Пiснi лiтературного походження

До 17 ст., коли лiтература розвивалась як церковно-релiгiйна,
ïï зв´язок з фольклором був практично односпрямованим.
Усна народна творчiсть впливала на розвиток лiтературного письменства
вiд початкiв його зародження. Уже в Руському лiтописi, Словi о полку
Iгоревiм, iнших пам´ятках давньоï лiтератури
зустрiчаємо вкраплення фольклорних джерел (мiфологiчнi уявлення,
легенди, прислiв´я i приказки, народнопоетичнi образи, символи
тощо). Фольклор як витворена вiками система народних уявлень i текстiв
навпаки дуже важко пiддавався лiтературним впливам. Усна народна
творчiсть, в основi якоï лежали язичницькi культи, не могла мати
нiчого спiльного з християнською лiтературою, що рiзко вiдрiзнялася
iдейно i тематично.
Однак, в 17 ст., коли в лiтературi чiтко окреслюється свiтська
тематика, яка, виробляючи новi жанри, вiдокремлюється в окрему
вiтку письменства, починається зворотний вплив лiтератури на усну
народну творчiсть. Найбiльше така взаємодiя виявилась у
побутуваннi серед народу лiтературних текстiв з усiма атрибутами
фольклорних (анонiмнiсть, варiативнiсть та iн.). Передусiм це
стосується пiсень, хоча народом запозичувалися й тексти iнших
жанрiв, зокрема байки, притчi, приповiдки, афористичнi вислови та iнше.
Пiснi лiтературного походження це твори , що увiйшли в народну
словеснiсть з професiйноï лiтератури. Шляхи запозичення можуть бути
рiзними. Найчастiше пiсня, створена автором i композитором, ставала
популярною серед народу, а оскiльки сприйнятий текст передавався в уснiй
формi, iм´я автора й композитора затиралось, втрачалось, i пiсня
починала побутувати як народна. Можливi й iншi випадки. Наприклад,
вiдомий авторський текст (вiрш) клався на народну мелодiю або мелодiю
композитора, iм´я якого залишалося невiдомим. Бувало й таке, що на
основi певного авторського тексту складався подiбний мотивами та
образами з тiєю ж ритмомелодикою, але iнший народний текст, що
побутував паралельно з лiтературним.
Кожна пiсня лiтературного походження має свою iсторiю (яка, однак,
не завжди зберiгається в народнiй пам´ятi), проходить рiзнi
перiоди поширення, шлiфування, переробки; поки входить в народну
традицiю, зазнає певних змiн (часом досить значних), нашарувань
рiзних епох i т. п. Але, незважаючи на ретельну народну обробку
(подекуди упродовж кiлькох столiть), пiснi лiтературного походження все
ж вiдрiзняються вiд народних специфiчними рисами. Це дає пiдставу
вiдносити до ïх розряду пiсень, авторство яких не збереглося, якi
не мають лiтературних вiдповiдникiв, але певними ознаками виокремлюються
з-помiж власне народних. Найвизначальнiшою ïх рисою є iнший
рiвень iндивiдуалiзацiï. У той час, як усна творчiсть вибирає
усе найтиповiше, творить схематичнi сюжети i доволi абстрактнi
узагальненi образи, лiтературна пiсня як iндивiдуальна творчiсть
побудована на основi особистих переживань, нетрадицiйних ситуацiй:
фольклорне узагальнення життєвих явищ тут поступається
мiсцем iндивiдуальним почуттям, якi викликанi конкретними обставинами.
Лiричний герой таких пiсень висловлює своє власне бачення i
розумiння свiту, яке, як правило, не збiгається iз
загальноприйнятим. Зродженi в його душi почуття виходять за рамки
народноï психологiï (яка тяжiє до спрощення) вони
драматизуються, поетизуються, зображаються як щось небуденне, унiкальне
за своïми проявами. Як вказує I. Франко, …така часто
iндивiдуальна лiрика… являється не на початку, а на кiнцi
еволюцiï, рiвночасно з тим, як i сама людська iндивiдуальнiсть
робиться самостiйною, одержує певну цiну i почуває свою
вартiсть супроти переможного зв´язку гро мади, роду,
сiм´ï. З другого боку, iсторiя поетичних форм, будови вiрша,
ритму, рими та мелодiï показує нам, що все се прояви зовсiм
не вiдвiчнi, не природженi чоловiковi, але витворенi цивiлiзацiєю,
переношенi в певнiм часi i серед певних обставин вiд народу до народу, а
спецiально до нас занесенi досить пiзно.
