Реалiзм

Сучасник, людина 70-90-х рокiв, який предметно постає перед зором
письменника, не може сприйматися як благополучний, убезпечений вiд
гризот i трагедiй сьогодення. Водночас його життєвий статус не
є екстремальним, якщо мати на увазi, що ситуацiя екстремуму
означає тотальний дефiцит часу на прийняття рiшення й звершення
життєрятiвноï акцiï. Такий статус об'єкта
адекватний реалiстичному типу творчостi , який не випадково
домiнує в художнiй свiдомостi розглядуваного перiоду.
Реалiстична естетика з пошуку джерел художньоï iдейностi
утверджується у вiдкритiй взаємодiï з усiма сумiжними
рядами суспiльноï практики, iншими формами суспiльноï
свiдомостi. При цьому останнi свiдомiсть полiтична, наукова, релiгiйна,
морально-фiлософська виявляються нерiвноцiнними перед свiтопояснювальним
завданням. З погляду засад реалiстичного мистецтва роль лiдера в
продукуваннi свiтопояснювальних iдей перебирає на себе наука.
Прiоритетна значущiсть наукового знання для реалiстичноï лiтератури
70-90-х рокiв ХIХ ст., для ïï творчого суб'єкта
має своє iсторичне пояснення. У пореформених (а для
захiдноукраïнських земель пореволюцiйних) обставинах в iсторiï
нацiï на певний час хоча б на життя одного поколiння вiдкрилася
перспектива природно-еволюцiйного життя, убезпеченого вiд екстремальних
акцiй загальнонацiонального масштабу (вiйна , революцiя, захист краю
тощо). З появою умов для розгортання приватноï iнiцiативи склалася,
хоч i хистка, ненадiйна, але все-таки певною мiрою регульована суспiльна
рiвновага. Вiдносна стабiльнiсть свiтопорядку приводить до переважання
еволюцiйних процесiв у життєдiяльностi людини. Адекватним духовно-
культурним засобом творчо-психологiчноï пiдтримки еволюцiйних форм
життя є насамперед наукове (наукогенне, теоретичне та емпiрично-
дослiдне) знання.
Об'єкт i суб'єкт лiтературноï творчостi, таким чином,
на пiдставi iсторико-психологiчноï однотипностi проявляють
спорiднену специфiку. В найзагальнiшому виглядi ця специфiка може бути
рацiонально пояснена як прояв довiри до свiтопояснювальних можливостей
наукового знання, як свiдома апеляцiя насамперед до цiєï
форми вiдображення дiйсностi, що мислиться гарантом неiлюзорного,
практично надiйного свiтовiдчуття, рацiональною опорою
орiєнтацiï в життi. Тим самим актуалiзується
реалiстичний тим художнього мислення й пояснюється чиннiсть
Франковоï концепцiï наукового реалiзму як магiстрального шляху
для творчих пошукiв у лiтературi означеного перiоду.
Звичайно, герой будь-якоï лiтературно-iсторичноï доби
з'являється в тих зонах, що перебувають на межi життєвих
можливостей свого часу. Вiн представляє певнi суспiльнi сили,
полiтизується, iдеологiзується й наближається до сфери
полiтичноï суспiльноï свiдомостi. Таким проявляє себе й
герой еволюцiйноï доби. Вiн нерiдко — максималiст-
правдошукач, екстремiст у побутi й мiкросоцiумi, навiть пропагандист
певних iдей та органiзатор мас. Однак у полiтицi вiн розрiзняє
тепер рiзнi шляхи й дивиться на неï очима дослiдника, з позицiй
можливого. Принаймнi в украïнськiй лiтературi цього перiоду питання
про героя з рисами полiтичного проводиря, тим бiльше такого, що
реалiзував би себе в полiтично довершенiй акцiï, впродовж усього
перiоду залишилося вiдкритим. Течiï революцiйно-народницькоï
лiтературi не склалося. Вiдтак квалiфiкацiя цього перiоду як
еволюцiйного видається для всiх течiй лiтератури чинною з дуже
незначними застереженнями.
