Суд совiстi

Сiрко похилився грудьми на стiл, уперся гострим поглядом у далечину й
задумався. Нинi вiн оцiнює людей суворо й однозначно. Людська душа
не яблуко, де одна половинка може бути червоною, а iнша зеленою. Вона
єдина. У цьому переконався давно, пiсля численних власних помилок,
перейшовши через важкi, каламутнi рiки пiдступiв та обмов. Колись вiн
був довiрливий, вiрив красивому слову, гарячому блиску очей, скупiй
сльозi. З роками упевнився, що у свiтi немає нiчого облуднiшого,
анiж слова, i отруйнiшого, анiж сльози.
Похмура меланхолiя вступила кошовому в серце. Уже давно нiщо його не
радувало, не веселило, вiн мовби увесь пригас. Усе життя гра: з долею,
iз сусiдами, один з одним. Велика гра триває i в Украïнi вже
хтозна-скiльки лiт. I немає суддi, щоб розсудив навiк, кожен
можновладець має свою правду за останню, кожному найтеплiший свiй
кожух. Нiхто не хоче поступатися, возвеличується, а що кожна мить
забирає в нащадкiв суще, того i в голову не бере. Нинi
честолюбство таке глибоке, що в ньому потопає все совiсть, глузд,
щастя прийдешнiх. Влада це величезнi терези, якi, мабуть, тримає
за кiльце чорт: чим порожнiша шалька, тим вище вона пiднiмається.
Перекувати у свiтi можна все чересло, шаблю, а перекувати людську душу
не вдається нiкому. Та й нiхто не бачить своєï душi.
Власна душа найкраща.
Узяти хоча б i на Сiчi… Усi ïдять однакову саламаху,
однаковий чорний хлiб. Та не всiм той хлiб однаково смакує. Iншому
кортить калача. От i спробуй догоди всiм. А з цього ж починається
все. Подiли порiвну на всiх славу та владу! Кожному здається, що
має на них бiльшi права. Усi в наш час хочуть судити й не хочуть
бути пiдсудними. Ось i сам. Скiльки лiт судить iнших. А хто виважить
твоï власнi грiхи? Важливо, що знаєш про себе сам. Важливо,
що скажуть про тебе люди.
Подумав, що колись i судив iнакше. I не в тому рiч, щоб суд був тiльки
правдивий, а в тому, щоб судив не тiльки розум, а й серце. Коли судитиме
й воно, тодi не принесеш людям нового горя i не попсуєш ïм
життя. Власне, усе людське життя суд. З iншими людьми, з долею, iз самим
собою. Сiрко все частiше думав про те, як прожив i що мусить покинути
незабаром. Хотiлося, щоб життя не минуло марно. Хотiлося вiддати його за
щось велике, i нехай те велике буде утверджене i його iм'ям, його дiлом.
Так, iм'ям, оцiєю рукою, оцiєю шаблею… Але якщо те, за
що боровся, не залишиться й не возвеличиться, тодi й iм'я його щезне,
iнакше й бути не може, та й бажати iншого не треба.
413 слiв За Ю. Мушкетиком