Образ Пузиря за п ‘єсою Хазяïн Iвана Карпенка-Карого

Терентiй Пузир незрiвнянно багатший вiд Герасима Калитки, центрального
образу комедiï Сто тисяч. Вiн уже досяг того, про що мрiяв Калитка,
мати скiльки землi, щоб i за три днi не об'ïхати. Княжество! iз
заздрiстю вигукує Маюфес про землi Пузиря. Цiле княжество! Кiлька
економiй, десятки тисяч овець, тисячi батракiв ось що приносить капiтал
Пузиревi. Вiн мiльйонер, але прагне все бiльшого й бiльшого зиску.
Пузир нещадно експлуатує батракiв, ганить економiв за те, що вони
на кiлька копiйок бiльше заплатили за поденну роботу. У своïй
жорстокостi у визиску вiн радить економовi взяти у селян землю в оренду
i цим створити бiднiсть, щоб були дешевшi робочi руки. Вiн годує
робiтникiв гiрше вiд собак. Коли ж на прохання дочки Сонi Пузир
погодився дещо полiпшити харчi, то тiльки на гарячу пору, щоб робiтники
не втекли. А пiзнiше можна й так харчувати, батраки не витримають,
повтiкають, а заробленi ними грошi зостануться в кишенi хазяïна.
Отак розумнi хазяï роблять! мiркує Пузир. Так драматург
вивертає називнi хижацьку психологiю капiталiста, розкриває
способи його наживи, чим наочно доводить одну з причин трагiчного
становища украïнського селянина.
Пузир i сам не знає, для чого йому потрiбнi капiтали, не бачить
вiн, де ïх можна застосувати. Однак, маючи великi грошi, вiн
шукає нових шляхiв наживи I навiть погоджується заради цього
переховати тисячi овець банкрута Михайлова, перепродує куплений у
пiдiсланоï дружиною швачки в деш, iменин за низьку цiну дорогий
халат, бо був заробiток два карбованцi за один. Ставши мiльйонером.
Пузир за поглядами, мораллю залишився на рiвнi дрiбного власника. Вiн
маже чоботи дьогтем, а волосся оливою, ходить у латаному, старезному
кожусi, ïсть борщ i кашу, а щоб не йти в мiстi в ресторан чи буфет,
бере в торбинку хлiба i сала. Психологiя дрiбного власника
проявляється у багатьох вчинках Пузиря. Вона призвела капiталiста
до смертi. Проïжджаючи своïм полем, Пузир побачив гусей, якi
скубли колоски пшеницi, побiг за ними, впав i вiдбив нирки. Усе життя
його пройшло пiд девiзом: Хазяйство або смерть. I смерть Пузиря є
логiчним завершенням фiлософiï неймовiрно скупого хижака.
Пузир далекий вiд громадських справ. Вражає читача його
безкультурнiсть. На пропозицiю Золотницького вислати грошей на пам'ятник
Котляревському Пузир цинiчно заявляє: Котляревський менi без
надобностi. А коли зайшла мова про описанi Гоголем степи, вiн цiлком
серйозно говорить: Не знаю, я на степах у Гоголя не бував! Розрахунок,
антигуманнiсть Пузиря проявляються навiть у ставленнi до рiдних. Вiн
категорично вiдмовляється видати свою єдину дочку Соню за
Калиновича, учителишку, а має намiр порiднитися хай навiть з
неписьменним, але багатим Чоботенком.
У змалюваннi дикостi Пузиря I. Карпенко-Карий досяг вищоï форми
комiчного. Його образ викликає презирство, огиду читача i глядача.
На жаль, цей класичний образ є дуже актуальним. Сьогоднiшнi пузирi
та ïх супутники феногени i лiхтаренки несуть не менше лиха
трудовому народовi, нiж у часи Карпенка-Карого. Вони так само прагнуть
до стяжання без жодноï iншоï мети у найскладнiший для
Украïни час становлення i розвитку ïï як самостiйноï
держави. Вiдрiзняються сучаснi хазяïни вiд пузирiв тим, що не землю
стяжають, а готовi ïï продати, вивезти всi ïï
багатства за безцiн, аби тiльки набити тугiше власнi кишенi доларами.
Горе у тому, що серед новочасних пузирiв є багато
високопоставлених чиновникiв. Вони нехтують бiдуванням трудового люду, i
культура украïнська ïм так же, як i Пузиревi, без надобностi.
Сьогоднiшнi пузирi ще чекають на свого сатирика.