Про комiчний у творчостi Н. В. Гоголя: традицiï й новаторство

Гумор, сатира лежать в арсеналi багатьох художникiв вiддавна.
Давньогрецький сатирик i гуморист Аристофан був продовжувачем бiльше
древнiх традицiй, що йдуть своïми корiннями в мифотворчество,
фольклор. Вiдомо, що смiх — справа серйозне, смiху боïться
навiть той, хто нiчого не боïться. Не випадково, що так само давно
людина намагається освоïти “механiзми” комiчних
прийомiв.
Мистецтвознавцi всього миру з повагою ставляться до класифiкацiï
комiчного, котру запропонував давньогрецький мислитель Аристотель.
Iдеï його цiлiсноï концепцiï комiчного, викладенi в
знаменитiй “Поетицi” (”Про мистецтво
поезiï”), послужили початком для формування комiчного як
естетической, фiлософськоï категорiï. Помiтну дещицю у
вивчення природи комiчного й у продовження аристотелевских досвiдiв внiс
В. Пропп, зокрема, у книзi “Проблеми комiзму й смiху”. Ця
робота дає коштовнi методологiчнi рекомендацiï вченим-
фiлологам i вчителям-словесникам, що бажають зрозумiти поетику й
естетику смехового творчостi , смеховой культури, по-новому оцiнити
майстернiсть, здавалося б, добре вивченого класика — Н. В. Гоголя.
У своïй книзi В. Пропп видiляє три основних способи, якi
традицiйно використовуються для створення комiчного ефекту в художньому
творi: комiчна ситуацiя, комiчний характер i комiчнi язиковi засоби.
Розгляд гоголiвськоï творчостi крiзь призму цих трьох прийомiв
комiчного дiйсно цiкаво й науково плiдно.
Звернемося до комiчноï ситуацiï. На думку В. Проппа, майже
кожна життєва ситуацiя може викликати смiх, якщо присутнi умови,
якi сприяють трансформацiï “звичайноï”
ситуацiï в “рiшуче комiчну”. Виключення становить лише
область страждань, що було вiдзначено ще Аристотелем1. Комiчна ситуацiя
наступає тодi, коли з людьми раптово “вiдбувається
щось неприємне, чого вони не чекали й що порушує мирний плин
ïхнього життя”2. Такий людський стан В. Пропп називає
“деяким несподiваним посоромленням людськоï волi”3. Не
всяке “посоромлення волi” комiчно, а тiльки “невдача в
дрiбних, життєвих людських справах, викликана настiльки ж дрiбними
обставинами”4. М. Рюмiна визначає комiчну ситуацiю як
“руйнування iлюзiй суб'єкта-спостерiгача стосовно
об'єкта”5. Обов'язковою же ознакою комiчноï
ситуацiï є аспект несподiванки, на який указували Аристотель,
Кант, Шопенгауер i iншi. Комiзм пiдсилюється, якщо раптовiсть
такого “посоромлення” вiдбувається одночасно й для
“об'єкта комiчного”, i для читача або глядача6.
“Посоромлення волi” людини в комiчнiй ситуацiï може
бути викликане як внутрiшнiми причинами, що криються в натурi людини,
так i обставинами, якi перебувають поза ним. Наприклад, в
“Ревiзорi” Гоголя Бобчинский, що намагається
пiдслухати за дверима розмова городничего з таємничим
“ревiзором”, настiльки сильно налягає на цi дверi, що
зненацька падає разом з нею на сцену. Дана комiчна ситуацiя
допомагає авторовi розкрити незначнiсть устремлiнь i злиденнiсть
цього комiчного персонажа, а також пiдсилити динамiку комедiйноï
iнтриги. Iнший приклад комiзму через “посоромлення волi”
можна знайти в “Невському проспектi” Гоголя, де недалекий i
вульгарний Пирогов, що намагається доглядати за дружиною
“бляшаних справ майстри” Шиллера, виявляється
зненацька висiчений ïï чоловiком за допомогою своïх
спiввiтчизникiв:
И нiмцi схопили за руки й ноги Пирогова. Дарма силкувався вiн
вiдбиватися; цi три ремiсники були самий дужий народ iз всiх
петербурзьких нiмцiв i надiйшли з ним так грубо й неввiчливо, що,
зiзнаюся, я нiяк не знаходжу слiв до зображення цiєï
сумноï подiï7. Комiчнiсть даноï ситуацiï
пiдсилюється автором за допомогою введення ще двох комiчних
прийомiв. Перший з них полягає в тiм, що
“посоромлення” гоголiвського героя здiйснено персонажами в
станi сильного сп'янiння, що саме по собi вже несе подвiйний заряд
