Спростувати чи довести тотожнiсть середнi вiки темнота

Римська iмперiя пала, i з ïï падiнням закiнчилась велика епоха, увiнчана лаврами мудростi, знань, краси, величностi, пишностi. З ïï падiнням прийшов кiнець i розвинутiй цивiлiзацiï, свiтло якоï вiдродиться лише через десять столiть — суворих, темних, дивовижних, лютих, шалених, невимовно прекрасних. Про них я i поведу мову. Вiдмотуючи перфоровану плiвку часу назад, вiд моменту вiдкриття Вест-Iндiï (якоïсь землi, яку потiм назвуть на честь якогось Амерiго) ми поринемо у часи, якi здобули назву середньовiччя.
Темна, дика, безпросвiтна доба, затаврована жорстокiстю i жадобою, вогнем i мечем насильницьких хрещень, залучена чумою у страшний танок смертi… Чи було щось красиве у тiй епосi? Дещо достойне i свiтле?
На цi питання я смiливо вiдповiм: авжеж. Iнакше й не могло бути. Середньовiччя це минуле людства, тобто наше з вами минуле, те горнило, крiзь полум'я якого пройшла Європа, дещо втративши, дещо набувши. Життя нестримно плине вперед, розвиток це те, що не зупиняється, i нема нiчого, що можна було б зберегти навiчно: нi храм, нi предмет поклонiння, нi iмперiю — можливо, тiльки спогади, якi потiм стануть торфом у замулених озерах людського колективного несвiдомого.
…Римська iмперiя пала, ïï землi залишились у руках народiв, якi переселялись на них, формували своï держави. I з горнила, у якому переплавились залишки цивiлiзацiï i зародки варварськоï культури, виникла нова Європа, дитинство якоï люди, що називають середнi вiки темними i повними жаху, намагаються лишити свiтла. У тi десять вiкiв, якi названi медiєвiськими, як i в кожнiй епосi, було все: честь i вiрнiсть, пiдлiсть i брехня, краса i мужнiсть, сила й мудрiсть, свiтло й темрява. Великi вiйни, яскравi правителi, сивобородi мудрецi й фiлософи, непереможнi героï дивовижнi красунi усi вони оздоблюють розкiшнi шати середньовiччя. У це ж плетиво ввiйшли i протиборство християнства та язичництва; сила i мiць германцiв, кров яких тече тепер у жилах багатьох європейських народiв; могутнiсть i величнiсть вiкiнгiв та ïх походiв; скальди i ïхнi саги; церква i пси Господнi, йогаiпi сапез, свiтлiйшi iнквiзитори, якi захищали людей вiд мирськоï влади; хрестовi походи i ïх лицарi; епоси скандинавiв, кельтiв; героï Роланд i Сiд; вiзерунками шат стали першi монастирi, першi карти свiту, хронiки, а разом з ними час i першi годинники; унiверситети; трубадури; єретики; чорнi маги й алхiмiки. Чорним тлом стала на вбраннi середньовiччя чорна смерть чума, яка викошувала по двi третини населення… Одним з головних елементiв кожноï епохи (i головним для ïï розумiння) є свiтосприйняття людей. Свiтогляд, який панував у часи середнiх вiкiв, описати сучасним словом майже- неможливо, але спроба передати основнi його риси, можливо, має шанси на успiх. Як на змiну iдеалiв античностi прийшло християнство, так оспiвування й вiдведення першостi фiзичнiй красi та людському розуму було витiснено пiклуванням за безсмертною душею, яку бажано було вiдправити до раю (тому тiло витримували у жахливому земному пеклi). У тiнi цих клопотiв краса позбавилась свого колишнього значення, а разом з цим наша свiдомiсть втратила один з головних каменiв, на яких люди античних часiв будували своï погляди на свiт. Замiсть каменя краси люди отримали Петра , той камiнь, на якому Христос, згiдно з легендою, побудував свою церкву, чиï пастирi ретельно контролювали погляди й думки (ледь не серцебиття й дихання!) народiв…
Взагалi, християнство пронизує кожне з тих столiть, якi потiм, в добу Вiдродження, будуть названi середнiми й оцiненi як темнi. Власне, темнота перш за все пов'язана з утисками святоï церкви та не менш святоï iнквiзицiï, яка набула особливоï сили в Iспанiï (мiж iншим, саме ïï мовi ми зобов'язанi словом аутодафе); страхом смертi, який цi шановнi iнституцiï постiйно пiдтримували у свiдомостi людей; полюванням на вiдьом, пошуками єресi, тобто будь-яких вiдхилень вiд офiцiйно визнаних канонiв християнськоï вiри.
Та не моєю метою є описання цих жахiв я хочу просто довести моïм невидимим опонентам, що середньовiччя мало i свiтло, i надiю, i вiру, i кохання . I першим доказом того є люди, якi зараз живуть в Європi, адже вони нащадки тих, чиє життя припало на промiжок, обмежений падiнням Захiдноï Римськоï iмперiï та вiдкриттям Америки. Нащадки тих, чиï руки створили величнi храми, мереживнi шпилi яких сягають неба; дивовижнi, повнi краси гравюри й картини; статуï, розп'яття, монастирi, палаци, собори. ïм, тим людям, належить кожен витвiр середньовiчного мистецтва, хоч i тiсно пов'язаного з релiгiйними мотивами, але насиченого, перш за все, людською любов'ю, яка сяє в кожнiй лiнiï гравюр, кожному каменi соборiв, кожному штриху картин, кожному словi лiтературних творiв.
Середньовiччя захоплює, дарує теми для роздумiв, ставить питання, вiдповiдi на якi сучаснiсть вже не знайде. Цими рядками я хочу вiддати данину величнiй епосi, коли люди ще вiрили в рай, алхiмiки ходили вулицями, а не сторiнками фентезiйних творiв, коли були справжнi вiльнодумцi тi, хто, знаючи, що саме за це буде, все одно вiдважно й вiдчайдушно тримались обраних iдей i впевнень; коли, вiдстоюючи знання, люди йшли на вогнища; коли життя було коротким, помста жорстокою, страх пекла й смертi несамовитим, а героï та кохання сильними й справжнiми. ïм i присвячується моє палке вiдстоювання того, що середнi вiки знали свiтло не тiльки багать аутодафе.