннiй перiод своєï дiяльностi на iдеï Т. Бенфея
спирався й украïнський вчений, iсторик-сходознавець М. Драгоманов .
У перших дослiдженнях вiн iнодi заходив надто далеко у пошуках
чужоземних запозичень, тому його не раз критикували за iґнорування
нацiональним. Цi iдеï використовувались i в працях М. Грушевського.
Але вiн, знаючи, що сюжети украïнського прозового фольклору є
здебiльшого запозиченими, розглядав питання, яким чином мандрiвнi теми
та мотиви були органiчно засвоєнi на украïнському
ґрунтi, як при цьому виявлявся нацiональний характер та народна
психологiя. Цим самим вчений уник вади, що була спiльною для багатьох
послiдовникiв Бенфеïвськоï теорiï (тих, що у своïх
наукових працях всi явища зводили до iдеï наслiдування, часто не
враховуючи того нацiонального тла, на який вони переносились, з якого
доповнювались, вбирали новi риси). Критикуючи такий пiдхiд вчених,
зокрема у працях М. Драгоманова, М. Грушевський зазначав: Виходячи вiд
фольклорних фактiв, вони поборювали нацiональний романтизм, мiркування
про народну душу, вiдбиту в творах народноï творчостi,
конструювання характеристичних нацiональних прикмет на пiдставi нашвидку
проiнтерпретованих творiв… Наш фольклорний матерiал з певними
виïмками признано одним великим запозиченням. У своïх аналiзах
цi вченi обмежувалися лише тими творами, в яких спостерiгалась
типологiчна схожiсть, iгноруючи малопоширенi сюжети.
Позитивним у цiй школi було те, що дослiдники опирались на iсторичний
досвiд минулого, розглядали усну словеснiсть кожного народу не вiдiрвано
вiд iнших, враховуючи зв´язки мiж ними та взаємовпливи.
Паралельно з мiґрацiйною школою почала складатися протилежна
ïй за поглядами антропологiчна (етнографiчна) школа. ïï
основоположниками були англiйськi вченi Е. Б. Тайлор та А Ланг, якi в
60-х роках 19 ст. виступили з теорiєю самозародження сюжетiв (у
працях украïнських учених, зокрема Ф. Колесси, вона названа
теорiєю полiґенiзму). За нею, усi подiбнi явища в
мiфологiï та фольклорi пояснювалися спiльнiстю для всього людства
психологiчних законiв та закономiрностей духовного розвитку. В
етнографiï ця школа отримала назву еволюцiонiзму. Вченi, вiдповiдно
до антропологiчноï сутi людини, вивели закон тотожностi
людськоï природи . Крiм цього, брались до уваги однаковi чи подiбнi
умови життя та побуту рiзних племен на певних етапах ïх розвитку.
Тому iнодi ця концепцiя окреслювалась як теорiя побутового
психологiчного самозародження. ïï прихильники вiдстоювали
думку, що повторюванiсть у рiзних народiв сюжетiв, мотивiв, образiв та
символiв пояснюється не тiльки iсторичними впливами, а й внаслiдок
єдностi психiчних процесiв, тотожнiстю побутових форм i релiгiйних
уявлень, що зникли з життя, але збереглися у фольклорi.
Ця теорiя набула значного поширення у краïнах Європи.
Найяскравiшими ïï представликами в Англiï були Е. С.
Ґартленд, А. Б. i Л. Б. Ґомм, Р. Р.Маретт, у раннiх працях
Дж. Дж. Фрезер; у Нiмеччинi В. Ман-ґардт, Г. Узенер, Е. Роде, А.
Дiтерiх; У Францiï С Рейнак i Е. Дюркґейм, в Росiï О.
Веселовський. Вона мала значний вплив i на розвиток науковоï думки
США, де головним ïï прихильником був Ф. Боас.
Широкого розголосу цi iдеï набули i на украïнському
ґрунтi, хоча, як i в багатьох краïнах Європи, вона не
виявлялась тут у чистому виглядi. В Украïнi прихильником
цiєï теорiï був професор Киïвського унiверситету О.
Котляревський (18371881). Учень Й. Бодянського, сучасник i приятель М.
