Перiодизацiя фольклору iсторичноï епохи

Першим перiодом iсторичноï епохи є княжий перiод, який для
розвитку усноï народноï творчостi став переломним. Докорiннi
змiни, що вiдбулися в життi русичiв-праукраïнцiв, були
пов´язанi з двома основними чинниками. Перший утворення на
територiï украïнських земель новоï великоï
могутньоï самостiйноï держави Киïвськоï Русi, що
стало поштовхом для виникнення нових форм творчостi, пов´язаних з
необхiднiстю фiксувати основнi iсторичнi та полiтичнi подiï:
походи, битви, угоди, звеличувати героïв-переможцiв (походи Iгоря
на Каспiй, придушення повстання древлян княгинею Ольгою, перемоги
Святослава). Таким чином поряд iз древнiми iсторичними рукописними
документами в цей час твориться, виробляючи певну систему, усний
героïчний епос, основними жанрами якого стають билини, легенди,
перекази.
Другим, ще вагомiшим чинником було запровадження християнства.
Християнiзацiя украïнського народу, яка найчастiше
ототожнюється з хрещенням Русi князем Володимиром, розпочалася
задовго до офiцiйноï дати 988 р. Якщо навiть не враховувати того
факту, що, як згадується в Руському лiтописi, на Киïвських
гоpax побував апостол Андрiй (один iз 12 учнiв Iсуса Христа), що
багатьма сприймається лише як легенда , то мiсiонери християнства
приïздили в руськi землi вже з 4 ст. Чи не найпершою згадкою про
християнiзацiю на нашiй землi є повiдомлення Квiнта Тертуллiана
(бл. 160222 pp.) про хрещення скiфiв та сарматiв (вiрогiдно лише окремих
представникiв, а не всього народу). Серед перших християн Русi можемо з
повною достовiрнiстю назвати скiфа Дiонiсiя Малого, якого було взято в
полон до Вiзантiï, де вiн згодом став iгуменом монастиря i
прославився своєю мудрiстю (бл. 430510 pp.).
Цiкавим є повiдомлення Iоанна iз Нiкiу про охрещення князя Кия,
якого вiзантiйськi джерела називали Кувратом: Куврат, князь гуннiв,
племiнник Охрана, в молодостi був охрещений i виховувався в
Константинополi в надрах християнства (запис 7 ст.). У цей перiод
документально пiдтверджено наявнiсть християнських храмiв у
Киïвськiй Русi. Так у Повiстi временних лiт пiд 945 роком є
запис про церкву святого Iллi.
У 860 р., на думку iсторика Михайла Брайчевського, був охрещений князь
Аскольд, а у 944 р. прийняла хрещення княгиня Ольга разом iз своïм
чоловiком Iгорем пiсля його походу на Вiзантiю (смерть Iгоря на
древлянськiй землi, як вважає дослiдник, могла бути спровокована
саме його охрещенням, в якому дружинники вбачали вiдступництво). Про те,
що частина русiв була охрещена у 944 p., записано в договорi Iгоря з
греками. Тобто майже всi першi украïнськi князi прийняли
християнство: Кий, Аскольд, Iгор, Ольга, Ярополк, окрiм Святослава (сина
Ольги) жорстокого князя-воïна, який додержував поганських
звичаïв i гнiвався на матiр, що наказала не творити тризни над
собою.
Отже 988 р. дата хрещення Украïни-Русi князем Володимиром (сином
Святослава) є лише офiцiйним утвердженням i визнанням християнства
як державноï релiгiï. Ця епохальна подiя мала надзвичайно
важливе значення для украïнського народу, його держави. Разом з
християнством на украïнськi землi прийшли писемнiсть, висока
духовна культура, з´явилися першi школи, розвинулись архiтектура,
живопис, хорова музика , поширювалися тексти Святого Письма i на
ïхнiй зразок в народi виникали новi форми усноï творчостi,
такi як легенди, притчi, оповiдi, щедро представленi в Бiблiï.
