Рiвень морфологiчних i граматичних елементiв

Ґрунтуючись на викладеному й трохи забiгаючи вперед, можна
сформулювати висновок: у поетичному текстi всi елементи взаємно
спiввiднесенi й спiввiднесенi зi своïми нереалiзованими
альтернативами, отже — семантично навантаженi. Художня структура
проявляється на всiх рiвнях. Тому немає нiчого бiльше
помилкового, чим роздiляти текст художнього твору на
“загальномовну частину”, що нiбито не має художнього
значення, i якiсь “художнi особливостi”.
Опираючись на сформульованi нами вихiднi передумови пiдходу до
поетичноï структури, можна заздалегiдь припустити, що й граматичний^-граматичний-морфолого-
граматичний рiвень поетичного тексту не рiвнозначний загальномовному
Питання про поетичну функцiю граматичних категорiй у художньому текстi
був предметом наукового розгляду в роботах Р. Якобсона. Роздiляючи в
мовi значення “матерiальнi”, лексичнi, i “наскрiзь
граматичнi, чисто реляционние”, Якобсон пише: “Поезiя,
накладаючи подiбнiсть на сумiжнiсть, зводить еквiвалентнiсть у принцип
побудови сполучень. Симетрична повторенiсть i контраст граматичних
значень стають тут художнiми прийомами”1.
Дiйсно, граматичнi значення, завдяки тому що стихiйне, несвiдоме
ïхнє вживання в мовi замiняється значимою побудовою
тексту художником, можуть здобувати незвичайну для них значеннєву
виразнiсть, включаючись у незвичайнi опозицiï
Зовсiм очевидно, що в римах типу:
Пора, мiй друг, пора! [спокою] серце просить -
Летять за днями днi, i щодня несе… (III, 330)
Як iз древа зiрвався зрадник учень,
Диявол прилетiв, до особи його припав… (III, 418) -
ми маємо справу з рiзними структурними явищами. Якщо вiдволiктися
вiд ефекту, що виникає в першому випадку у зв'язку з порушенням
заборони на дiєслiвну риму й утворенням негативноï структури,
сприйманоï поетом i слухачем його епохи як вiдмова вiд умовностей
поетичноï структури взагалi, рух до простоти, не-поезiï, то й
тодi ми не можемо не помiтити рiзницi мiж дослiджуваними типами рим
У першому випадку в парi “просить — несе”
збiгається не тiльки ритмiко-фонологiчна сторона рими, але й морфемно-
грамматическая. Саме вони становлять основу, що нейтралiзується,
рифмуемой пари, у той час як у соотнесенно-контрастноï позицiï
виявляється коренева частина — носiй лексико-семантичного
змiсту. До речi, iнтерес зрiлого Пушкiна й поетiв реалiстичноï
школи до дiєслiвних i iнших граматичних рим був зв'язаний не
тiльки з ефектом порушення канону й розширенням границь самого поняття
рими (що, звичайно, мало мiсце), але й iз прагненням перенести акцент на
предметний, об'єктний семантичний змiст (на кореневу основу
слова), на те, що Р. Якобсон назвав “матерiальним начинням
мови”2. У рифмуемой парi “учень — припав”
положення iнше: основою для аналогiï виступає тiльки ритмiко-
фонологiчна сторона рими. Граматичнi значення пiдкреслюються й вступають
мiж собою в складнi вiдносини еквiвалентностi
На вiдмiну вiд фонологiчних елементiв структури, якi всю свою значимiсть
одержують вiд лексичних одиниць, морфологiчнi (i iншi граматичнi)
елементи структури мають i самостiйний змiст. Вони виражають у
поезiï реляционние значення. Саме вони в значнiй мiрi створюють
модель поетичного бачення миру, структуру субъектно-об'єктних
вiдносин. Ясно, як помилково зводити специфiку поезiï до
“образностi”, вiдкидаючи те, iз чого поет конструює
свою модель миру. Р. Якобсон указав у цитованiй вище статтi на значення
займенникiв у поезiï. “Займенники виразно протипоставленi
iншим вiдмiнюваним частинам мови, як наскрiзь граматичнi, чисто
реляционние слова, позбавленi властиво лексичнi, матерiального
значення”3. Реляционние вiдносини виражаються й iншими
граматичними класами. Досить iстотнi щодо цього сполучники:
У тривозi строкатого й марноï Великого свiтла й двору… (III,
405)
Тут у формi пiдкресленого паралелiзму поруч поставленi два сполучники
“i”, двi, начебто тотожнi, граматичнi конструкцiï.
Однак вони не тотожнi, а паралельнi, i ïхнє зiставлення лише
пiдкреслює рiзницю. У другому випадку “i”
з'єднує настiльки рiвнi члени, що навiть втрачає
характер засобу з'єднання. Вираження “велике свiтло й
двiр” зливається в одне фразеологiчне цiле, окремi
компоненти якого (*83) втрачають самостiйнiсть. У першому випадку
сполучник “i” з'єднує не тiльки рiзнорiднi, але
й разноплановие поняття. Затверджуючи ïхню паралельнiсть, вiн
сприяє видiленню в ïхнiх значеннях якогось загального
семантичного поля — архiсеми, а поняття цi, у свою чергу, оскiльки
явно вiдчувається рiзниця мiж архiсемою й кожним з них окремо,
кидають на семантику сполучника вiдсвiт противительного значення. Це
значення вiдносини мiж поняттями “строкатий” i
“марний” могло б пройти невiдчутним, якби перше
“i” не було паралельно другому, у якому цей вiдтiнок начисто
вiдсутнiй, i, отже, видiлялося в актi зiставлення
Подiбнi ж приклади того, що граматичнi елементи здобувають у поезiï
особливий змiст, можна було б дати для всiх граматичних класiв
Думка Р. Якобсона бiдує, на наш погляд, лише в одному корективi.