Максимовича та М. Костомарова, вiн сформувався на засадах мiфологiчно-
порiвняльноï школи i ïï принципи вiдстоював до кiнця
свого життя. Але у нелегкий для Украïни час вiн стояв на позицiях
самобутностi украïнськоï нацiï, стверджуючи факт, що
украïнцi на своïй територiï є споконвiчними
автохтонами. Вивчаючи проблему народностi, студiюючи iсторичний процес,
здiйснюючи зiставний аналiз нацiональних культур, О. Котляревський
притримувався думки, що на раннiх етапах розвитку кожен народ пройшов
однаковi стадiï становлення, на основi яких пiд впливом iсторичних
умов розвинулась його самостiйна дiяльнiсть. Вiн не вiдкидав повнiстю
арiйськоï теорiï, але розглядав важливiсть спiльного
нацiонального корiння лише в доiсторичну добу, висловлюючи думку про
нагальнiсть i необхiднiсть вивчення iсторичного минулого рiдного краю.
Через вивчення старовини та народностi О. Котляревський вбачав шлях до
виявлення нацiонального духу в уснiй творчостi та культурi. Будучи
обiзнаним iз європейськими теорiями того часу, вiн широко залучав
до арсеналу своïх дослiджень лiнгвiстичний аналiз i розглядав
нацiональну мову як вияв духовних сил народноï психологiï. У
цьому вiн був прихильником iдей Ґумбольдта, Штейнталя, iнших
фiлологiв, у тому числi й украïнських Срезневського, Бодянського,
Григоровича та iн. Вслiд за М. Мюллером вiн розглядав мiфологiю як
стародавнє пiдґрунтя мови.
Народну обрядовiсть та словесне мистецтво О. Котляревський пояснював
засобами мiфологiï, релiгiï та iсторiï, з урахуванням
психо логiчних факторiв, таких як уява та фантазiя. З цих позицiй вiн
аналiзував епiчнi народнi жанри на рiзних етапах ïх становлення та
розвитку. Як дослiдник народноï старовини, вiн надавав великого
значення археологiï та палеографiï. Вслiд за прихильниками
теорiï самозародження, якi звертали особливу увагу на пережитки
первiсноï культури (такi як повiр´я, забобони тощо), вивчав
давнi обряди, народну демонологiю.
Хоча у вченнi прихильникiв антропологiчноï школи були деякi
недолiки (зокрема схильнiсть до архаïзацiï народноï
творчостi i художньоï, i словесноï), але висунутi ними
iдеï вiдiграли важливу роль у подальшому розвитку науковоï
думки. Особливого значення для фольклористичних дослiджень набув
застосований ними iсторико-порiвняльний метод та опертя на археологiчнi
знахiдки та розвiдки.
Збирацько-дослiдницька дiяльнiсть М. Максимовича, Й. Бодянського, П.
Кулiша, М. Костомарова, О. Котляревського та ïх сучасникiв стала
першим етапом становлення в Украïнi iсторичноï школи
фольклористики. Зазнавши впливу захiдноєвропейських шкiл та
теорiй, украïнськi дослiдники все ж аналiзували усну народну
творчiсть на тлi iсторичного розвитку з урахуванням усiх процесiв, що
вiдбувались у ньому. Вiдводячи однаково важливе мiсце свiтовiй та
нацiональнiй iсторiï, вони розглядали твори народноï
словесностi як пам´ятки минулого, в яких вiдобразились життя та
душа народу. Застосовуючи при аналiзi iсторично-порiвняльний метод,
украïнськi фольклористи першоï половини 19 ст. заклали мiцнi
основи для розвитку iсторичноï школи. Цiлiсне оформлення цi
iдеï отримали у вченнi видатного украïнського науковця,
професора Киïвського унiверситету Миколи Дашкевича (18521908).
Не схиляючись до помилковоï думки про народний твiр як iсторичне
джерело чи документ, що фiксує колишнi подiï,
украïнський фольклорист та етнограф обґрунтував необхiднiсть
вивчення iсторичного часу, в який виник твiр, середовища його поширення.
