Вiдкриваю свого Павла Тичину

Кажуть, поети розквiтають раз на вiку. Якщо це правда, то Павло Тичина
розцвiв у молодi роки, коли зявилися Сонячнi кларнети (1918), Замiсть
сонетiв i октав, Плуг (1920), В космiчному оркестрi (1921), Золотий
гомiн (1922), Вiтер з Украïни (1924). Це справдi неперевершена,
видатна поезiя, в якiй переплелись i краса людських почуттiв, i
сприйняття революцiï i громадянськоï вiйни на Украïнi як
надiï на соцiальне, нацiональне та духовне визволення, i жорстоке
розчарування дiйснiстю. Мабуть, можна скiльки завгодно говорити зараз
про непослiдовнiсть поета, його роздвоєнiсть, але, я думаю,
спочатку треба подивитися на тогочаснi подiï очима молодого митця,
пропусти ïх через його вразливе серце. I тiльки тодi, усвiдомивши
витоки трагедiï Тичини, можна зрозумiти, чому i як в однiй особi
поєдналися два поети. Саме таким Побачив я свого Тичину.
З одного боку Ви знаєте, як липа шелестить, Коли в твоï очi
вдивлюся, Пастелi, Памятi тридцяти, Загупало в дверi прикладом. З iншого
В iмя людини, Партiя веде, Комунiзму далi виднi. Дуже хочеться
вiдповiсти на це питання так, щоб й iншi зрозумiли i полюбили його, як
я.
Ось вiн постає перед вами автором Сонячних кларнетiв: молодий
iнтелiгентний талановитий юнак, що уважно вдивляється у свiт i
напружено шукає вiдповiдi на питання: в якому звязку перебувають
природа i люди, добро i зло? Що є визначальним? Поет доходить
висновку, що все у свiтi взаємоповязане. Це вiдкриття
сповнює його радiстю, i нею вiн дiлиться з нами: Гаï шумлять
Я слухаю. Хмарки бiжать Милуюся. Милуюся-дивуюся, Чого душi моïй
так весело.
Та поступово подiï Першоï свiтовоï вiйни переконують П.
Тичину, що цей оспiваний ним свiт такий далекий вiд гармонiï. Але
молоде серце прагне добра, вiрить у добро i творить його, так зявляються
вiршi циклу Енгармонiйне, Хтось гладив ниви, Блакить мою душу овiяла.
Менi здається, що саме вiра в гармонiю свiту, оптимiзм вирiзняли
поета з-помiж його попередникiв i сучасникiв. А ще передчуття
революцiï. Саме тодi народилися рядки: Гей, вдарте в струни,
кобзарi,
Натхнiть серця пiснями!
Вкраïнськi прапори вгорi Мов сонце над степами..;
I знову радiсть, свято, небувале пiднесення у Золотому гомонi.
Та зявляється передчуття бiди: Чорний птах у нього очi пазурi!
Чорний птах iз гнилих закутiв душi, Iз поля бою прилетiв, Кряче. Чи це
не генiальна прозорливiсть, яка помiтила ту трагiчну межу, що проляже
мiж людьми, навiть рiдними по кровi (курки спустили в матiр i отця)?
I знову незважаючи нi на що життєстверджуючий фiнал, вiра в
перемогу сили добра, в силу народу:
Я невгасимий Огонь Прекрасний,
Одвiчний дух.
Вiтай же нас ти з сонцем, голубами. Я дужий народ! з сонцем, голубами.
Але мрiя так i залишилася мрiєю. Украïна була приречена.
Революцiя 1917 року замiсть соцiального визволення принесла на
украïнську землю рiки кровi. Руйнуються родини, розхитуються вiковi
моральнi пiдвалини народу. Тичина-поет вiрив у революцiю, чекав i боявся
ïï. Звiдси й загострене сприйняття навколишнього, передчуття
бiди, пекучий бiль за Украïну, за свiй народ: Хто ж це так iз тебе
насмiяться смiв? Хто у твоє серце нiж загородив? Я майже фiзично
вiдчуваю той бiль, яким сповнений кожний рядок вiрша, бо рубались,
бились рiднiï, своï; а тi, кого вважали братами, зрадили
Украïну. Вiрш закiнчується багатозначним питанням, яке, без
сумнiву, є прозоро-риторичним: вiдповiдi не треба, вона очевидна:
Хто ж так люто кинув на поталу нас? Менi здається, що саме тут i
мiстяться тi витоки роздвоєностi Тичини, що пiзнiше переросла в
трагедiю його таланту. Так, Павло Тичина генiальний, але глибоко
трагiчний талант. I з цим не можна не погодитися!
Вiн любив життя у всiх його проявах i навчав цього почуття читачiв. Вiн,
я переконаний, любив людей: iз минулого, сучасникiв i майбутнiх
землякiв. Мабуть, це треба зрозумiти душею i вклонитися генiальному
митцю за його серце i талант.