Твiр роздум: Мiй випускний бал

У другiй половинi червня випадає кiлька святкових днiв, зi
вiрнiше ночей, якi певною категорiєю люду проводяться в безсоннi.;
Подiбно до того, як ото в давнi-предавнi часи богомiльнi люди справляли
по раннiй веснi всеношну, сподiваючись дiждатись дива, побачив ти в небi
ясних i непорочних янголiв, якi в отакий день щорiчно веселяться,
стрiчаючи воскресiння не кого-небудь, а самого Бога. Сього днi з'явилась
нова чисельна аудиторiя людей, що один раз на рiк одна з ночей
оголошують своєрiдною всеношною це випускники середнiх шкiл. Стала
ця нiч неповторною подiєю, бо не щорiчно ця подiя.
А для молодоï людини вiдбувається, а всього-на-всього один
раз у життi. Як дитинство, як молодiсть, як легендарнi вiсiмнадцять лiт.
А як вiдомо, подiя велична i прекрасна, що стрiчається тiльки раз
у життi, не забудеться нiколи. Школярська безсонна нiч'у наш час сталЯ
святом серед найрадiснiших, найромантичнiших, найнезабутнiших
свят… Так уже трапилось, що випадає воно на одну з
найкоротших ночей. Нiч найкоротша, а пiсня найдовша, бо то юна пiсня,
пiсня прощання людини з дитинством, iз солодкою залежнiстю вiд батька-
матерi, вiд учительства, бо то стрiча з волею-воленькою дiвочою, з
парубочою незалежнiстю. Прощай, солодка колиско, прощай, тепле
гнiздечко, прощай, школо наша, прощайте, днi незабутнi, неповторнi.
Всеньку нiч колобродить вчорашня школярська молодь, хороводить по мiстах
i селах, полохає спокiй на вулицях, будить соннi поля, тривожить
замрiянi рiки, кидає виклик пригаслому небу, розбуркує
своïми замрiями-чарами сонце, примушує його прокинутись
найранiше в той день i показати свiй ясний лик зачудованому свiтовi.
Гей, думи школярськi, гей, днi веснянi неповторнi, молодосте
швидкоплинна. Як то радiсно тебе стрiчати, як важко прощатися-
проводжати…
Рано-поранесеньку стає на обрiï сонце. Летять його швидкi
гiнцi-променi золотими стрiлами по свiту, ловлять ïх, перших-
найиерших у ранковiй, туманцем прибитiй задумi, молодi очi. Того ранку,
незвичайного ранку, новiтнi язичники-сонцепоклонники визбирують те
золото широко вiдкритими очима, стоячи на берегах морiв, рiк i озер, на
бортах пароплавiв i високих узгiр'ях, на пагорбах i узлiссях, у степових
i напiвпустельних безмежжях, у лiсах i пралiсах, всюди-повсю-ди, де
тiльки хороводиться веселою ватагою школярська братiя, яка вже цього дня
стане не школярською…

• Здрастуй, сонце! Добрий день, сонце! вiтають його рiзними, але однаково дзвiнкими й однаково спiвучими, однаково прекрасними й улюбленими мовами, вiтають сьогоднi його, свого нового вчителя i наставника, бо вже нiколи не вiтатимуть у своєму класi наставникiв-людей.

I зринає в такий зачарований ранок пiсня, найдзвiнкiша i найулюбленiша пiсня, рiзними мовами i нарiччями, але про спiльну радiсть для всiх пiсня про Вiтчизну. Скiльки ïх спiвалося-переспiвалося в життi кожного. Вiтчизно наша! Яка ж ти мальовнича, яка рiзнобарвна i яка привiтна. I починаєшся ти для кожного з нас вiд вичовганого порога рiдноï школи, вiд своєï вулицi, поблизу якоï живе i дихає могутнiми грудьми наш завод, наше поле, де протiкає непомiтно аричок-рiчечка або велично котить хвилi Днiпро-Славута, вологою живить степи, де тихий Дунай єднає до гурту слов'янськi народи. А тим часом сонце йде вгору ! та вгору, стає у всiй своïй величi над горизонтом, вiтається щиро з учорашньою школярською братiєю. Учорашнi школярi невмiло прощаються, можливо, хтось комусь тисне руку i востаннє розходяться, можливо, розходяться на все життя.