Усвiдомлення Шевченком власноï мiсiï поета

Висловлювання В. Бєлiнського адресоване росiйському поетовi М.
Лєрмонтову. Проникнення в його змiст дає право пiдстави
стверджувати, що воно (висловлювання) вiддзеркалює сутнiсть
великого украïнського мислителя Т. Г. Шевченка, який вийшов з
народу, жив з народом, i не тiльки думкою, а й обставинами життя був з
ним мiцно i кровно повязаний. Невмирущий дух поета, писав П. Грабовський
, витає над рiдкою Украïною, невмовкаюче роздається
його вiще слово i сiє на народнiй нивi живе насiння оновлення.
Найбiльше мене вразив вiрш Минають днi, минають ночi. Його можна назвати
мистецьким кредо письменника, бо саме в цiй поезiï, написанiй у
1845 роцi, автор дав вiдповiдь на тi запитання, якi тривожили його ще до
викупу з крiпацтва:
Нудно менi, тяжко що маю робити?
Молитися богу? Так думка не та. Вiрш є продовженням, розвитком тих
медитацiй, з якими зустрiвся читач у посвятах М. Щепкiну. Можливо, мiж
Т. Шевченком i М. Щепкiним, коли вони мешкали в Петербурзi, вiдбувалися
розмови, в яких поет просив порадити, що робити: чи журитися, чи тiмя
розбити?. З роками, набувши досвiду, Великий Кобзар усвiдомив те, що
людина народжена не для того, щоб гнилою колодою по свiту валятись. Вона
не має морального права прожити життя даремно, ïï
обовязок залишити по собi добрi справи, певний слiд на землi. Проблеми,
якi порушує митець, є доказом того, що вiн розпрощався з
iлюзiями, в його свiтоглядi сталися великi змiни. Настало прозрiння.
Поет iншими очима дивиться на свiт, душею i серцем усвiдомив глибокi
соцiальнi конфлiкти, антинародну роль крiпосникiв-лiбералiв, став на
шлях викриття самодержавного ладу, а отже, визначає своє
мiсце в життi. У зверненнях до долi, сповнених величезноï
пристрастi, поет дає вiдповiдь на питання, як жити, як дiяти, i
констатує, що найстрашнiше й найганебнiше в життi спати, бути
байдужим пасивним, глухим до людського горя.
Викликає душевне хвилювання i поезiя Менi однаково, чи буду. Вiрш
навiяний роздумами про те, що буде з письменником найближчим часом. Поет
передбачає, що на нього чекає заслання у снiгу на чужинi. I
перед читачем
постає на весь зрiст велич Шевченка як людини, що живе
самовiдданою любовю до народу, до Украïни. Йому байдуже, як
складеться власна доля. Вiн не певен, що його вiршi будуть памятати, вiн
не знає, чи скаже батько синовi: За Вкраïну його замучили
колись. Болiє поет серцем за майбутнє рiдного краю, його
непоголеного народу.
Т. Шевченко навiчно залишиться в памятi народу як людина-громадянин,
готова до самозречення заради щастя рiдного народу, Украïни.