Для цього перiоду характерне змiшування старих культiв з церковними
християнськими канонами, що найбiльше вiдобразилося в уснiй народнiй
творчостi, яка, поєднавши в собi давнi i новi риси, витворила
синкретичнi форми, якi у такому виглядi дiйшли до наших днiв. Основним
досягненням фольклору княжого перiоду є те, що саме тодi
виробилась нова художня система. Сакральна, тобто магiчна функцiя
народноï творчостi, яка домiнувала в минулому i була зу мовлена
природнiми умовами давнiх слов´ян, збагатилась естетичною та
етичною функцiями. Це означає, що фольклор, який до того мав суто
практичне утилiтарне значення, тепер набув iнших нових функцiй: естетично-
розважальноï, морально-виховноï, пiзнавальноï. Усна
народна творчiсть стала художньою, а не тiльки ритуально-магiчною
творчiстю народу. Зi змiною уявлень та вiрувань вiдбувається змiна
загального свiтогляду: центром стає не анонiмний колектив, а
сильна, героïчна особистiсть. Також iз вiдображення явищ природи,
оспiвування природних сил i стихiй, що було визначальним у мiфологiчний
перiод, основний акцент змiщується на вiдображення суспiльних та
iсторичних явищ, подiй, фактiв. Особливо виразно це проявилось у другiй
половинi княжоï доби, коли Киïвська Русь внаслiдок мiжусобних
воєн i феодальноï роздробленостi втратила свою могутнiсть i
страждала вiд численних набiгiв печенiгiв i половцiв, а в 1214 ст. вiд
татаро-монгольськоï навали спочатку, у 1223 p., пiд проводом Чiнгiс-
хана, а пiзнiше, з 1236 p., вiд орд хана Батия. Саме на той час
припадає розвиток жанрiв героïчного пiсенного епосу, дум та
пiсень, якi оспiвували основнi iсторичнi подiï та ïх
героïв. Усi ж iншi жанри, що зберiгаються чи виникають i
розвиваються у той перiод, носять суспiльно — та родинно-побутовий
характер, вiдображають морально-етичнi норми тогочасного суспiльства,
хоча за окремими давнiми жанрами (замовляння, ворожiння тощо)
зберiгається магiчна функцiя.
Княжа доба принесла нове нашарування у весiльних обрядах, що
вiдображається в iнсценiзацiï життя княжого двору: наречений
князь, молода княгиня, дружки бояри, пишний одяг, строï, зброя,
збруя.
Другий перiод розвитку фольклору iсторичноï епохи припадає на
добу козаччини, яка в свою чергу подiляється на три етапи
(Запорiзькоï Сiчi, Гетьманщини i Гайдамаччини).
Украïнське козацтво зародилося давно. Деякi iсторики вважають, Що
воно боролося з ордами печенiгiв та половцiв ще вiïIЗст. З того
часу слово тюркського походження козак ввiйшло у свiдомiсть нашого
народу як вiльна людина, народний месник, борець за свободу i
незалежнiсть Украïни. Процес виникнення козацтва малодо-слiджений
(можливо, це збережена традицiя давнiх вiйськових органiзацiй), однак
його остаточне формування вiдбулося тодi, коли орди новоствореного
Кримського ханства вогнем i мечем нищили мiста i села Украïни
(перший напад у 1482 p.), а польсько-литовськi загарбники посилили на
нашiй землi нацiональний i соцiальний гнiт (захiднi Украïнськi
землi були у складi Великого Князiвства Литовського та Речi
Посполитоï). На незаселенi степовi простори за Днiпровськими
порогами не поширювалась нi влада польсько-литовських, нi татаро-
турецьких загарбникiв. Тому на цих землях, а згодом на всiй
територiï Украïни утворився новий стан вiльних людей
запорiзьке козацтво, основним вiйськовим укрiпленням якого стала
заснована на островi Хортиця в 50-х роках 16 ст. Запорiзька Сiч,
утворення якоï пов´язано з iменем Дмитра Байди Вишневецького
(вiд мiстечка Вишнiвець нинi Тернопiльськоï областi, звiдки вiн
походив). Невдовзi Сiч стала своєрiдною козацькою державою, яка
виборювала i вiдстоювала права украïнцiв. Великого розмаху набуло
нацiонально-визвольне повстання пiд проводом козацького полководця з
Гусятина (нинi Тернопiльськоï областi) Северина Наливайка
(15941596), а також перемоги козацьких вiйськ у походах проти татар i
туркiв у Криму та Молдавiï, очолюваних украïнським гетьманом
Петром Канашевичем-Сагайдачним (16161622).
Отже, наприкiнцi 16 ст. украïнське козацтво стало вирiшальною силою
суспiльства. Воно не обмежувалося захистом вiд татаро-турецькоï
агресiï, а цiлеспрямовано боролося за нацiональнi та соцiальнiправа
свого народу.
Найбiльшого розквiту запорiзька держава сягнула в час гетьманування
Богдана Хмельницького, який перетворив Сiч на центр визвольного руху
всього украïнського народу. Здобувши ряд перемог i уклавши угоди з
основними противниками кримським ханством, Польщею та Молдавiєю,
вiн утвердив iснування украïнськоï запорiзькоï держави.