У сферi його зацiкавлень стояли проблеми нацiонального свiтогляду,
зв´язку усноï народноï творчостi з дiйснiстю,
необхiдностi вiдкриття загальних iсторичних законiв розвитку народних
явищ. Здiйснюючи порiвняльно-iсторичний аналiз народного героïчного
епосу та лiро-епосу, вiн прийшов до важливих висновкiв та узагальнень:
а) iсторичнi дослiдження необхiднi для з´ясування умов та причин
появи творiв у певний перiод; б) крiзь призму iсторичного пiдходу можна
iнтерпретувати твори, оскiльки кожен з них має iсторичну основу,
важливу для його цiлiсного розумiння; в) необхiдно враховувати
рiзночасовi нашарування у творi, що долучились внаслiдок рiзних
iсторичних епох, перiодiв, подiй; г) твори усноï словесностi не
є iсторичними документами, але передають ставлення народу до тих
чи iнших подiй, фiксують загальнi риси часу.
Як глибокий дослiдник украïнського державного будiвництва та
прихильник визвольних державницьких змагань за самостiйнiсть, М.
Дашкевич пiдходив до вивчення украïнськоï усноï
народноï творчостi як до самобутнього явища, в якому виявились
нацiональнi думки та погляди. Iдеï iсторизму народноï
словесностi пiдтримав Микола Сумцов, який в цiлому стояв на засадах
мiфологiчноï школи. Традицiï iсторичноï школи пiдтримав
також у своïх працях Павло Житецький (18361911). Вони чiтко
простежуються у дослiдженнi Мысли о народных малорусских думах (1893).
До iсторичного аналiзу вчений долучає студiï над стилiстикою
та поетикою украïнського героïчного епосу, ïх розвитку.
Iдеï М. Дашкевича знайшли своє продовження i в працях В.
Антоновича, П. Чубинського, К. Студинського та С. Єфремова.
Яскравим представником iсторичноï школи був i Михайло Драгоманов
(18381895). Як спецiалiст зi стародавньоï та античноï
iсторiï вiн, як уже зазначалось, вiдштовхувався вiд iдей
мiграцiйноï теорiï, гостро критикуючи засади мiфологiчноï
школи. На основi первiсних джерел та документiв вiн розглядав творчiсть
рiзних народiв з позицiй тогочасноï iсторичноï науки. У
своïх раннiх працях вчений придiлив велику увагу вивченню
релiгiï та мiфологiï арiйських народiв: Дослiди М.
Драгоманова, зазначав Л. Бiлецький, як iсторика над украïнською
поетичною творчiстю не є випадкового характеру…, а характеру
цiлком органiчного, бо, студiюючи народнопоетичнi витвори найдавнiших
арiйських народiв, вiн заклав найосновнiший ґрунт не лише для
дослiдiв iсторичних, але й для дослiдiв фольклору всiх арiйських народiв
аж до найпiзнiших часiв. Будучи прихильником iсторично-порiвняльного
методу, М. Драгоманов не роздiляв нацiональних поглядiв М. Дашкевича на
самобутнiсть культури та державнiсть Украïни. Причиною цього був
сильний вплив на нього вчених росiйськоï iсторичноï школи
фольклористики, що сформувалась у другiй половинi 19 ст. (В. Мiллер, А.
Марков, Б. та Ю. Соколови, С Шамбiнаго та iн.). Росiйськi вченi,
вбачаючи в героïчному лiро-епосi елементи минулого життя,
намагались довести, що твори перiоду Киïвськоï Русi є
частиною росiйськоï словесностi. Розходження мiж iсторичними
подiями та змiстом творiв вони пояснювали зiпсутiстю текстiв у
селянському середовищi. У цей час була висунута теорiя аристократизму ,
за якою творцями героïчного епосу вважались дружинники княжоï
верхiвки. ïï прихильниками в Украïнi були П. Житецький,
В. Перетц та iн.
Згодом М. Драгоманов, який був обiзнаний iз працями головних тогочасних
напрямiв фольклористики (мiфологiчна, антропологiчна, мiґрацiйна
школи), переконався, що усi вони з рiзних бокiв висвiтлюють твори
усноï словесностi. Тобто кожен з них мiстить рацiо нальне зерно,
тому вони не повиннi взаємовиключати один одного, а кожен повинен
застосовуватись на своєму мiсцi. Вчений, який на раннiх етапах
своєï дiяльностi рiзко виступав проти мiфологiчного аналiзу
фольклору, у своïх останнiх працях визнав його законнiсть, але за
умови, що при цьому буде звернено увагу на всi можливi пiзнiшi
запозичення. Як зазначив Ф. Колесса, таким пiдходом Драгоманов
признає засаду еклектизму, себто вибору з кожноï системи
того, що найбiльше пригоже в даному випадку, вибору вiдповiдного пiдходу
при дослiдi й пояснюваннi окремих творiв усноï словесности, якi
визначаються такою великою рiзнороднiстю й вiдмiнами, таким складним
характером .