Для передачi цiлого спектра почувань та iдей, невластивих для
народноï творчостi , у пiснях лiтературного походження
використовується дещо вiдмiнний арсенал художньо-поетичних
засобiв. Поряд з традицiйними прийомами i тропами тут з´являються
й оригiнальнi авторськi: нетрадицiйнi порiвняння й епiтети, складна
асоцiативна метафорика, навiть лексичнi неологiзми. Це виводить народну
лiрику на якiсно новий рiвень: у нiй не лише фiксуються окремi
життєвi явища (як це робить народна уява), а й
з´являється фiлософське осмислення дiйсностi,
висловлюється iндивiдуальне ставлення. Це приводить до
переосмислення тематики пiсенноï лiрики. Переносяться акценти з
побутових тем i конфлiктiв у сферу людських почуттiв i переживань,
пiдсилюється психологiзм поезiï. Тому пiсня набуває рис
елегiйностi, медитативностi. Це у свою чергу спричиняє й iншi
особливостi. Зокрема в текст вводиться пейзаж, який як композицiйний
елемент вiдсутнiй у народнiй лiрицi (де використовується практично
лише у випадках паралелiзму i нiколи не набуває вигляду
розгорнутих картин природи). З властивих для фольклору рис вiдтворення
життєвоï конкретики (реалiй побуту, подiй, явищ), увага
переноситься на саму людину, ïï думки i почуття. Елементи
сюжетностi чи подiєвостi поступаються мiсцем вiдтворенню душевних
станiв, а отже, пiсня тяжiє до описово-споглядального характеру.
Цi пiснi вiдрiзняються i формальними зовнiшнiми ознаками. У них
спостерiгається значно складнiша, нiж у народних, ритмомелодика:
поряд з усталеними в традицiï ямбом i амфiбрахiєм набувають
поширення й iншi вiршовi розмiри та ïх комбiнацiï
(рiзноскладова метричнiсть). Вiдбуваються змiни у способi римування: вiд
традицiйноï дiєслiвноï рими здiйснюється перехiд
до складнiших iменникових, прикметникових рим, з´являється
складне багатоскладове римування. Таким чином, пiсням лiтературного
походження властивий авторський стиль, при чому кожна окрема пiсня чи
група пiсень одного автора вiдрiзняєтья стилевими ознаками вiд
iнших пiсень цього жанрового рiзновиду. Але попри цi всi вiдмiнностi
пiснi лiтературного походження мають дуже багато рис, спiльних iз
народними пiснями (в iншому випадку вони не поширюються серед народу).
Народна свiдомiсть реагує лише на те, що є спiввiдносне з
нацiональною традицiєю, близьке до неï духовно та iдейно,
вiдповiдає художнiм уподобанням народу. Якщо у текстi є щось
несприйнятне, в процесi усноï обробки це вiдкидається,
шлiфується, поки пiсня не вкладеться в рамки нацiональноï
традицiï. Твори, якi не пiддаються такiй обробцi, нiколи не зможуть
увiйти у ранг народних. Народ не присвоює собi те, що є для
нього чужим, незрозумiлим. Фольклоризацiя лiтературних пiсень явище
складне i часом важко пояснити, чому вiдбираються саме тi тексти, а не
iншi, чому в однi вносяться значнi змiни (деякi пiснi доповнюються,
деякi, навпаки, скорочуються, замiнюються окремi слова i т. п.), а iншi
залишаються без змiн. Зiставлення варiантiв лiтературних пiсень з
ïх оригiналом не завжди дає логiчне пояснення цього
складного, непередбачуваного процесу. Тут дiють якiсь своï
внутрiшнi закони вiдбору i трансформацiï, якi неможливо
нав´язати ззовнi. Ф. Колесса так формулює цю думку: Щоби ж
книжковий твiр мiг перейти в усну традицiю i стати народною пiснею,
мусить вiн змiстом i формою достроюватися до творiв усноï
словесностi, i, що найважливiше, вiн мусить, неначе прищеплена галузка,
прийнятися на деревi народноï поезiï, втягти в себе його
животворнi соки та зростися з ним в одно, мусить перейти довгий процес
асимiляцiï та вигладжування, а цього нiяк не можна заступити
штучним способом237. Оскiльки пiсня лiтературно-музичний твiр, у цьому
процесi важливе значення має i мелодiя. Деякi пiснi побутують з
музикою вiдомих композиторiв, iншi мають кiлька варiантiв мелодiй.