Письменник-реалiст свiдомо керується пiзнавально-евристичними
намiрами: роздивитися народний побут, познайомитися з народною
таємною думкою, якою вiн живе; з його слушним часом, яким вiн себе
тiшить i береже задля свого сина або онука; з його вдачами й невдачами;
з його злигоднями i щасною долею…
Дослiдницький пiдхiд, творчо-психологiчна настанова на грунтовну
обiзнанiсть iз життям є типовим засновком реалiстичноï
художностi, прояви якого спостерiгаються впродовж усього перiоду.
Фiлософську основу реалiзму, особливо його розвинених форм,
складає детермiнiстське свiторозумiння, послiдовне врахування
складних взаємозалежностей людини та обставин ïï життя.
Криза романтичного свiтогляду й естетики проявилася в неспроможностi
пояснення дiйсностi через опозицiю особистостi й свiту.
Реалiстичне людинознавство базується на визнаннi залежностi
зображуваноï людини як суб'єкта iснування, свiдомостi та
вчинку вiд системи чинникiв: суспiльних реальноï сукупностi соцiально-
рольових зв'язкiв i мiжособових взаємин; бiопсихiчних характеру
успадкованих вiд своïх предкiв властивостей натури;
психофiзiологiчних особливостей розвитку… природи як середовища
побутування, так i вiкових змiн, що ïх зазнає кожний iндивiд
упродовж життя; культурно-iсторичних здобуткiв певноï фази
розвитку… суспiльства, його цивiлiзацiйних норм i культурних форм
та iнституцiй. Художня значущiсть iдеï всебiчноï
детермiнованостi людини особливо вiдчутна в поетицi I. Франка. Час од
часу вiн вдається до концентрованого вiдтворення впливу
всiєï множини життєвих чинникiв на характер.
Серцевину детермiнiстського розумiння дiйсностi утворює iдея
iсторизму. Сила реалiстичного мистецтва 70-90-х рокiв проявился в тому,
що лiтература дала вiчути владнiсть iсторичного закону в самiй
сучасностi.
Послiдовне детермiнiстське осмислення людини дається не вiдразу й
не кожному: воно ознака сили таланту й проникливостi розуму. Вже й
наприкiнцi розглядуваного перiоду подибуються спрощенi пояснення
людських драм i трагедiй через зведення причин до дiï одного чи
двох позiрних життєвих фактiв. А з проявами естетики декадансу,
котрий, як зазначав I. Франко, одважувався iгнорувати iдейнiсть
реалiстичноï лiтератури, стає остаточно зрозумiлим, що
здобутки реалiзму, зокрема iдея детермiнiзму, не успадковуються з
автоматизмом висхiдноï моделi прогресу.
Водночас детермiнiзм був не привiлеєм одниниць, а виразною
тенденцiєю художнього людинознавства цiєï доби. Вже
1872 р. Панас Мирний , порiвнюючи двi рiзнi форми народних типiв горожан
i селян, доходить думки про роль суспiльних чинникiв у витвореннi цих
типiв.
У реалiстичнiй лiтературi 70-90-х рокiв ХIХ ст. увиразнюється
природа конфлiктностi. Опозицiя особистостi й свiту, що дала
романтизмовi його основний конфлiкт, в украïнськiй лiтературi
активно модифiкувалася вже на стадiï романтизму. Героïчна
особистiсть дiстає власнi нацiональнi барви.
Конфлiктнiсть реалiстичного мистецтва грунтується на вiдкриттi
ефекту соцiальноï несправедлiсвостi, ефекту базового й
розмаïтого в його проявах — бiографiчно-побутовому (ущемлений
стан сирiт, безбатченкiв), майновому (акцiï визиску), моральному
(приниження гiдностi особи, пiдступнi дiï проти неï). Поняття
соцiально-рольового статусу особистостi виявляється цiннiсно вищим
за абстрактнi моральнi категорiï справедливiсть чи
несправедливiсть, — й iндивiд для соцiального самоствердження
переступає моральний закон. Конфлiкт, таким чином, втрачає
однозначне спiввiднесення в героïко-моральних (патрiотизм,
вiрнiсть, совiсть, доброчиннiсть) iмперативах романтизму. Його природа
стає багаточинниковою, включаючи детермiнанти суб'єктивно-
психологiчнi.
