Твори Василя Стефаника шедеври свiтовоï новелiстики

Василь Стефаник увiйшов в украïнську лiтературу як неперевершений
майстер новели. Стефаниковi шедеври стали яскравим свiдченням
засвоєння нашим письменством найновiших досягнень
європейських лiтератур. За спостереженням I. Франка, нове
поколiння, яке з гiднiстю представляв В. Стефа-ник, намагалося модерним
європейським способом зобразити своєрiднiсть життя
украïнського народу. Новелiстика Стефаника дала змогу Франковi
узагальнити новаторство молодих прозаïкiв, якi нiби засiдали в душi
своïх героïв i нею, мов магiчною лампою, висвiтлювали
ïхнє оточення. Передача найтонших, найсклад-нiших порухiв
душi людини, майстернiсть компонування художньоï фрази, нерво-ва
експресiя мовлення усе це дає пiдстави називати Стефаника
експресiонiстом у мистецтвi слова.
Найяскравiшим зразком соцiально-психологiчноï новели
стефаникiвського типу є Новина. Тема твору вбивство батьком
своєï дитини була взята Стефаником iз самого життя. Головну
увагу в ньому зосереджено на психоло-гiчному вмотивуваннi дiй Гриця
Летючого. Письменник порушив тут усталенi прийоми композицiï:
новела починається нiбито з розв'язки: У селi сталася новина, що
Гриць Летючий утопив у рiчцi свою дiвчинку. Вiн хотiв утопити i старшу,
але випросилася. Причина цього страхiтливого злочину голодне бiдування
сiм'ï пiсля смертi Грицихи. Примара солоду оселилася в хатi.
В експозицiï письменник використовує вражаючi деталi, що
нiколи не зiтруться з пам'ятi читача: Бог знає, як тi дрiбонькi
кiсточки держалися вкупi? Лише четверо чорних очей, що були живi i що
мали вагу. Здавалося, що тi очi важили б так, як олово, а решта тiла,
якби не очi, то полетiла б за вiтром, як пiр'я! Впадає в око
майстернiсть у поєднаннi погляду автора i точки зору батька на
страждання дiтей. Гриць жахнувся вiд ïхнього вигляду, все його
єство пронизала страшна думка: .Мерцi. Найголовнiшим у творi
є показ моральних страждань Гриця, котрий не змiг визволитися вiд
нав'язливоï iдеï про мертвих дiтей i скотився до злочину.
Великою силою емоцiйностi позначений фiнал твору. Одного вечора батько
виходить з дiтьми надвiр. Довгий огневий пас пiк у серце й голову,
камiнь давив на груди. вiн скреготав зубами, аж гомiн лугом розходився.
Кинувши дитину в рiчку, Гриць вiдпустив старшу Гандзуню, порадив стати в
людей за няньку ще й бучок дав у руки, щоб могла захиститися вiд собак.
А сам пiшов до мiста, щоб заявити про злочин, вчинений з любовi до
страждаючих дiтей.
Художнє дослiдження душi головного героя маємо у новелi
Камiнний хрест. Йдеться у нiй про прощання Iвана Дiдуха з сусiдами у
зв'язку з виïздом до Америки. Вiд часу повернення з вiйська люди
пам'ятають Iвана у виснажливiй працi. Щороку впрягався поряд з конем i
вивозив гнiй на свою нивку на кам'янис-тому горбi. Обкладав горб дерном,
щоб дощi не змивали грунт, обробляв поле. Праця зiгнула його в дугу, й
стали в селi прозивати Iвана Переломаним. Сповiдi героя при своє
життя вражаючi. Монологи, що є важливим засобом його
iндивiдуалiзацiï, обертаються насамперед навколо образу горба, на
якому Iван Дiдух встановив на пам'ять селу камiнний хрест з вибитими
iменами своïм i дружини. Образ хреста символiзує страдницьку
долю селянина, який усе своє життя гiрко працював i однаково
змушений покидати свою нивку, бо вона не спроможна його прогодувати.
Жахи свiтовоï вiйни, яка впродовж кiлькох рокiв несла смерть
галичанам, хвилювали В. Стефаника. У новелi Марiя вiн вивiв образ
селянки, трьох синiв якоï забрала кривава хуртовина. Думи
Марiï зосередженi навколо синiв, що були ïï невимовним
щастям. Пригадує Ïхнє дитинство, часи юностi. Хата,
ширшала вiд молодечого гомону. Сподiвалися юнаки, що розваляться
iмперiï i прийде визволення. Кидаються у вир визвольноï
боротьби, створюють нацiональнi з'єднання, над якими замайорiли
рiднi прапори, загримiв спiв про Украïну. Тi хвилини нацiонального
пробудження навiки увiйшли у пам'ять матерi. Стефаник передає
патрiотичне пiднесення галицькоï молодi, не вдаючись до докладних
описiв, але характернi деталi дають вiдчути урочистiсть моменту.
Тема нацiонально-визвольних змагань художньо розкривається також у
новелi Сини. Двох синiв благословив батько на боротьбу за У краïну.
Через спогади Максима зринають тi днi, коли Андрiй, прощаючись з ним,
сказав, що йде визволяти рiдну землю. Надзвичайно хвилюючими є
слова батька, який, усвiдом-люючи небезпечнiсть свого кроку, пiднявся до
розумiння iдеï державотворення: Сину, кажу, та є ще в мене
менший вiд тебе, Iван, бери i єго на це дiло; вiн дужий, най вас
обох закопаю в цу нашу землю, аби верiг з цего корiння ïï не
вiторгав у свiй бiк. Громадянський подвиг саможертовностi батька
має бути виписаний на скрижалях нашоï iсторiï.
Про талант генiального новелiста I. Франко писав: Василь Стефаник, може,
найбiльший артист, який появився у нас вiд часу Шевченка. Стефаник
абсолютний пан форми… Його оповiдання пливе, бачиться, спокiйно, з
елемен — тарною силою, але власне, сею елементарною силою воно
захоплює й нашу душу.