Своєрiднiсть творчостi Леонова

Бажання донести до читача хоча б те, що можливо, часом приводило до
компромiсiв, до сюжетних стереотипiв: чого коштує, наприклад,
постiйно варьируемая тема шпигунства й шкiдництва (у п'єсах
“Половчанские сади” (1938), “Вовк” (1938). Хоча
часом вона здається схованоï, бути може, трактуемой навiть на
рiвнi пiдсвiдомостi пародiєю, i в той же час це адже вiдмiнний
пам'ятник епосi з ïï постiйною пiдозрiлiстю, шпиономанией,
репресiями, що стали щоденнiстю. А в п'єсi “Заметiль”
запропонована й зовсiм парадоксальна ситуацiя: “ворогом
народу” виявлявся не бiлогвардiєць-емiгрант Порфирiй
Сироварiв, а ортодоксальний i пильний комунiст — його брат Степан
Так що Леонов багато про що зумiв попередити. У тiй же п'єсi вiн
разюче втiлив страшну атмосферу пiдозрiлостi й страху, “боротьбу
совiстi й страху”, як сказано в авторськiй ремарцi, у душi друзiв
Зоï, коли, не будучи в силах бiльше брехати, вона повiдомляє,
що ïï батько — бiлоемiгрант. Зрозумiло, чому п'єса
була заборонена й на два iз зайвим десятилiття викреслена з лiтератури
Художник такого масштабу, як Леонов, повинен оцiнюватися в рамках
великого iсторичного часу, з урахуванням функцiонування його добуткiв, у
тому числi й раннiх, протягом багатьох десятилiть, з облiком всi нових i
нових ïхнiх iнтерпретацiй або iнтерпретацiй якихось окремих
фрагментiв або вставних епiзодiв. Здається, що навiть сам
письменник — видатний публiцист — не мiг би у звичайнiй
понятiйнiй формi виразити весь змiст того, що вiдкривається й буде
ще вiдкриватися в образах, створених ще бiльш видатним художником.
Вражає прозорливiсть Леонова. Так у написанiй ще в 1916 р. i
вставленоï потiм у роман “Борсуки” легендi про Калафате
“Леонов зумiв прозрiти тi мертвущi небезпеки суспiльного розвитку,
якi повною мiрою розкриваються лише сьогоднi”. Як справедливо
говорила у зв'язку з 90-лiтнiм ювiлеєм письменника Н.Грознова,
“Легендi про Калафате”, хоча й зiграла свою роль у сюжетi
роману “Борсуки”, однак ïï “самостiйне
iдеологiчне значення продовжує зростати”.
Специфiка леоновской библеистики в тiм, що письменник був особливо
уважний до народних нашарувань, що перекривають бiблiйну основу (14, 70)
вiдомi сюжети стилiстично взаємодiяли з фольклорними елементами.
“Дiд вiд прадiда чув, а прадiдовi старовiр по книжцi читав”
— така преамбула до легенди про Калафате, що пiдкреслила, з одного
боку, книжковий початок, а з iнший, — ïï вiльну передачу
з вуст у вуста. З бiблiєю легенду зближає лише натяк на
сюжет про Вавилонську вежу, так вiдзвук моралi про каранiсть
непомiрноï гординi й марнославства, але головне в легендi —
народне правдошукацтво, протест проти “еометрических
способiв” упорядочивания живого життя, проти “калафатових
паспортiв” на кожну травниковi. У невигадливiй селянськiй легендi
Леонов побачив пророцтво — втрату морального змiсту прогресу, що
враховує тiльки “чистий розум i статистику”. У свiй
час радянське лiтературознавство, прагнучи вiдгородити Леонова вiд
докорiв у полiтичнiй неблагонадiйностi, витратило чимало сил на
спростування думки М.Слонима, що легенда про Калафате виражала авторську
точку зору на комунiзм. Але й зараз очевидно, що ïï змiст
набагато ширше поширюється на всю цивiлiзацiю, що стала на гранi
самогубства. В однiй з пiзнiх статей, як би розвиваючи iдею легенди,
Леонов писав: “Останнє столiття машина цивiлiзацiï
працювало на критичних швидкостях з ризиком смертельного перевантаження.
Усе сильнiше обпалювала подих зважена в повiтрi пил морального
зношування”.
Чимало спiвзвучного нашоï сучасностi можна знайти в романах Леонова
“Соть” (1930), “Скутаревский” (1932),
“Росiянин лiс” (1953), найбiльш отвечающих установкам
соцреализма. Ïхнiй розгляд виходить за рамки навчального курсу, але
вони були предметом спецiального аналiзу в працях В.Ковальова,
Ф.Власова, Н.Грозновой, е.Кондюриной, З.Богуславской, Л.Фiнка,
В.Крилова, Е.Скороспеловой i iн., у критичних статтях М.Щеглова,
Е.Стариковiй, з якими можна познайомитися при самостiйному, бiльше
поглибленому вивчаннi творчостi Леонова.