Спростувати чи довести тотожнiсть середнi вiки темнота

Римська iмперiя пала, i з ïï падiнням закiнчилась велика
епоха, увiнчана лаврами мудростi, знань, краси, величностi, пишностi. З
ïï падiнням прийшов кiнець i розвинутiй цивiлiзацiï,
свiтло якоï вiдродиться лише через десять столiть — суворих,
темних, дивовижних, лютих, шалених, невимовно прекрасних. Про них я i
поведу мову. Вiдмотуючи перфоровану плiвку часу назад, вiд моменту
вiдкриття Вест-Iндiï (якоïсь землi, яку потiм назвуть на честь
якогось Амерiго) ми поринемо у часи, якi здобули назву середньовiччя.
Темна, дика, безпросвiтна доба, затаврована жорстокiстю i жадобою,
вогнем i мечем насильницьких хрещень, залучена чумою у страшний танок
смертi… Чи було щось красиве у тiй епосi? Дещо достойне i свiтле?
На цi питання я смiливо вiдповiм: авжеж. Iнакше й не могло бути.
Середньовiччя це минуле людства, тобто наше з вами минуле, те горнило,
крiзь полум'я якого пройшла Європа, дещо втративши, дещо набувши.
Життя нестримно плине вперед, розвиток це те, що не зупиняється, i
нема нiчого, що можна було б зберегти навiчно: нi храм, нi предмет
поклонiння, нi iмперiю — можливо, тiльки спогади, якi потiм
стануть торфом у замулених озерах людського колективного несвiдомого.
…Римська iмперiя пала, ïï землi залишились у руках
народiв, якi переселялись на них, формували своï держави. I з
горнила, у якому переплавились залишки цивiлiзацiï i зародки
варварськоï культури, виникла нова Європа, дитинство
якоï люди, що називають середнi вiки темними i повними жаху,
намагаються лишити свiтла. У тi десять вiкiв, якi названi
медiєвiськими, як i в кожнiй епосi, було все: честь i вiрнiсть,
пiдлiсть i брехня, краса i мужнiсть, сила й мудрiсть, свiтло й темрява.
Великi вiйни, яскравi правителi, сивобородi мудрецi й фiлософи,
непереможнi героï дивовижнi красунi усi вони оздоблюють розкiшнi
шати середньовiччя. У це ж плетиво ввiйшли i протиборство християнства
та язичництва; сила i мiць германцiв, кров яких тече тепер у жилах
багатьох європейських народiв; могутнiсть i величнiсть вiкiнгiв та
ïх походiв; скальди i ïхнi саги; церква i пси Господнi,
йогаiпi сапез, свiтлiйшi iнквiзитори, якi захищали людей вiд
мирськоï влади; хрестовi походи i ïх лицарi; епоси
скандинавiв, кельтiв; героï Роланд i Сiд; вiзерунками шат стали
першi монастирi, першi карти свiту, хронiки, а разом з ними час i першi
годинники; унiверситети; трубадури; єретики; чорнi маги й
алхiмiки. Чорним тлом стала на вбраннi середньовiччя чорна смерть чума,
яка викошувала по двi третини населення… Одним з головних
елементiв кожноï епохи (i головним для ïï розумiння)
є свiтосприйняття людей. Свiтогляд, який панував у часи середнiх
вiкiв, описати сучасним словом майже- неможливо, але спроба передати
основнi його риси, можливо, має шанси на успiх. Як на змiну
iдеалiв античностi прийшло християнство, так оспiвування й вiдведення
першостi фiзичнiй красi та людському розуму було витiснено пiклуванням
за безсмертною душею, яку бажано було вiдправити до раю (тому тiло
витримували у жахливому земному пеклi). У тiнi цих клопотiв краса
позбавилась свого колишнього значення, а разом з цим наша свiдомiсть
втратила один з головних каменiв, на яких люди античних часiв будували
своï погляди на свiт. Замiсть каменя краси люди отримали Петра ,
той камiнь, на якому Христос, згiдно з легендою, побудував свою церкву,
чиï пастирi ретельно контролювали погляди й думки (ледь не
серцебиття й дихання!) народiв…
Взагалi, християнство пронизує кожне з тих столiть, якi потiм, в
добу Вiдродження, будуть названi середнiми й оцiненi як темнi. Власне,
темнота перш за все пов'язана з утисками святоï церкви та не менш
святоï iнквiзицiï, яка набула особливоï сили в
Iспанiï (мiж iншим, саме ïï мовi ми зобов'язанi словом
аутодафе); страхом смертi, який цi шановнi iнституцiï постiйно
пiдтримували у свiдомостi людей; полюванням на вiдьом, пошуками
єресi, тобто будь-яких вiдхилень вiд офiцiйно визнаних канонiв
християнськоï вiри.
Та не моєю метою є описання цих жахiв я хочу просто довести
моïм невидимим опонентам, що середньовiччя мало i свiтло, i надiю,
i вiру, i кохання . I першим доказом того є люди, якi зараз живуть
в Європi, адже вони нащадки тих, чиє життя припало на
промiжок, обмежений падiнням Захiдноï Римськоï iмперiï та
вiдкриттям Америки. Нащадки тих, чиï руки створили величнi храми,
мереживнi шпилi яких сягають неба; дивовижнi, повнi краси гравюри й
картини; статуï, розп'яття, монастирi, палаци, собори. ïм, тим
людям, належить кожен витвiр середньовiчного мистецтва, хоч i тiсно
пов'язаного з релiгiйними мотивами, але насиченого, перш за все,
людською любов'ю, яка сяє в кожнiй лiнiï гравюр, кожному
каменi соборiв, кожному штриху картин, кожному словi лiтературних
творiв.
Середньовiччя захоплює, дарує теми для роздумiв, ставить
питання, вiдповiдi на якi сучаснiсть вже не знайде. Цими рядками я хочу
вiддати данину величнiй епосi, коли люди ще вiрили в рай, алхiмiки
ходили вулицями, а не сторiнками фентезiйних творiв, коли були справжнi
вiльнодумцi тi, хто, знаючи, що саме за це буде, все одно вiдважно й
вiдчайдушно тримались обраних iдей i впевнень; коли, вiдстоюючи знання,
люди йшли на вогнища; коли життя було коротким, помста жорстокою, страх
пекла й смертi несамовитим, а героï та кохання сильними й
справжнiми. ïм i присвячується моє палке вiдстоювання
того, що середнi вiки знали свiтло не тiльки багать аутодафе.