Ритуально-мiфологiчна основа осiннього циклу календарноï обрядовостi

Осiннiй цикл останнiй у календарно-обрядовiй творчостi , вiн
виявляє тiсний зв´язок iз попереднiми, будучи ïх тематично-
функцiональним продовженням. Разом з тим вiн замикає кiльце
рiчноï обрядовостi i є своєрiдним провiщенням та
приготуванням до зимових свят.
Як у всiй народнiй обрядовостi, традицiï цього перiоду мають мiцну
ритуально-мiфологiчну основу. У них простежується значний вплив
найархаïчнiших культiв та уявлень, центральним з яких було
вшанування духiв померлих предкiв. Це було пов´язано iз
вiруванням, що вбитi люди вiдроджуються весною у виглядi квiтiв, трав,
злакiв: Вважалось, очевидно, що душi принесених у жертву людей,
повертались до життя у виглядi колоскiв, якi зiйшли на ïх кровi i
вдруге знаходили смерть пiд час жнив. Тому в перiод жнив люди намагалися
задобрити дух поля.
Умовною межею мiж лiтнiм та осiннiм циклами є час завершення
Петрiвки. Обрядовi дiйства осiннього перiоду, елементи яких дiйшли до
наших днiв, виявляють стiйку мiфологiчно-культову основу, де важливе
мiсце займає поклонiння Стрибогу та Стривожим внукам вiтрам. Свято
вiтрiв (Вiтрогона) вiдбувалося 14 липня з ритуалами та замовляннями сил
природи (хмари , дощу, граду, вiтрiв тощо) з проханнями не шкодити працi
на полi у перiод жнив.
Але бiльшiсть обрядiв осiннього циклу в тому виглядi, в якому вони
збереглися, пов´язанi не iз конкретною датою чи святковим днем, а
iз виконанням певного виду землеробських робiт в окремого господаря
початок збору врожаю, час жатви та завершення жнив, перiод косовицi
тощо. Кожен з цих етапiв мав своï звичаï, якими
супроводжувався процес працi.
Урочистий початок жнив зажинки, як правило, розпочиналися перед
закiнченням Петрiвки. Обряд першого зажину на полi мав своï
особливостi на рiзних територiях щодо часу та участi окремих членiв
родини (в одних регiонах його здiйснювали тiльки чоловiки, в iнших лише
жiнки, подекуди обов´язковою була присутнiсть всiєï
сiм´ï, включаючи i дiтей). Обов´язковим був досвiтнiй
ритуал обходу поля, жертовна трапеза для духiв поля, зав´язування
iз перших двох зжатих жмутiв колоскiв так званого зажинкового хреста
(знак сонця). Iснував також обряд посвячення молодих дiвчат у жницi,
який часто супроводжувався ритуальним порiзанням руки серпом i кроплення
кров´ю ниви (як жертва полю). З тотемними вiруваннями
пов´язаний звичай випасати коня на свiжiй зажинковiй стернi.
Перiод жнив тривав кiлька тижнiв. Це був час нелегкоï працi,
всякоï залежало майбутнє роду, достаток на наступний рiк.
Праслов´яни дуже серйозно ставились до цiєï роботи.
Вони пiдтримували процес працi всiлякими магiчними дiями та ритуалами,
через якi, на ïхню думку, сили природи могли сприяти ïм. Чiткi
риси анiмiзму зокрема простежуються у звичаï залишати на нiч в полi
серп як оберiг, щоб духи поля жали ниву вночi. Завершення збору врожаю
отримало в народi назву обжинки. Обжинки святкувались окремо на кожному
ланi пiсля завершення працi на ньому. Дожавши до кiнця поля, женцi
залишали на ньому жмут невижатих колоскiв, який зав´язували у
формi кози, зайця, кота, лисицi тощо i подекуди називали бородою чи
козячою бородою (своєрiдна тотемна жертва Перуновi). Це було
пов´язано з тим, що язичники вбачали у тваринах, якi втiкали з
поля, втiлених духiв поля, померлих предкiв. Останнiй снiп (Дiдух)
вважався особливим, оскiльки у давнi часи люди вiрили, що в ньому
залишається дух поля. Тому цей снiп уособлював польового духа
навколо нього у час обжинок здiйснювались рiзноманiтнi ритуали, водились
хороводи, йому вклонялись (у давнину в нього зав´язувались
жертви). На зиму дiдух забирали до хати, де вiн вiдiгравав важливу роль
у календарнiй обрядовостi зимового та весняного циклiв. Iз початком
сiвби наступного року дiдух виносили в поле i починали сiяти його
зерном, вважаючи, що таким чином вони вiдпускають дух поля на землю.