Однак його останнiй договiр з Москвою, ратифiкований у березнi 1654 р.,
став початком ïï руйнування та остаточного знищення козацтва.
Навiть пiдписавши пiсля того ряд угод з краïнами Захiдноï
Європи (в тому числi Швецiєю), Хмельницький не змiг зберегти
незалежностi Украïни. Московська держава почала проводити свою
полiтику русифiкацiï, заколотiв проти украïнських гетьманiв
(Iвана Виговського, Юрiя Хмельницького та iн.), знищення козацтва.
Спроба вiдновити державнiсть Украïни була здiйснена Iваном Мазепою,
але пiсля поразки ця надiя була втрачена.
У перiод, вiдомий в iсторiï пiд назвою Руïни, козаки з
Лiвобережноï Украïни, де почастiшали арешти козацькоï
старшини i винищення рядових козакiв, втiкали на Правобережну
Украïну та Слобожанщину, але i цi землi у 40-х роках 18 ст. за
Бiлгородським договором перейшли до Росiï. Почалася нова
колонiзацiя Пiвдня, що викликала хвилю нацiонально-визвольних рухiв, якi
у другiй половинi 18 ст. вилились у єдиний гайдамацький рух,
вiдомий пiд назвою Колiïвщини, який очолив Максим Залiзняк.
Об´єднаними силами польськоï шляхти i росiйського
царизму Колiïвщина була розгромлена, ïï ватажки страченi,
учасники засланi в Сибiр. На територiï захiдних земель Украïни
подiбний нацiонально-визвольний характер носив опришкiвський рух проти
панськоï Польщi, який очолив Олекса Довбуш, але i вiн невдовзi
зазнав поразки. Так закiнчилася славна доба козаччини.
Оскiльки усна народна творчiсть породжена самим життям народу, вона
моментально i точно реагувала на всi подiï, що вiдбувалися в життi
народу. З попереднього огляду iсторичних умов побутування фольклору в
1518 ст. природньо випливає висновок, що саме на той час
припадає особливо iнтенсивний розвиток i розквiт украïнського
героïчного епосу. Започаткований ще у княжiй добi, iсторичний епос
з новою силою продовжує оспiвувати козацькi походи, героïчнi
подвиги народних ватажкiв, лицарську доблесть, життя i побут козакiв.
Найпоширенiшими жанрами стають думи та iсторичнi пiснi, у яких
вiдображаються всi вiхи та подiï украïнськоï
iсторiï. Виконавцями ïх були кобзарi-запорожцi, як носiï
народноï пам´ятi. Майже весь епос цього перiоду тематично
присвячений боротьбi украïнського народу за нацiональну
незалежнiсть спочатку з турецько-татарськими та литовсько-польськими,
пiзнiше з росiйськими поневолювачами. Крiм дум та iсторичних пiсень,
козаччина знайшла своє вiдображення i в прозових жанрах (легендах,
переказах), що були надзвичайно популярними серед народу, який у такий
спосiб возвеличував i пошановував своïх ватажкiв та захисникiв-
месникiв (С. Наливайка, П. Сагайдачного, М. Залiзняка, I. Ґонту,
О. Довбуша, I. Кармалюка та iн.).
Промiжне мiсце мiж iсторичною та побутовою тематикою зайняли балади, як
жанр, який вiддзеркалив i героïчне минуле народу, i його побут,
звичаï, символи. Поряд з баладами розвивалися також соцiально-
побутовi та родинно-побутовi пiснi , в яких фiксувались та осмислювались
основнi явища тогочасного суспiльства. Одним з найважливiших жанрiв у
той перiод була народна драма . Оскiльки первiсно вона виникла як
супровiд язичницьких ритуалiв, у княжу добу з приходом християнства
драма дещо витiснилася з народного побуту. З розвитком
украïнськоï культури у добу козаччини, який пов´язувався
з дiяльнiстю Києво-Могилянськоï колегiï, одночасно з
розвитком шкiльноï драми вiдроджується i народний театр.
Видозмiнивши первiсну форму, трансформувавшись на ґрунтi
християнства, особливоï популярностi набули народно-театральнi
дiйства, пов´язанi переважно з календарно-обрядовим циклом. Вони
поступово набирали повчально-розважального характеру.
Третiй перiод бездержавностi (1819 ст.). Iз знищенням козацтва та
полiтичним занепадом Украïни усi прояви украïнськоï
культури переслiдувались i викорiнювались як з боку шляхетськоï
Польщi, так i з боку царськоï Росiï. Таким чином загарбники
намагались асимiлювати украïнський народ, вигубити прояви
нацiональноï свiдомостi. Колишнi героïчнi ноти епосу
слабшають, змiст дум та легенд набирає новелiстичного характеру,
сюжети ïх зводяться До вiдображення рiзних побутових деталей,
родинних стосункiв, якi мають багато спiльного iз лiричними народними
пiснями i баладами, вiдображають переважно конфлiкти родинного життя.
