Василь Стефаник — Воєннi шкоди

Сивий комiсар вïздив у село форшпаном i дивувався, що воно ще
стоïть чисте i бiле.
Цим мужикам, думав вiн, i чорт нiчого не вдiє, а не то вiйна ;
жеруть, як свинi, та заливаються ромункою. Цiкаво, чи пiдуть i кiлько
дадуть заробити. Я ïх умiю поскоботати…
Максим Онищук побачив вiд своєï хати пана та зараз забiг за
вугол, аби окритися.
Вiдки Польща тiлько тих пiдпанкiв набрала! Возимо, та й возимо, та й
перевозити не годнi. Лiпше сховаюси, а жiнка най каже, що я в млинi. Вже
менi боком лiзе оту саранчу возити.
Старий Куфлюк вийшов аж за ворота, бо не мав коней i не боявся.
Але годований, як пацюк, всi богачi повтiкають в хащу, аби не йти на
форшпан.
Стара Варвара сказала славайсу i шептала:
Це якесь старе дупло, не буде ландувати ночами з полiцайом та хапати
молодицi за пiдтичку-Отець парох, як лошак, побiг до хати, аби комiсар
його не запримiтив.
Моя панi, лихо вже знов наднесло якогось урядника в село, припрячте в покою та готовте лiпший обiд.
Вже тi ляшки мають добрий апетит-Учитель низько поклонився комiсаревi i
сказав па-дам до нуг, бо не боявся, щоби пан комiсар загостив до нього.
Коло громадськоï канцелярiï вiйт з байратом очiкували
комiсара. Вiйт каже:
Люди добрi, я цему не вiтримаю, стара вiд хати вiдгонить, а дiти
голюкають, як на пса. Нема спокою нi вдень нi вночi. Давай ïм
ïсти, давай горiвки; ходи з ними по селi за бунтiвниками; шукай
гверiв , шукай листiв з Вiднi, розкопуй землю та шукай зради на Польщу.
Взимi дверi не запираютьси так, що стара замерзає на печi.
Пошукайте собi другого вiйта, бо я довше не годен цей тягар двигати. От,
вндите, вже ïде; бодай єго шлях трафив!
Вiйте, а де люди? Я ж розказував вам, щоби всi зiйшлися коло
канцелярiï.
Я через десятникiв розказав людiм приходити, може, ще посходєтьси.
Мужик все дурний: як платити, то вiн хапає книжку з-пiд сволока,
ховає в пазуху та днями вичiкує, аби податок заплатити; а як
грошi брати, то мужик на печi. ïй, чорт вас бери, менше буду роботи
мати, а пенсiя одна.
Прошу пана, вже ми набралиси, аж занести не можемо…
Не перечу вам, ґаздо, що за Австрiï так було, але в нас буде
iнакше.
Дай боже…
Вiйте, iдiть ви першi списувати воєннi шкоди; хто не прийде, сам
собi буде винен.
Називаєтеся?
Михайло Вахнюк.
Кiлько моргiв?
Якi там морги, дiти розiбрали…
Але кiлько ви обробляєте?
Може, десять, може, бiльше, може, менче.
Пишiм дванацять.
Кiлько нема.
То пишiм одинацять.
Та най буде… Якi шкоди воєннi?
Та якi шкоди, нiби менi хто шкоду верне? Пусто говорити i писати…
Ви того не розумiєте, начальнику, москалiв ми пiд Варшавою збили
на винне яблоко, з Вiдня i Пешту заберемо все золото i золотом усi шкоди
воєннi поплатимо.
Бог би з вас говорив…
Тепер ми вашi, а ви нашi.
О, то ще хто знає, як буде.
Польща буде, а ви, як маєте розум, то наберiть золота вiд
мадьярiв, вiд нiмцiв та вiд москалiв та й жийте в добрi пiд Польщею, а
своïх бунтiвникiв гонiть з села. Ну, начальнику, яка шкода?
Та пара коний та вiз ще на початку вiйни австрияки взяли, конi з возом
тисячу корон. Москалi взяли корову i телицю; за обоє рахую
вiсiмсот корон.
Що ще?
Ще мадьяри зарабували два пацюки, що вартi триста корон.
I ще що?
Де я все годен нагадати, та й нащо згадувати лихе; добре, що минуло.
Нi, все списуйте, ми все заплатимо.
Та брали подушки, та веренi, та цiле сало вхопили, та сани, та дрова з-
пiд хати; де я все то годен збагнути?
Отже, видите, ваша шкода разом, пане Вахнюку, буде двi тисячi шiстсот
золотих корон, а перемiнiть на марки, то маєте чим жити до кiнця
вiку.
Ей, пане, бог тi корони буде рахувати, а марок менi не треба.
То подаруйте менi цю шкоду, я вам зараз дам тисячу корон! I
Що буду дарувати бiльшим панам вiд мене?
Байрати так само нерадо списували шкоди, а люди, якi вже посходилися,
перераховували вiйтовi золотi корони на марки, i не одному ставало жаль,
що не мав нiякоï шкоди. Та як жид Кальман цiлу годину диктував
своï втрати, не поминаючи найменшоï крiшки, то мужики
загомонiли :
О, паршивий, нарахував аж три тисячi золотих корон, а кривий Дмитро весь
маєток ему в себе приховав, i дивiть, кiлько грошей набере.
Яв Карпатах ïв два мiсяцi сиру бараболю, стратив конi i вiз, ледви
добивси додому i пiвроку вiдлежiв, та аби я нiчого не мав…
Поки говорили, а врештi розбiглися по селi кликати своякiв i сусiдiв,
аби не втратили золотих корон. За годину цiле село стояло на вигонi.
Комiсар так до них сказав:
Бачу, люди, що ваше село розумне, i всi шкоди вам попишу, але пiду
ïсти, бо я голоден.
I разом з вiйтом та радними пiшли до Кальмана, там довго перекушували i
повиходили червонi як раки. Радний Корч уже знав, що комiсаровi треба
румунки, масла, курей та яєць. За те, що людей про цi потреби
комiсара повiдомить, радний Корч мав дiстати вiдшкодування воєнне
найдальше за мiсяць. I заки пан писав у канцелярiï, то жiнки до
комори комiсара назносили всiлякого добра, а чоловiки в рукавах таскали
румунку. Полiцай i Корч незабавки також почервонiли, так само ïх
кревнi. Цiлий вигiн зворушився, звеселився i любо гуторив аж до пiвночi,
поки комiсар писав шкоду. Радний Корч був того переконання, що курей i
яєць забагато для комiсара, а особливо забагато румунки.
Опiвночi мужики, як бжоли матку, обступили пана та вiдпроваджували до
Кальмана на вечерю. На зорях висадили комiсара на форшпан, обложили
курми, яйцями i румункою i так, бажаючи йому та Миколаєвi
щасливоï дороги, вернули веселi додому.
У Кальмана лишився лише Свiц. До сходу сонця гукав пяний:
Най тих москалiв шлях трафить, що мене не обрабували!
А Миколай добрими кiньми як переïздив через хащу, то на нього i
комiсара напали парубки, забрали всi дари, а ïх попарили. Коням
дали по доброму батоговi, i аж пiд мiстом пан i Миколай отямилися та
обтирали кров з лиця : Миколай рукавом, а комiсар хустинкою.
А то хами здеморалiзованi, а то бидло, вони гадають дiстати вiдшкодування? Чорта в зуби! I так було.