На багатьох територiях Украïни вiдомим був звичай у час святкування
обжинок здiйснювати ритуальне засiвання бiля дiдуха чи навколо бороди. У
цьому виявлявся зв´язок iз зимовим циклом (зокрема обрядом
засiвання) та провiщенням i замовлянням сiвби на наступний рiк. В
окремим селах ще до цього часу на вижатому полi спiвають рiздвянi
посiвальнi пiснi та колядки.
Поширеним був також обряд плетення вiнка iз колоскiв та калини, схожий
на весняне вiнкоплетення. Але у цьому випадку вiнок, що був символом
осiннього сонця, котили з поля до дому господаря (уособлення сонячного
коловороту, як i в купальському обрядi). Цю процесiю, як правило,
очолювала та жниця, яка зжала дух поля, вбрана у колосся i з пшеничним
вiнком на головi (вiн також уособлював дух поля i носив назву Мати поля,
Мати пшеницi, Мати Хлiба). Вона уособлювала ниву, втiлювала ïï
дух (за свiдченням Дж. Фрезера, у минулому вона приносилась в жертву,
оскiльки, за законами контагiозноï магiï, зжавши дух поля,
який начебто залишався в останнiх колосках, ставала його втiленням;
ïï ритуальне вбивство вважалось необхiдним, щоб випустити дух
поля на землю). За сплетений вiнок господар давав викуп i залишав його
до наступноï сiвби.
Дещо наближеними до весняно-лiтнiх були обжинковi iгрища, ïх
особливiсть полягала у тому, що основними учасниками в них була не
молодь, а старшi люди. В цiлому, якщо весняний перiод був перiодом
святкування дiвчат та хлопцiв, то осiннiй був символiчним величанням
зрiлостi, плодючостi.
Найбiльшими осiннiми святами були день Спаса (етимологiчно вiд випасати
час, коли пiсля випасання отари повертались додому, 19 серпня) та свято
Врожаю (святкувалося в рiзний перiод в залежностi вiд завершення працi),
коли вiдзначали збiр врожаю. Тут мали мiсце тотемно-анiмiстичнi елементи
з поклонiнням квiтам, деревам, плодам; виявами культiв землi, поля,
природних сил з нашаруваннями iдолопоклонства. Особливими були
звичаï, що стосувались пасовищ, пасiк, тощо.
За свiдченнями етнографiв, у далекому минулому всi ритуали цього свята
виконувалися жерцями у язичницьких капищах iз жертвами поганським
iдолам. Це пiдтверджують знайденi при археологiчних розкопках ритуальнi
жертвоприношення у печах при капищах, спаленi з обмолоченими снопами
пшеницi або ячменю. Серед культових виявiв тут важливе мiсце займало
поклонiння круглому хлiбу чи короваю (символiчна жертва сонцю). Вiн
виготовлявся iз зерен останнього снопа, вважаючись втiленням духа поля.
Тому люди, якi з´ïдали його частку, ставали втiленням тотема,
рiднились через нього з духами поля, померлих предкiв. Процес його
випiкання супроводжувався жертвоприношеннями, а також багатьма обрядами
i табу (що згодом було запозичено весiльною обрядовiстю). Це було
кульмiнацiйне вшанування короваю, що супроводжував майже усi ритуали:
весiлля, народження, похорону, будiвництва нового дому, засiвання поля
та вигону худоби на пасовиська, символом укладання угоди, скрiпленням
клятви тощо. Спечений коровай ставився перед iдолом, за ним ховався
жрець, питаючи людей, чи бачать вони його. На заперечення вiн
вiдповiдав: щоб не бачили i наступного року, тобто, щоб i наступний рiк
був багатий на врожай. Подiбний обряд виконувався i у час Рiздва з метою
заворожування на майбутнє.
Символами осiннього святкування були також вiнки з пiзнiх квiтiв, мед чи
медовi пряники, горiхи тощо. День Спаса, як i багато iнших календарно-
обрядових свят, був прийнятий до церковноï традицiï майже без
змiн з усiма його язичницькими атрибутами та символами.