Iдеями еклектизму наповненi працi й iншого видатного дослiдника-
фольклориста, прихильника iсторично-порiвняльного методу Михайла
Грушевського (18661934). Як знавець минулого рiдного народу та свiтового
розвитку, вiн розглядав iсторiю як тло виникнення та побутування
усноï народноï творчостi. Вивчаючи працi своïх
попередникiв i зарубiжних, i вiтчизняних, вiн зумiв виокремити тi
рацiональнi iдеï, на яких можна було здiйснювати подальший науковий
аналiз фольклорних текстiв. В Iсторiï украïнськоï
лiтератури вiн писав: Признаючи полiґенiзм казкових, взагалi
поетичних мотивiв, у певнiй мiрi треба рахуватися з усiми можливостями
запозичень iз тих огнищ творчостi, де йшла особливо iнтенсивна робота
над лiтературним, поетичним перероблюванням казкових тем… I на сiм
же зiйшлись кiнець-кiнцем найважнiшi дослiдники схiдньо-
слов´янського фольклору на необхiдностi рахуватись як iз
самостiйними, бiльше-менше традицiйними основами останками
мiтольоґiчного мислення, так i з лiтературним запозиченням. Вiн
пiдтримав думку Веселовського, що обидва напрями iнтерпретацiï
мiфологiчний та iсторичний повиннi використовуватись водночас, тiльки
так, що проба мiфологiчного толкування повинна починатись, коли вже
скiнченi всi порахунки з iсторiєю.
На подiбних засадах стояли визначнi науковцi-фольклористи Iван Франко та
Володимир Гнатюк. Останнiй в оглядi Живой старины (1908), характеризуючи
поширенi на той час фольклористичнi теорiï, говорив, що жодна з них
не може бути унiверсальною, бо не можна постання всiх творiв усноï
словесностi пояснити одним способом; але деякi твори можна пояснити то
одною, то другою, то третьою теорiєю… Як зазначав Ф.
Колесса, до переваги еклектичноï методи причинилося й те, що
згаданi три напрямки довгий час iснували й розвивалися паралельно та
впливали на себе взаïмно, в вогнi критики очищувалися вiд
методичних помилок i крайностей, так що в результатi ïх
дйсяги залишилися тривалим надбанням науки, вияснюючи ґенезу
(Цовстання) i зрiст народньоï творчости та кидаючи свiтло на
мiжнароднi взаємини й шляхи культурних впливiв.
Таким чином, позитивною прикметою iсторичноï школи стало вивчення
фольклорних матерiалiв на реальному iсторичному ґрунтi, з
урахуванням подiй та явищ народного минулого. Важливим кроком було
об´єднання зусиль та досягнень рiзних фольклористичних
напрямiв, перенесення мiфологiчного аналiзу та порiвняльних студiй
мiґрацiï тем, мотивiв, та образiв на iсторичну основу.
На жаль, цей шлях розвитку фольклористики на украïнських землях був
перерваций у радянський перiод, коли складалася радянська школа
фольклористики. ïï засади базувались на матерiалiстичному
розумiннi свiту, що заперечувало будь-якi iдеалiстичнi трактування явищ
дiйсностi. Суспiльно-економiчнi працi К. Маркса почали штучно залучатись
у царинi гуманiтарних наук. Насаджене силомiць марксистсько-ленiнське
вчення у галузi фольклористики призвело до великоï кiлькостi
помилок. Твори словесностi розглядались як вираження класових iнтересiв
трудового народу. Внаслiдок цього фольклористика стала вульгарно
полiтизованою, iдеологiзованою, здобутки багатьох передових вчених
минулого названi реакцiйними, буржуазними, а багатьох дослiдникiв (в
тому числi П. Чубинського, М. Грушевського, С Єфремова, О. Потебню
та iн.) проголошено ворог%ми народу та соцiалiстичноï держави.
Багато наукових праць та авторiв було знищено, багато були
несправедливо забутi.