До найдавнiших пiсень лiтературного походження вiдносять ряд текстiв,
авторство яких невiдоме. Серед них Ой бiда, бiда менi, чайцi-небозi
(iнший варiант Ой горе тiй чайцi), Перепеличенька я не-величенька та
iн., лiтературне походження яких не викликає сумнiву, оскiльки
вони стилiстично iстотно вiдрiзняються вiд iнших народних пiсень;
ïх словесно-зображальнi засоби вказують на те, що ïхнi
оригiнали були книжними текстами.
Найдавнiшим вiдомим автором пiсень, що побутують в народi анонiмно,
є Семен Климовський. Хоч ця постать украïнського коза-ка-
вiршувальника є напiвлегендарною, огорнута романтикою
народноï фантазiï, проте ряд дослiдникiв фольклору (зокрема М.
Петров, I. Срезневський, М. Максимович та iн.) сходяться на думцi, що
саме вiн є автором вiдомоï пiснi ïхав козак за Дунай:
Ïхав козак за Дунай,  Ти, конику вороненький,
Сказав: Дiвчино, прощай!  Неси та гуляй!..
Безперечно, написана на початку 18 ст., ця пiсня не могла зберегтися у
первiсному виглядi, без змiн, однак, напевно, i в авторському варiантi
вона мала тi риси народнопiсенноï поетики, що дали ïй
можливiсть поширитись по всiй Украïнi i пережити столiття.
Приблизно такими ж давнiми є пiснi, авторство яких приписують
легендарнiй украïнськiй народнiй поетесi Марусi Чурай. До наших
днiв не збереглося жодних документiв чи пам´яток давнини, якi б
пiдтверджували достовiрнiсть народних переказiв, пов´язанах з
iменем цiєï полтавськоï пiснярки. Проте ïï
iм´я настiльки вiдоме i поширене серед людей, що подiбнi докази
видаються зайвими Маруся Чураïвна сама стала частиною народноï
творчостi , як i ïï твори .
Загальновiдома легенда оповiдає трагiчну iсторiю кохання дочки
полтавського козацького полковника Чурая i сина його найближчого друга,
що загинув у бою, Гриця, який пiсля смертi батька виховувався в домi
Чураïв. Маруся з дитинства покохала Гриця. Коли вiн став дорослим
чоловiком i разом з ïï батьком ходив у походи, вона багато
рокiв чекала на його повернення, не вiддаючи серця iншому, ïï
туга в час розлуки з милим виливалася у пiснях. Найвiдомiшi з них Засвiт
встали козаченьки, В кiнцi греблi шумлять верби, Болить моя головонька
вiд самого чола, Вiють вiтри, вiють буйнi, Чого ж вода каламутна та iн.
Усi вони глибоко лiричнi пiснi любовноï тематики. Серед них є
також жартiвливi Грицю, Грицю, до роботи. Повернувшись iз походiв, Гриць
не посватав Чу-раïвну, з якою був заручений, i яка його вiрно
чекала. Довiдавшись, що вiн залицяється до iншоï
багацькоï дочки, Маруся, яка за народною легендою зналася на чарах,
отруïла Гриця, напоïвши вiдваром чаклунського зiлля. За iншою
версiєю цей напиток вона приготувала для себе, щоб випити i не
страждати вiд такоï зради, але випадково його випив ïï
невiрний коханий. Так зродилась пiсня-бала-да Ой не ходи, Грицю, та й на
вечорницi одна з найпопулярнi-ших в украïнськiй народнiй
словесностi. Ще й досi точаться суперечки навколо постатi Марусi Чурай.
Однак, як не можна довести факту, що це iсторична особа, так само не
можна заперечити, що вона насправдi була. Залишаючись дiвчиною з
легенди, Маруся Чурай увiйшла в народну iсторiю як вiдома пiснетворка
козацькоï доби. ïï постать приваблювала багатьох
письменникiв рiзних епох.
З вiдомих поетiв, твори яких стали народними пiснями, першим є
Григорiй Сковорода мандрiвний фiлософ, свiтогляд якого був наскрiзь
нацiональним, а тому народ сприйняв висловленi ним думки як своï.
Створена Г. Сковородою збiрка Сад божественных песней (17571782), хоч не
була надрукована за час його життя, але поширювалась у рукописах i мала
значну популярнiсть. Деякi з пiсень побутували усно як зразки
народноï пiсенностi. Оскiльки в них вiдобразилися мораль, думки,
повчання християнського фiлософа, люди називали ïх псалмами.
Спорiдненiсть пiсень Сковороди з бiблiйною Книгою Псалмiв i шляхи
побутування ïх у народi є зразком взаємодiï
книжноï лiтератури i народноï творчостi.
