Трагiчна доля Миколи Хвильового

Могутня сила нацiонального Вiдродження 2030-х рокiв породила поколiння патрiотiв з активною громадянською позицiєю, яке прийшло в украïнську лiтературу з палким бажанням змiнити свiт i пiднести рiдну культуру на свiтовий рiвень. Серед найяскравiших лiтературних зiрок Микола Хвильовий, який став основоположником новоï украïнськоï лiтератури. Та, як i багато iнших прозаïкiв, Хвильовий прийшов у лiтературу закоханим у революцiю поетом.
Що нам морок, що нам смуток?
Ми йдемо наперекiр,
Ми весни найпершi гуки,
Нашi днi червоний мир. (Що нам морок)
Революцiя органiчно ввiйшла в його життя. Ще в дитинствi батько зацiкавив сина народницькими iдеалами, у вiйську, куди вiн змушений був пiти 1916 року, усталюються демократичнi погляди майбутнього письменника. Хвильового захоплюють iдеï волi, рiвностi, братерства, i тому бiльшовицька агiтацiя швидко робить з нього справжнього революцiонера, для якого революцiя єдина молитва, єдиний Бог. Вiн бере участь у антигетьманському повстаннi, в бою з денiкiнцями. З квiтня 1919 року Хвильовий уже член КП(б)У. Вiн свято вiрить у шлюб вiльноï Украïни з ленiнським комунiзмом, але неможливiсть поєднання мого переконань i реалiй життя зумовлює трагiзм особистоï долi письменника. Серце митця було подiлене навпiл: одна частина вiрила в iдею загiрноï комуни, а iнша любила Украïну.
Вiн у душi продовжував бути романтиком, але реальнi подiï в життi пiдривали його вiру у побудову щасливого майбутнього. Письменник спостерiгав за змiнами, якi вiдбувалися з його товаришами по партiï, коли тi дiзнавалися про новi й новi арешти. Вони швидко погоджувалися, що поряд з ними жив ворог народу, вiдгороджувалися вiд нього мовчанням. I хоча безглуздiсть звинувачень була очевидна, нiхто не насмiлювався ïх спростовувати. Хвильовий зрозумiв, що тоталiтарнiй системi байдужа доля людей, що вона може пожертвувати мiльйонами заради мiфiчноï iдеï, що над ним самим уже занесена сокира. I у своïх творах вiн намагається виговоритися, показати, що комунiстична мораль перероджується в мораль, яка ненавидить людину. Героï новели Я (Романтика) справжнi революцiонери. Але хто вони? Хто тi люди, вiд яких залежить життя iнших? Хто закладає пiдвалини майбутнього щасливого життя?
Духовно слабкий, невпевнений Андрюша, жорстокий цинiчний доктор Тагабат, абсолютно вiрний революцiйному обов'язку романтик. I завершує цей квартет дегенерат, якого нiщо не може вивести з тупоï байдужостi. Це вони без слiдства i суду знищують людей в iм'я омрiяноï загiрноï комуни ïхнi жертви не мають iмен. Вони проходять повз чорний трибунал темними тiнями, не залишивши по собi пам'ятi анi в серцях убивць, анi в документах. Така сама доля чекала й на тих, хто мрiяв про комунiзм, боровся за його iдеï.
Микола Хвильовий намагався врятувати себе, своє лiтературне угруповання ,журнал. Вiн змушений писати листи, в яких каявся у всiх грiхах, клявся у вiрностi комунiстичнiй iдеологiï i зрiкався своïх iдей, вiдмовлявся вiд бажання бачити украïнську лiтературу європейською, вiдiрваною вiд Москви.
Але арешти його найближчих друзiв i однодумцiв зримо показали Хвильовому, що його доля вирiшена у високих кабiнетах чорного трибуналу. Синедрiон уже пiдписав йому вирок, i дуже скоро у дверi постукає нiчний гiсть дегенерат. I йому вiрному вартовому революцiï з низеньким лобом, чорною копою розгладженого волосся й приплюснутим носом байдуже, кого заарештувати i вбити. Вiн машина терору i репресiй. Письменник точно знав, що на нього чекає. Щоб вберегти дружину i доньку вiд долi членiв сiм'ï зрадника Батькiвщини, вiн вирiшує сам поставити крапку у своєму життi. 13 травня 1933 року пролунав пострiл, який обiрвав життя Миколи Хвильового. А в передсмертнiй записцi останнiми словами були: Хай живе революцiя!