Василь Стефаник — Дiти

Поклав граблi коло себе, сiв потiм на межу, закурив люльку, та й гадка
гадку пошибала. А далi говорив на четверо гонiв заголосно.
Най я трошки спочину супокоєм, бо лиш дома вкажуси, та й зараз
дiдовi роботу найдуть. Таки невiстка, коби здорова, круть, верть та
зараз запiворить:
Та-бо ви не сидiть…
А то господь, що над нами, видить, що я лиш ногами перебираю. А руки,
адi, як згребло, а вже-м мiсiць неголений, а до церкви вже-м дорогу
загубив. У чiм пiду, коли все з плечей забрали?
По межi, по межi та й дiдiв голос цiлим полем вандрував, та й усi
оберталися в сторону за дiдом. А вiн скаржився, не переставав:
Ой, сегоднi такi дiти. Але мене ще, богу декувати, з памнєтi не
вiкинуло, я ще знаю, яку бесiду у нотаря мали-м. Сухенький був панок, з
борiдков, та й вiн так розєзував синовi. Дiдовi, каже, допоки
єго живота, то має єму бути єго постiль, вiн
має спати, вiн має вiлежуватиси, аби i до схiд сонця. А вже
як, каже, єго на лаву покладете та землев припорпаєте, то ти
тогди з лави на дiдову постiль перебирайси. А бабi, каже, має бути
бабина пiч, вона най си вiгрiває, най си богу молить, а як вже
ï обмиєте та й руки навхрест складете, та тогди най невiстка
вже лiзе на пiч, бо вона ïï.
Осiннiй вiтер грався сивим волоссям дiдовим.
Але коби нотар десь вечером подививси до хати. Син на постелi, невiстка
на печi, а я з старов на землi, на солiмцi валєємоси. А це ж
по правдi, а де бог є? У цих людей вже нема бога, ой, нема…
Ще й головою казав, що нема бога у молодих людей.
Здихайте, старi, бо вам шкода лижки страви. Молочко поïдають,
сирець поïдають, а ми, як щенєта, на них дивимоси. А я
ïм коровку дав, овечки дав, плуг дав, усе дав. Як люди дають, та
так i я дав. А сегоднi вони вповiдають, що ви старенькi, слабенькi та
вïжте маленько. Отак нам уповiдають нашi дiти. Голос дiдiв дрогнув,
та й дiд урвав бесiду.
Та й поховають нас, як псiв, бiгме, чобота на ногу не покладуть…
Громада бузькiв упала на очерет i злопотiла крильми над дiдом, аж
спудився. В теплi краï збиралися вiдлiтати.
Ого, вже осiнь. Отак, отак та й рiздво не забавитьcи.
Але яке воно розумне, хоть птаха, лиш що не говорить..Єму зле, i
воно собi шукає лiпшого. Взимi нема жєби, та й студiнь. А
воно знає наперед. Не так, як чоловiк, що мус своï три днi на
мiсцi коротати.
Встав з межi, сховав люльку, взяв граблi та пустився додому. Ще кiлька
разiв обертався за бузьками. Та й станув.
Ба, хто би менi, добрий, сказав, ци я ще з бабов дочикаю, аби ïх
назад видiти, як повернуться? Вiдай, вже котресь iз нас бриздне, вiдай,
уже бузькiв не будемо видiти.