Тому фольклор того перiоду має iнший колорит, з побутовими
домiнантами. У результатi антиукраïнськоï полiтики правлячих
кiл Росiï в 1НЦI 18 ст. було остаточно впроваджено та змiцнено
царську владу на Лiвобережжi та Слобожанщинi. Полiтичнi змiни вiдбулися
i на украïнських землях, пiдпорядкованих Польщi, частина з яких
(Галичина) пiсля першого розподiлу Польщi у 1772 р. вiдiйшла до складу
Австрiйськоï монархiï iмперiï Габсбургiв. З насильницькою
русифiкацiєю на Сходi та полонiзацiєю на Заходi
украïнському народовi було важко зберiгати нацiональнi риси
культури. Низький рiвень полiтичноï свiдомостi призводив до втрати
духовних цiнностей, витворених упродовж столiть. Усна народна творчiсть
все бiльше зводиться до побуту (i то виключно селянського). Жанри, якi в
минулому носили виразний героïчний характер (думи, балади),
продовжують iснувати як побутовi жанри, пiднiмаючи лише проблеми
суспiльного та родинного життя. Суттєвих змiн зазнала й iсторична
проза. Навiть казки, якi до того носили героïчний фантастичний
характер, змiнюються соцiально-побутовими, наближеними до народних
оповiдань.
Але такий стан речей, породжений змiнами в нацiональнiй свiдомостi,
тривав недовго. Уже з початку 19 ст. серед украïнськоï
iнтелiгенцiï (в першу чергу духовенства, що було єдиною
верствою, для якоï дозволялась вища освiта) з´являються
iдеï нацiонального самовизначення. Вони утверджуються з розвитком в
Украïнi гуманiтарних наук, чiльне мiсце серед яких зайняла
фольклористика. Звернення до iсторичних пам´яток народу, його
звичаïв та обрядiв пiдтримувалось також iсторiографiєю. З
початком розвитку украïнськоï думки, зокрема пов´язаного
з дiяльнiстю I. Срезневського, М. Максимовича, М. Костомарова, письменникiв-
романтикiв, дiячiв Кирило-Мефодiïвського братства (а в Галичинi
Руськоï трiйцi) починається нова хвиля пiднесення усноï
народноï творчостi, яка засвiдчувала, що украïнська культура,
не втративши самобутностi, залишилась виразно нацiональною культурою,
яка має свiй особливий характер, iсторiю розвитку, а не є
частиною росiйськоï чи польськоï, як це намагались довести
поневолювачi. Отже, в кiнцi перiоду бездержавностi, коли усна народна
творчiсть вiдносно занепадала, набуваючи переважно побутового характеру,
вiдродження давнього героïчного минулого вiдбувалося шляхом
розвитку фольклористики як науки з метою вiдновлення духовних цiнностей
народу.
Це дало поштовх i для розвитку новоï украïнськоï
лiтератури, для якоï художня творчiсть народу стала невичерпним
джерелом тематики та образностi. Почався взаємозв´язок
фольклору з лiтературою. Лiтература запозичала вiд усноï
народноï творчостi певнi жанри (такi як балада , пiсня, дума,
байка, казка, народне оповiдання та iн.), теми та iдеï, образи та
символи, художньо-поетичнi виражальнi засоби (сталi епiтети, порiвняння,
метафори та iн.). Фольклор у свою чергу почав переймати з художньоï
лiтератури готовi тексти, авторство яких не є анонiмним, але якi
побутують в народi як зразки усноï творчостi, стали
невiд´ємною ïï частиною. Це стосується
пiсень i ба лад лiтературного походження та романсiв, а також народних
оповiдань, створених на основi переказiв лiтературних творiв чи ïх
частин та авторських байок i казок. Тобто цей етап розвитку фольклору
щiльно пов´язаний з розвитком фольклористики як науки та
новоï украïнськоï художньоï лiтератури.