З фольклорного Матерiалу був вилучений величезний масив не лише окремих
текстiв а й цiлих жанрiв (таких як магiя, народна демонологiя, фольклор
украïнських повстанських армiй УСС та УПА тощо), якi не
узгоджувалися iз матерiалiстичними та iдеологiчними поглядами
насадженого вчення. Заборона будь-якого прояву нацiонального вилилась ;у
заборону ряду творiв украïнських нацiональних гiмнiв, маркових
пiсень, творiв перiодiв украïнських визвольних змагань, ще злившись
з iсторичним лiро-епосом минулого, стали народними. Залишенi в науковому
обiгу тексти аналiзувались примiтивно, спрощено.
Поряд з антинацiональними iдеями було внесено цiлий ряд текстiв так
званого радянського фольклору (таких як думи про Ленiна, Сталiна, думи
про партiю, твори про досягнення колективiзацiï та соцiалiстичного
будiвництва тощо), якi за найелементарнiшими законами розвитку
усноï словесностi, не говорячи вже про iсторичне тло, не могли
з´явитесь у народному середовищi. Тексти вульгаризувались,
висувались iдеï про Киïвську Русь як колиску братнiх народiв
(украïнського t росiйського, бiлоруського), ряд украïнських до
слiдникiв називались росiйськими. Через заборону багатьох
украïнських наукових праць минулого та неможливiсть проникнення
iнших iдей з-за кордону, фольклористика на украïнських землях була
приречена на згасання, деградування, ледь жеврiюче iснування.
Це не означає, що серед фольклористiв радянського перiоду не було
талановитих вчених. Були вiдданi своïй справi особистостi, але вони
не мали можливостi реалiзувати себе на повну силу, оскiльки були змушенi
рахуватись iз насадженою методологiєю, не мали права вийти поза
межi поставлених нею рамок.
У перiод засилля в украïнськiй науцi єдиного пiдходу до
вивчення усноï народноï творчостi у зарубiжнiй фольклористицi
продовжували розвиватись рiзнi напрямки, виникати новi теорiï.
Серед розмаïття пiдходiв кiнця 19 початку 20 ст. деякi отримали
значний резонанс. Такою, зокрема, була етнопсихологiчна школа, яка
виникла в США у 20ЗО роки 20 ст. ïï основоположником
вважається психiатр А. Кардинер. Вiн, базуючись на методах
психоаналiзу 3. Фройда, висунув думку про те, що суть культури кожного
народу виявляється в особливостях основноï (середньоï,
модальноï, сумарноï) особистостi. На його думку, культура
народу є до певноï мiри проявом iндивiдуальноï
психологiï окремого його представника, але у широких масштабах.
Прихильники цiєï теорiï (етнографи Р. Лiнтон, Р.
Бенедикт, А. Халлоуел та iн.) твердили, що структура та психологiя
основноï особистостi закладається в першi роки людського
життя пiд впливом характеру догляду за дитиною (годуванням, пеленанням,
навчанням, спiлкуванням) i становить основу народноï культури i
творчостi. Рiзноманiтнi прояви, вiдмiнностi у культурних системах
народiв етнопсихологи пояснювали вiдмiнними досвiдами дитинства, а
вiдтак рiзним психологiчним складом. Хоча спершу цi iдеï набули
значного розголосу, невдовзi ця теорiя була рiзко розкритикована, пiсля
чого ïï вплив почав швидко згасати. Недовготривалим було також
захоплення iдеями соцiологiчноï школи кiнця 19 початку 20 ст.
(ïï засновник Е. Дюркгейм пояснював виникнення фольклору,
культури, релiгiï соцiальними явищами, ïх розвиток соцiальною
зумовленiстю) та теорiï дифузiонiзму (Ф. Боаз, США). Прихильники
останньоï (Л. Фробенiус, Ф. Ґребнер) iдеï еволюцiï
та єдностi iсторичного розвитку протиставили iдею абсолютноï
рiзноманiтностi культур, що порушуються там, де iснують запозичення.
Таким чином, вони визнавали не розвиток усноï народноï
творчостi в часi, а ïï поширення у просторi, внаслiдок чого
спостерiгалось змiшування жанрiв, тем, мотивiв, образiв своєрiдна
культурна дифузiя.
Значного поширення у свiтi набули iдеï представникiв географiчно-
iсторичноï школи (через ïï засновникiв фольклористiв iз
Фiнляндiï Ю. та К. Крунiв вона отримала назву фiнська школа).