Найбiльшого поширення набули 10 та 18 пiснi збiрки. Фольклорнi
iнтонацiï 18 пiснi Ой ти, пташко, жовтобока дали поштовх для
створення народних версiй тексту, на основi якого виникли два пiсеннi
варiанти Ой ти, пташко жовтобока та Стоïть явiр над водою. Як
свiдчать документи (рукописнi збiрники, книжки, дослiдження перших
фольклористiв П. Житецького, I. Срезневського та iн.), особливо
популярною була 10 пiсня Всякому городу нрав i права. Висловленi у нiй
думки були настiльки близькi до народноï фiлософiï та
етнопсихологiï, що у 1819 ст. вона поширилась у безлiчi варiантiв i
народних редакцiях, покладена на рiзнi мелодiï (навiть у виконаннi
лiрникiв i кобзарiв у стилi, наближеному до дум). Пiсля того, як I.
Котляревський використав переробку тексту Сковороди у п´єсi
Наталка Полтавка , Всякому городу нрав i права стала загальновiдомою
пiснею на мелодiю в обробцi М. Лисенка. Вiдомi й пiснi самого /.
Котляревського до драм Видно шляхи полтавськiï, Ой доля людськая,
Де згода в сiмействi… та iн.
Пiсля I. Котляревського багато драматургiв почали використовувати
фольклорнi джерела для створення пiсень до п´єс. Наприклад,
Г. Квiтка-Основ´яненко включив лiтературну обробку народноï
пiснi Хусточка ж моя у свою п´єсу Сватання на Гончарiвцi, i
його авторський варiант набув поширення в народi. Великим успiхом
користувався твiр С. Писаревсъкого За Немань iду, а особливо популярною
стала його пiсня Де ти бродиш, моя доле, написана для оперети Купала на
Iвана, а також пiснi С. Гулака-Артемовського Мiсяцю ясний, Ой казала
менi мати, написанi до опери Запорожець за Дунаєм. Плiдним для
розвитку зв´язкiв фольклорлiтература був перiод романтизму. Перша
половина 19 столiття стала початком потужного звороту до народноï
творчостi. Iнтерес до фольклору, масове зацiкавлення, збирання,
упорядкування, дослiдження творiв усноï словесностi вилилися у
численнi збiрники, фольклористичнi працi, альманахи (Сборник
малороссийских песен М. Максимовича, альманах I. Срезневського
Запорожская старина та iн.). Поети-романтики (Л. Боро-виковський, А.
Метлинський, О. Корсун, М. Петренко, В. Забiла, О. Афанасьєв-
Чужбинський, М. Маркевич, О. Шпигоцький, М. Костомаров та iн.) почали
використовувати у своïй творчостi мотиви, образи, сюжети народних
пiсень, балад, переказiв, а тому ïхнi твори були дуже наближенi до
усноï словесностi, а подекуди спецiально стилiзованi пiд народнi
пiснi. Саме у той перiод народна творчiсть збагатилася численними
зразками пiсень лiтературного походження. Особливо улюбленими були i
залишаються до цього часу твори Михайла Петренка Взяв би я бандуру
(народна переробка вiрша Туди моï очi…), Дивлюсь я на небо
(Небо), та Вiктора Забiли Гуде вiтер вельми в полi, Не щебечи,
соловейку, Пливе човен без весельця, тематика та художньо-образна
система яких спорiднена з народною лiрикою.
Новий етап i для розвитку лiтератури, i для розвитку усноï
словесностi починається з виданням Шевченкового Кобзаря (1840),
який настiльки глибоко був сприйнятий народом, що став частиною його
творчостi. Жодна власне народна пiсня не може зрiвнятись у популярностi
iз Заповiтом Т. Шевченка чи пiснею Реве та стогне Днiпр широкий (вступ
до балади Причинна), що стали немовби нацiональними гiмнами. Не менш
вiдомими i улюбленими є Думи моï, думи моï…, По
дiбровi вiтер виє, Така ïï доля, Летить галка через
балку, Зоре моя вечiрняя, За байраком байрак, Плавай, плавай,
лебедонько, Нащо менi чорнi брови, Садок вишневий коло хати. Менш
поширеними є iншi пiснi на слова Шевченка чи створенi на ïх
основi народнi варiанти Вiтер з гаєм розмовляє, Все йде, все
минає, Гей, три шляхи широкiï, Ой не п´ються пива,
меди, Ой одна я, одна, Тече вода в синє море та iн. Недаремно
автор цих пiсень має визнання народного кобзаря.
