Суд совiстi

Сiрко похилився грудьми на стiл, уперся гострим поглядом у далечину й задумався. Нинi вiн оцiнює людей суворо й однозначно. Людська душа не яблуко, де одна половинка може бути червоною, а iнша зеленою. Вона єдина. У цьому переконався давно, пiсля численних власних помилок, перейшовши через важкi, каламутнi рiки пiдступiв та обмов. Колись вiн був довiрливий, вiрив красивому слову, гарячому блиску очей, скупiй сльозi. З роками упевнився, що у свiтi немає нiчого облуднiшого, анiж слова, i отруйнiшого, анiж сльози.
Похмура меланхолiя вступила кошовому в серце. Уже давно нiщо його не радувало, не веселило, вiн мовби увесь пригас. Усе життя гра: з долею, iз сусiдами, один з одним. Велика гра триває i в Украïнi вже хтозна-скiльки лiт. I немає суддi, щоб розсудив навiк, кожен можновладець має свою правду за останню, кожному найтеплiший свiй кожух. Нiхто не хоче поступатися, возвеличується, а що кожна мить забирає в нащадкiв суще, того i в голову не бере. Нинi честолюбство таке глибоке, що в ньому потопає все совiсть, глузд, щастя прийдешнiх. Влада це величезнi терези, якi, мабуть, тримає за кiльце чорт: чим порожнiша шалька, тим вище вона пiднiмається. Перекувати у свiтi можна все чересло, шаблю, а перекувати людську душу не вдається нiкому. Та й нiхто не бачить своєï душi. Власна душа найкраща.
Узяти хоча б i на Сiчi… Усi ïдять однакову саламаху, однаковий чорний хлiб. Та не всiм той хлiб однаково смакує. Iншому кортить калача. От i спробуй догоди всiм. А з цього ж починається все. Подiли порiвну на всiх славу та владу! Кожному здається, що має на них бiльшi права. Усi в наш час хочуть судити й не хочуть бути пiдсудними. Ось i сам. Скiльки лiт судить iнших. А хто виважить твоï власнi грiхи? Важливо, що знаєш про себе сам. Важливо, що скажуть про тебе люди.
Подумав, що колись i судив iнакше. I не в тому рiч, щоб суд був тiльки правдивий, а в тому, щоб судив не тiльки розум, а й серце. Коли судитиме й воно, тодi не принесеш людям нового горя i не попсуєш ïм життя. Власне, усе людське життя суд. З iншими людьми, з долею, iз самим собою. Сiрко все частiше думав про те, як прожив i що мусить покинути незабаром. Хотiлося, щоб життя не минуло марно. Хотiлося вiддати його за щось велике, i нехай те велике буде утверджене i його iм'ям, його дiлом. Так, iм'ям, оцiєю рукою, оцiєю шаблею… Але якщо те, за що боровся, не залишиться й не возвеличиться, тодi й iм'я його щезне, iнакше й бути не може, та й бажати iншого не треба.
413 слiв За Ю. Мушкетиком