комiчностi. Друга ситуацiя, що пiдсилює комiчний ефект даноï
сцени, полягає в наступному поводженнi поручика Пирогова: спочатку
вiн “iз гнiвом i обуренням” палко бажає помститися
своïм кривдникам, але, з'ïвши два листкових пирiжки в
кондитерськiй i “вирiзнившись у мазурцi” на вечорi в
приятеля, швидко забуває про свою ранкову ганьбу й продовжує
своє безцiльне й самовдоволене iснування. Один iз прийомiв
створення комiчноï ситуацiï — автоматизм мовлення, коли
комiчний персонаж у хвилюваннi, похапцем, поспiхом або через неуважнiсть
говорить не зовсiм те, що хоче сказати8. Або коли комiчний герой просто
“проговорюється”, тобто непомiтно для себе говорить
правду. Гоголь часто використовує цей прийом: наприклад, в
“Ревiзорi” Хлестаков, захоплений своєю натхненною
неправдою, зненацька проговорюється, що може викрити його в очах
чиновникiв, упевнених у тiм, що мають справу з теперiшнiм ревiзором. Або
коли городничий, що поспiшає розпорядитися про авральне збирання
мiста, наказує:
Нехай кожний вiзьме в руки по вулицi… чорт вiзьми, по вулицi
— по мiтлi! I вимели б всю вулицю, що йде до трактиру, i вимели б
чисто!9
Сюжет же “Ревiзора” побудований на комiчнiй ситуацiï
помилки або непорозумiння, типовоï для водевiлю. Особливостi такого
прийому полягають у тiм, що глядач знає, що Хлестакова помилково
приймають за ревiзора зi столицi, а персонажi цього не вiдають. Комiчний
ефект ситуацiï непорозумiння побудований на дiалектику правди (для
глядачiв) i неправди (для персонажiв). Крiм цього, комiзм в
“Ревiзорi” пiдсилюється за рахунок iншого часто
використовуваного комедiйного прийому — ситуацiï обiкраденого
злодiя й обманутого ошуканця, тому що городничий i його пiдлеглi
втiлюють у собi щонайнайперших злодiïв i ошуканцiв
Комiчна ситуацiя, у якiй присутнi неправда й обман, є традицiйним
комiчним прийомом. Обдурювання являє собою одну з основних iнтриг
в iталiйськiй комедiï dell'arte. Прийом неправди й обману ми
знайдемо в “Декамероне” Джованни Боккаччо11, де позитивнi
персонажi, завдяки своєму блискучому розуму й хитростi, з успiхом
обманюють ревнивих чоловiкiв або карають людей, що втiлюють жорстокiсть,
жадiбнiсть, боягузтво й т.д. Характерний цей прийом для комедiй
Шекспiра, Фонвiзiна й Грибоєдова, а також для росiйського
народного лялькового театру, де комiчний персонаж Петрушка, завдяки
своïй природнiй хитростi, виходить переможцем iз всiх складних
ситуацiй. У Гоголя цей прийом зустрiчається в
“Ревiзорi”, в “Одруженнi”, в
“Гравцях”, в “Мертвих душах”. Неправда в
“Ревiзорi” несе в собi характер
“перевернутостi”: коли Хлестаков бреше, усi думають, що вiн
говорить правду, а коли вiн говорить правду, усi думають, що вiн бреше
Типовою комiчною ситуацiєю є також ситуацiя
“оборотностi” або “замкнутого кола”, у
результатi якоï персонажi наприкiнцi iнтриги вертаються до
своєï початковоï крапки. Наприклад, сюжет “Мертвих
душ” побудований на принципi кола: авантюристовi Чичикову на
превелику силу вдається купити в помiщикiв за дешевою цiною тих
крiпакiв, якi вже вмерли, але ще значаться по ревiзiï живими, щоб
потiм ïх вигiдно закласти, але наприкiнцi роману герой
виявляється банкрутом i вертається до тому, iз чого вiн
починав. Це вiдбито й у композицiï добутку: в одинадцятому роздiлi
“Мертвих душ” описується вiд'ïзд Чичикова з
повiтового мiста так само, як у першому роздiлi зображується його
приïзд. На це вказував i Андрiй Бiлий у своïй книзi
“Майстернiсть Гоголя”, де поет представляє перший тiм
“Мертвих душ” у виглядi замкнутого кола, символом якого
є колесо брички, на якiй ïде головний герой12.
Той же прийом “оборотностi” покладений Гоголем в основу
сюжету “Шинелi”: бедний чиновник Башмачкин, якому шляхом
величезних зусиль вдається зшити собi нову шинель,
залишається наприкiнцi повести в тiм же старому й дiрявому
“капотi”, у якому читач застали героя в самому початку