Захопившись гарною паралеллю граматики й геометрiï, Якобсон
схильний протиставляти граматичнi — чисто реляционние —
значення матерiальним, лексичним. У поезiï безумовне розмежування
цих рiвнiв (при бiльшоï, як ми вже вiдзначали, незалежностi, чим на
рiвнi звукiв поетичного мовлення) не представляється можливим. Це
дуже добре помiтно на прикладi тих же займенникiв, вiдносини яких
конструюють модель поетичного миру, у той час як конструкцiя змiсту
самого цього займенника часто виявляється залежно вiд усього
понятiйного (семантичних-семантичноï-лексико^-семантичного) будуючи
добутку вцелом.
Пояснимо цю думку прикладом. Зупинимося на вiршi Лермонтова
“Дума” — одному з найбiльш яскравих у росiйськоï
поезiï прикладiв розкриття основноï авторськоï думки
через системи субъектно-об'єктних вiдносин, що знайшли вираження
головним чином у займенниках. Але цей же вiрш — яскравий приклад
зв'язку мiж чисто реляционним i речовинним планами. Не зв'язанi в мовi,
вони спiввiднесенi у вiршi, оскiльки й суб'єкт (”я”),
i об'єкт (тут — “ми”) мають не загальномовнi
значення, а моделюються на очах у читача
Початок вiрша проголошує подiл суб'єкта й об'єкта.
Суб'єкт даний у формi займенника першоï особи однини
“я”, об'єкт — займенника третьоï особи
однини: “зостариться воно”, “його
прийдешнє” i прямо назване — “поколенье”.
Розташування суб'єкта й об'єкта за граматичною схемою:
пiдмет — доповнення зi зв'язком мiж ними — предикатом,
вираженим перехiдним дiєсловом “дивлюся”:
Я дивлюся на поколенье -
рiзко роздiляє ïх як двi окремi й протипоставленi сфери. Дiя
це: “дивлюся” — має не тiльки напрямок, але й
емоцiйне фарбування, передану обставиною способу дiï
“сумно” i ще бiльш углубляющую прiрву мiж “я” i
“воно”.
(*84)
У цiй строфi намiчений i вигляд “поколенья”: “його
прийдешнє — иль порожньо, иль темно”, воно “у
бездiяльностi зостариться”. Дуже iстотна конструкцiя четвертого
вiрша, що представляє граматичну паралель до першого. Тiльки в цих
двох вiршах першого чотиривiрша суб'єкт виражений займенником.
Досить оголити граматичну форму тексту -
Я дивлюся сумно…
Воно зостариться в бездiяльностi… -
Однак ця загальна схема служить лише пiдставою для паралелi
(аналогiï), тобто для того, щоб зробити розходження информационно
навантаженим фактором. Зiставимо дiєслова “дивлюся” i
“зостариться”. Граматичне значення перехiдностi
одержує в поетичному контекстi додатковий змiст. Воно
пiдтримується наявнiстю в першому випадку й вiдсутнiстю в другому
доповнення при дiєсловi. Виступаючи як розходження в
аналогiï, ознаку цей активiзується. Однак ця реляционная
схема тiсно переплiтається з лексичноï — активним
виглядом осудливого авторського “я” i пасивним
“воно” (до дiєслова — позначенню дiï
— обставина “у бездiяльностi”!). Велике значення
має рима “поколенье — сомненье”. Ми вже бачили,
що вiдносини рими завжди значеннєвi. “Поколенье”
прирiвняно “сомненью”, за яким тягнеться граматично
однорiдне й фонетично пов'язане з ним “познанье”.
Становить iнтерес i модуляцiю дiєслiвного часу. Пари “я
дивлюся” — “воно зостариться”
диференцiюється не тiльки станом, але й часом. Майбутнiй час у
мовленнi про поколiння здобуває у вiршi структурну значимiсть тим
бiльше, що лексичний ряд заперечує наявнiсть у цього поколiння
майбутнього (”його прийдешнє — иль порожньо, иль
темно”). Реляционная (граматична) i речовинна (лексична)
конструкцiï спiввiднесенi за принципом контрасту Однак уже в
першому чотиривiршi втримується елемент, що рiзко суперечить
всiєï яскраво вираженоï противопоставленности його субъектно-
об'єктних полюсiв. Поколiння вже в першому рядку
характеризується як “наше”. (*85) А це переносить на
вiдношення суб'єкта до об'єкта (яке дотепер ми розглядали як
антагонiстичне у вiдповiдностi зi схемою “я” —
“воно”) всю систему вiдносин типу “я — наше
поколенье”. Суб'єкт виявляється включеним в
об'єкт як його частина. Все те, що властивийо поколiнню, властиво
й авторовi, i це робить його викриття особливо гiрким. Перед нами
— система граматичних вiдносин, що створює модель миру,
рiшуче неможливу для романтизму. Романтичне “я” поглинало
дiйснiсть; лiричне “я” “Думи ” — частина
поколiння, середовища, об'єктивного мира
Установивши складну систему вiдносин мiж “я” i
“воно” (”поколенье”), Лермонтов у наступнiй
частинi вiрша рiзко неï спрощує, об'єднавши
суб'єкт i об'єкт єдиним “ми”. Складна
дiалектика злиття й протиставлення себе й свого поколiння
виявляється знятою
Текст публiкуємо по книзi Лотман Ю.М. Про поетiв i поезiю: Аналiз
поет. Тексту Мистецтво-Спб, 1996.-846c.