Категорiя характеру в ралiстичнiй лiтературi позбавляється
iдеалiзацiï, пов'язаноï з нацiонально репрезентативним
статусом романтичного героя.
Вона ще вiдчутна у просвiтницьки забарвлених творах О. Кониського, I.
Нечуя-Левицького, де iдеологiзованим, нацiонально репрезентативним iнодi
постає навiть пейзаж, але в Панаса Мирного, I. Франка вищою
детермiнантою стає тиск обставин у ïх соцiальнiй
багатоварiантностi.
З художньою суверенiзацiєю героя письменники-реалiсти розкривають
людинопiзнавальнi потенцiï реалiзму, його розподiбнювальних
настанов. Свiтоглядно розводячи сфери духу та природи, знiмаючи пряму
аналогiю мiж тваринною боротьбою за iснування й людською
життєдiялнiстю, I. Франко по-фiлософському зауважив: …нехай
життя борба, жорстокi дикi лови, а в сферi духа є лиш
рiзнорiднiсть! (Мамо-природо). Iдея розмаïття людських
iндивiдуальностей належить до фiлософських основ реалiзму як
конструктивний принцип образного мислення. Системи персонажiв тепер усе
рiдше формуються за принципом антагонiстичних пар як основи драматичних
колiзiй у сюжетах. Героï можуть проявляти бiльшу чи меншу
iндивiдуальнiсть, не опиняючись у взаємному протистояннi.
Осмислюючи поетику реалiстичного характеротворення, I. Франко зазначив,
що в живих образах теперiшнiй поет змалює нам i злого й доброго
чоловiка, пана, i хлопа, i жида, i то не жодного загального пана або
жида, але т о г о пана або жида, котрого вiн там а там, тодi а тодi
бачив, знав, з котрим розмовляв, покаже нам його з його осiбним ходом, в
його одежi, з його спобосом говорення, з його поступками. Се
називається латинським словом iндивiдуалiзування.
Творчо-психологiчна настанова розподiбнювального сприйняття дiйсностi
типологiчно збiглася з реалiстичною тенденцiєю показувати свiт
крiзь призму своïх здiбностей, навичок i темпераменту. Внаслiдок
цього збiгу реалiстичний тип творчостi виявився особливо продуктивним у
лiтературi 70-90-х рокiв ХIХ ст., коли означилися якiснi переваги
диференцiйованого, насиченого нюансами й вiдтiнками, iндивiдуалiзованого
образу людини та ïï свiту, а в пiдсумку й iндивiдуального
розмаïття стильових манер. На новому етапi розвитку
реалiстичноï художностi психологiчний аналiз робить якiсний виток.
Якщо у Панаса Мирного герой тiльки в окремiй, придатнiй для цього
ситуацiï поринає в ретроспективний перегляд власноï
бiографiï задля пiдкрiплення свого сумлiння, то I. Франко
надає героєвi можливостей реконструювати невiдому йому
ретроспективу тайну Анелi, в сюжетному фiналi стверджуючи розгадане
ïï спiвiдальним словом. У цьому пошук I. Франка
наближається до психологiзму Ф. Достоєвського. На якiсно
новому рiвнi розробляється започаткований Шевченком ретроспективно-
сповiдальний спсоiб з'ясування внутрiшньоï iсторiï людини,
ïï морального падiння й вiдродження. У Франка вiн
поєднюється з актуальною драмою особисто зацiкавленого
розгадування тайни й синхронною iсторiєю краху iлюзiй щодо
омрiяного iдеалу та власноï непогрiшимостi героя.
Комiчне з позiрно-етикетноï, костюмерно-ситуацiйноï зони
перейшло в нутро, у психiку iндивiда, стало буднями душi, розлилося в
ïï структурi. Вирiзнення його потребує аналiтичних
зусиль. Звiдси походить сатиричний пафос комедiйних жанрiв
реалiстичноï драматургiï, серйозностi смiху, синкретична
iнтегрованiсть комiчного з драматизмом i трагiзмом у структурi байки,
фарсу, драми, трагедiï, побутовоï повiстi та iнших жанрiв.