Джерелом тематики та образностi його творiв була усна словеснiсть,
ритмомелодику своïх поезiй вiн теж черпав зi скарбницi
народноï лiрики (лише коломийковим розмiром написано бiльше, нiж
половина усiх його текстiв). А тому таким природним i невимушеним був
процес проникнення поезiй Шевченка в украïнський фольклор. Його
лiрика, глибоко закорiнена у нацiональну образнiсть, символiку, традицiю
форми, у свою чергу стала необмеженим джерелом усноï словесностi.
Нi до, нi пiсля Шевченка не було письменника, який би долучився до
продовження народноï традицiï такою мiрою, як великий Кобзар.
Проте всi наступнi поколiння поповнювали скарбницю украïнськоï
пiсенностi. Майже усi вiдомi поети другоï половини 19 столiття
залишили в нiй бiльш чи менш помiтний слiд. Серед них варто вiдзначити
С. Рудонського. Складенi ним пiснi Ти не моя, дiвчино мила, Хлопцi-
молодцi, Голубонько-дiвчинонько, зiронько моя, Серед лiсу, серед гаю,
Мене забудь, моя дiвчино та iн. вiдзначаються особливим лiризмом i
глибиною почуття. А такi його твори як Повiй, вiтре, на Вкраïну та
Щоб спiвати колiр чорний, переживши столiття, досi користуються великою
популярнiстю.
Не менше визнання має пiсня Стоïть гора високая, лiтературним
джерелом якоï є вiрш Л. Глiбова Журба. Доволi вiдомi й твори
Я. Щоголiва Кажуть всi, що я сирiтка (вiрш Чередничка), Як до милого
ходила (Черевички), Рано-вранцi я вставала (Праля), якi наближаються до
суспiльно-побутовоï народноï лiрики, а також пiснi на тексти
М. Старицького Нiч яка мiсячна, зоряна, ясная (Виклик), М.
Кропивницького На вулицi скрипка грає, Ой у саду на вишеньцi, В.
Александрова Я бачив, як вiтер березу зломив, П. Грабовського Зелений
гай, пахуче поле, Втiш мене: занедужала я, Ю. Федьковича Пою конi при
Дунаю, Як я, браття, раз сконаю, В. Самiйленка Тихесенький вечiр на
землю спадає (Вечiрня пiсня), /. Воробкевича Заграй ми, цигане
старий, К. Думитрашка Чорнiï брови, карiï очi та iн., ряд
пiсень невiдомих авторiв Мiсяць на небi, зiроньки сяють, Ой вербо,
вербо, сухая вербо, Ой, дiвчино, шумить гай, Ой ти, дiвчино, зарученая
таiн.
Складнi iсторичнi обставини на зламi столiть спричинили деяку жанрову
переорiєнтацiю украïнськоï народноï пiсенностi.
Поряд з iнтимною лiрикою, яка до того часу була єдиним жанром,
зразки якого переходили з лiтератури у фольклор (до неï можна
вiднести твори /. Франка Як почуєш вночi край свойого вiкна, Ой
ти, дiвчино, з горiха зерня, Лесi Украïнки Стояла я i слухала
весну, В. Пачовського Забудь мене та iн.) народними стають твори полiтично-
патрiотичного змiсту, маршовi пiснi. У перiод визвольних змагань
украïнського народу нацiональними гiмнами стали поезiï О. Кони-
ського Ой у лузi червона калина, Боже, великий єдиний, /. Франка
Вiчний революцьонер, Не пора, не пора…, О. Маковея Ми гайдамаки,
М. Вороного О, Украïно! О люба ненько… та iн. Тенденцiя
розвитку нацiонально-патрiотичноï тематики особливо виразно
проявилась у лiрицi сiчових стрiльцiв. Це поколiння свiдомоï
освiченоï молодi, виявляючи iнтерес до мистецтва, здiйснило вагомий
внесок в украïнську словеснiсть. Вiдомими письменниками серед них
були Богдан Лепкий та Роман Купчинський, твори яких найбiльше поширились
в Украïнi i до сьогоднi побутують у народi. Патрiотично наснаженими
є пiснi на слова Р. Купчинського За рiдний край, Вдаряй мечем!, Не
смiє бути в нас страху. З-помiж вiдомих творiв на слова Б. Лепкого
найпопулярнiшою є пiсня Чуєш, брате мiй, створена на основi
поезiï Журавлi, яка є кращим зразком елегiйноï
фiлософськоï лiрики.