Четвертий перiод iсторичноï епохи час новiтнього розвитку
усноï народноï творчостi (20 ст.) є iсторично
найскладнiшим, найбiльш неоднозначним, багатоаспектним. Зумовлено це
знову ж таки неоднозначними iсторичними процесами, що вiдбувалися на
Украïнi у 20 ст., пов´язаними з новими спробами здобуття
державноï незалежностi. Першим фактором, що безпосередньо вплинув
на розвиток фольклору є Перша та Друга свiтовi вiйни та жовтневий
переворот 1917 р., у якi був втягнений украïнський народ. Спочатку
здавалось, що цi iсторичнi потрясiння давали можливiсть для звiльнення
Украïни вiд нацiонального гнiту, тому що спонукали до формування
власних вiйськових угруповань, таких як Украïнськi Сiчовi Стрiльцi
(УСС) (19141918), Украïнська Галицька Армiя (УГА) (19181921),
Украïнська Повстанська Армiя (УПА), остання проiснувала з 1942 до
початку 60-х рокiв. Це iнспiрувало новi тексти украïнського
iсторичного епосу (переважно пiсенного iсторичнi пiснi та балади, сiчовi
та повстанськi пiснi) про подвиги та поразки народних повстанцiв, борцiв
за незалежнiсть Батькiвщини, а також прозовi жанри легенди, перекази,
оповiдання.
Другим фактором цього перiоду є утвердження спочатку на схiдних
землях, а пiзнiше на всiй територiï Украïни бiльшовицькоï
влади, з настанням якоï почав розвиватися новий вид усноï
народноï творчостi радянський фольклор, пов´язаний з
реагуванням вождiв компартiï (Ленiна, Сталiна) на колективiзацiю та
iндустрiалiзацiю. Великою мiрою вiн штучно насаджувався, бо не мав
нацiонального корiння. Бiльш природнiм з цього огляду був антирадянський
фольклор, створений народом, який усi тi самi явища радянськоï
дiйсностi висвiтлював гумористично та iронiчно. У ньому з притаманним
украïнському народовi сарказмом оспiвуються наслiдки голодомору 30-
х рокiв, насильницькоï колективiзацiï, нацiонально-
винищувального терору. Це явище сучасноï усноï народноï
творчостi ще недостатньо вивчене i чекає глибшого дослiдження.
Третiм фактором, який вiдчутно вплинув на розвиток усноï творчостi
народу, є масова емiґрацiя украïнцiв за кордон у першiй
половинi XX ст. Вона була породжена двома свiтовими вiйнами та приходом
на Украïну радянськоï влади з усiма ïï наслiдками.
Емiграцiя вiдбувалась у двох напрямках: добровiльна на Захiд (яка
породила емiгрантськi плачi, пiснi, оповiдання та iн.); та насильницька
на Схiд (наслiдком якоï було поширення тюремного, в´язничного
i борового фольклору, про який до цього часу у науковiй лiтературi Майже
не згадується).
У так званий перiод застою найпоширенiшим жанром усноï
народноï творчостi була лiрична пiсня (як у всi часи занепаду
полiтичноï свiдомостi народу) та витворений радянською субкультурою
жанр полiтичного анекдоту, який в усьому колишньому Радянському Союзi (в
тому числi i в Украïнi) набув такого поширення, як в жоднiй iншiй
краïнi свiту. З початком державотворчих процесiв в Украïнi 90-
х рокiв iз здобуттям незалежностi усi ранiше забороненi жанри фольклору
здобули легальне побутування i продовжують своє життя в народi,
радянськi ж зразки залишились мертвими пам´ятками у пiдручниках
того перiоду.
На сучасному етапi розвитку усноï народноï творчостi,
внаслiдок скасування рiзних заборон, вiдбувається стихiйне
вiдновлення забутих звичаïв. Особливо на територiï
Схiдноï Украïни, де майже повнiстю втрачена нацiональна
традицiя, ïï спонтанне вiдродження часто набуває
ґротескних форм. Завершення довгоï доби штучно насадженого
матерiалiзму поряд iз хвилею вiдродження релiгiйних традицiй народу
ознаменувалось небаченим пiднесенням магiï i демонологiï
(ворожбитство, викликання духiв, заклинання, магiчне цiлительство),
закликами (i навiть практичними спробами) вiдновлення давнiх язичницьких
культiв.
Тому зараз перед сучасними творцями i носiями народноï
традицiï стоïть нелегке завдання вибору шляху подальшого
розвитку фольклору, який би збагачував скарбницю украïнськоï
духовностi, а не спотворював ïï, був обґрунтований
потребами часу, вiдповiдно збалансований у всiх вимiрах. Не менш важливе
завдання постає перед дослiдниками усноï народноï
творчостi: збору цiєï невичерпноï скарбницi,
систематизацiï, класифiкацiï текстiв, ïх наукового
аналiзу, пояснення причин виникнення чи занепаду певних явищ, шляхiв
розвитку фольклорних жанрiв та багато iнших аспектiв дослiдження.