Поезiя — це завжди неповторнiсть… (за лiричними добутками Л. Костенко)

Л. Костенко народилася в м. Ржищеве на Киïвщинi в сiм'ï
вчителiв. Коли ïй здiйснилося шiсть рокiв, батьки переïхали в
Киïв . Училася в педагогiчному iнститутi, потiм — у
Московському лiтературному iнститутi iм. М. Горького. Працювала
сценаристом на Киïвськiй кiностудiï художнiх фiльмiв iм. О.
Довженко. Поетесу називають королевою украïнськоï поезiï
XX сторiччя. Уже перший збiрник Променi землi (1957) засвiдчив про
неабиякий талант письменницi. У задiлi поетеси поетичнi збiрники Вiтрила
(1958), Мандрiвки серця (1961), Над берегами вiчноï рiки (1977),
Неповторнiсть (1980), Сад нев'янучих скульптур (1987), Обране (1989),
драматичнi поеми Снiг у Флоренцiï, Дума про три братiв неазовських,
поема-балада Скiфська одиссея, роман у вiршах Берестечко.
За роман у вiршах Маруся Чурай Лини Костенко присуджена Державна
премiя iменi Т. Г. Шевченко , а за книгу Iнкрустацiï (1994), що
вийшла друком за кордоном iталiйською мовою, — Мiжнародну премiю
Франческо Петрарки. Нагороджена також iншими мiжнародними премiями:
фундации Антонович i iменi Олени Воза. Ïï вiршi переведенi
багатьма мовами миру

• …Стих — одночасний наслiдок впливу миру на поета й засiб впливу поета на мир
• В. Слапчук

Поезiя це завжди поле фантазiï, творчоï думки, пошук тих засобiв мови, якi здатнi торкнутися струни душi людини. Спробуємо уявити на мить, що лiтература , зокрема — поезiя, раптом зникла в небуття. Напевно, разом з нею зникли б нашi почуття, душа народу стала б прозаïчноï, буденноï. Художникiв на Украïнi, на щастя, було досить для того, щоб затвердити своєрiднiсть нашоï лiтератури серед iнших лiтератур миру, пiдкреслити тiльки ïй однiєï властивi риси. Але жiнка-художник, а зокрема жiнка — поет — явище надзвичайно найрiдше не тiльки в нашоï, а й свiтовiй лiтературi. Своєрiдним феноменом є жiнки-поетеси: Леся Украïнка, Олена Вiз, Лiна Костенко …
Лiна Костенко… Украïнськiй лiтературi повезло, що в нiй
є фiгура, що життям i творчiстю затверджує шляхетнiсть,
оригiнальнiсть, чеснiсть i мудрiсть. Незалежний розум i гаряче серце
нiколи не дозволяли Лiнi Костенко вiдпочивати. Часто вона писала зовсiм
не те, чого вiд ïï чекали, обурювала, викликала нищiвнi
блискавки понад. Я люблю ïï творчiсть за те, що поетеса не
обминає гострих, iнодi болючих сторiн життя. Чорнобиль , вiдгомiн
Великоï Вiтчизняноï вiйни, полiтика, занепад духовностi,
вiдродження рiдноï мови — от деякi з актуальних проблем
поэзий Лiни Костенко. Окреме мiсце у творчостi займає тема
самотньоï старостi, бiль за втраченим минулим. У добутку
Украïнське альфреско перед нами виникає, на перший погляд,
iдилiчна картина: начебто стародавнiй малюнок на вологiй штукатурцi:
Над шляхом, при долинi, бiля старого граба, де бiла-бiла хатка
коштує на самотi, живе там дiд i баба, i курочка в них ряба, вона,
напевно, несе ïм яєчка золотi… Але поступово крiзь
iдилiчний сум проступають болючi, навiть трагiчнi ноти:
Чиєсь дитя приходить, беруть його на руки, А потiм довго на
призьбi ще сидять. Я знаю, дiд i баба — це коли є онуки, а в
них сусiдськi дiти шовковицю ïдять
Поетеса начебто заклинає глянути навколо: хiба мало навколо нас
старих з останньоï у свiтi казки, що на схилi вiку залишилася на
самотi. У часи, коли культура й людянiсть вiдiйшли на заднiй план,
втратилися на шляхах соцiальних революцiй, поетеса призиває
сучасникiв: Люди, будьте взаємно ввiчливi ! Вона сумує за
втратою людьми вiдчуття поезiï, тишi й дощу, i хоче не зневiритися
у творчi сили народу, зберегти iсторичну пам'ять, пiсню, красу мови й
землi. Але менi iмпонує й те, що Костенко не тiльки борець, вона
насамперед жiнка, тому у творчому задiлi поетеси чимало iнтимноï
лiрики. Здається, що ïï поезiя звучить, як задушевна
лiрична пiсня пiд акомпанемент сумноï мелодiï скрипки:

• Недумано, негадано забiгла в глухомань,
• де сосни пахнуть ладаном у кадильницях свiтанкiв,
• де вечiр пахне м'ятою, аж холодно джмелевi
• А я тебе, а я тебе, а я тебе люблю!

Читаючи, розумiєш, що цей добуток — поезiя серця, що зливається з поезiєю природи. Напевно, тiльки Лiна Костенко одна iз всiх сучасних поетiв змогла так по-женски нiжно й прекрасно розповiсти про любов:

• Сьогоднi снiг iти вже поривався
• Сьогоднi осiнь колихнулася димом
• Нехай буде гiрко. Спогадом Овас.
• Нехай буде свiтло, спогадом предивним
• (Нехай буде легко. Доторканням пера).

Любов лiричноï героïнi — тiльки сон, що ледь торкнувся пам'ятi вустами. Менi здається, що героïня поэзий Костенко — жiнка, що час примусив бути мужньоï, але яка й при цих умовах не розгубила природноï чарiвностi й краси. Поет — дзеркало у свiй час. Думаю, що такою поетесою стала Лiна Костенко. Завжди писала правду, не озираючись нi лiворуч, нi праворуч. Вiд того дня, коли людин уперше заримував слово, i до наших днiв iснує на землi поезiя. Вона змушує думати, радуватися, сумувати, любити, робить людини Особистiстю. Завдання поета — показати красу слова:

• Людей мiльярди, i мiльярди слiв, а ïх тобi потрiбно виговорити вперше
• (Страшнi слова, коли вони мовчать).
• Наш народ несе iз собою в сторiччя бiльшу силу
• Нiколи не зблякнуть золотi розсипи добуткiв украïнськоï поезiï:
• Усе повторювалася: i краса, i потворнiсть,
• Усе були: асфальти й споришi
• Поезiя — це завжди неповторнiсть,
• Яке-небудь безсмертне доторкання кдуше.