Першим кроком у формуваннi фiнськоï школи вважається виступ у
1873 р. А. А. Боренiуса, присвячений темi мiграцiï рун. Остаточно
вона оформилась на початку 20 ст. на основi дослiдницьких праць
професора порiвняльноï фольклористики Хельсiнського унiверситету К.
Круна. ïï послiдовники (А. Аарне, С. Томпсон та iн.),
спираючись на iсторико-етнографiчний метод вивчення взаємодiï
культур, притримувались iдеï географiчноï зумовленостi народу
(що впливає на його iсторичну долю, культурний розвиток, а вiдтак
на особливостi системи усноï народноï творчостi та
ïï побутування). Головним завданням прихильники школи вважали
виявлення етнографiчноï належностi, мiсця i часу виникнення того чи
iншого казкового сюжету. Вони провели велику та ретельну роботу:
вiдiбрали та класифiкували всi варiанти казок, намагались простежити
шляхи ïх поширення. Ними була висунута теорiя про первинну форму
казки. Ця теза залишилась гiпотезою.
Ще бiльшоï популярностi у багатьох краïнах набула школа
структуралiзму. Вона виникла у 20-х роках 20 ст. у Францiï i
поширилась на ряд гуманiтарних наук. ïï головними
представниками були етнолог Левi-Строс, iсторик культури М. Фуко,
лiтературознавець Р. Борт, психоаналiтик Ж. Лакан. В основi ïх
дослiдження структуральний метод, який орiєнтує на виявлення
структурних закономiрностей об´єктiв вивчення,
з´ясування синхронного та дiахронного зв´язкiв мiж ними. За
знаками структури (у даному разi словами, образами, символами)
послiдовники школи дошукуються неусвiдомлених глибинних структур, що
виникають на пiдсвiдомому рiвнi (як уявлення, спогади, знання про
минуле). Культура та фольклорна творчiсть розглядається
структуралiстами як сукупнiсть знакових систем, таких як мова, релiгiя,
мiфологiя, звичаï тощо. Аналiзуючи системи нацiональних мiфологiй,
Левi-Строс виявляв у них структури пiдсвiдомостi, елементи яких
взаємозалежнi i здатнi складатися в новi системи. Фольклорнi
тексти та iншi явища розглядаються як структури мiфем (елементiв мiфу),
що можуть творити новi версiï.
Надзвичайного поширення з початку до середини 20 ст. набула ритуально-
мiфологiчна (неомiфологiчна) школа. Вона виникла на основi синтезу ритуально-
мiфологiчноï теорiï (Р. Смiт, Дж. Дж. Фрезер i т. зв.
кембрiджська група, Великобританiя; ïх послiдовники Д. Гаррiсон, А.
Б. Кук, Ф. М. Корнфорд) з аналiтичною психологiєю та вченням про
архетипи К. Г. Юнга.
В основi цього вчення було багато iдей мiфологiчноï школи, але тут
утверджувалась перевага ритуалу над мiфом. Ритуаловi вiдводилось
першорядне значення в походженнi культури, мистецтва, лiтератури,
фiлософiï, соцiальних iнституцiй. Представники школи Е. Миро, Ш.
Отран, П. Сентив (Францiя); Г. Р. Левi, Ф. Реглан (Англiя), Е. Хайман
(СIЛА), опираючись на теорiю архетипiв (Н. Фрай, Канада; Р. Чейз, Ф.
Уотс, США; М. Бодкiн, Англiя), розлядали ритуально-мiфологiчнi моделi не
як джерело поетичноï фантазiï, а як ïï структуру. У
фольклорних творах вони простежували мiфологiчнi мотиви, символи,
метафори; а також вiдшукували вiдтворення певних ритуальних схем,
особливо обряду iнiцiацiï (посвячення) як психологiчного архетипу
смертi i нового народження. Н. Фрай висловив iдею про абсолютну
єднiсть ритуалу, мiфу, архетипу, що вiдображається на рiвнi
образiв, жанрiв та цiлiсного свiтогляду. Це простежується шляхом
метафоричного ототожнення чи асоцiацiй за аналогiєю.
Представниками та послiдовниками ритуально-мiфологiчноï школи були
досягнутi значнi результати у царинi вивчення фольклорних творiв,
жанрiв, ïх розвитку.
