Вони не стояли на колiнах (за творчiстю поетiв, що загинули у вiйну)

З перших днiв вiйни украïнськi письменники стають на захист
Батькiвщини. Зявляється лiтература , рiвноï якiй не знала вся
iсторiя культури. Це була лiтература народжена серцем.
У 1941 роцi студентом третього курсу Володимир Булаєнко
добровiльно пiшов на фронт, був поранений i потрапив в оточення. Одначе
йому якимось чудом удалося вибратись iз полону i повернутися до рiдного
села. Можливо, саме в тi днi були написанi рядки:
Всi шляхи, всi дороги я змiряв.
Та душа не загубила вiри,
Наче кiнь серед поля пiдкову.
По забутих слiдах менестрелiв
Перейду i рiчку, i замети
У прострiлянiй сiрiй шинелi
Комунаром-поетом.
1944 року вiн взяв у руки карабiн. Вже сам час, здавалося, дихав
перемогою, радянськi вiйська швидкими темпами розгорнули наступ, та 19
серпня 1944 року поет лiг смертю хоробрих.
Йдемо крiзь нiч. Останнiй вогник погас,
Як зманлива надiя поета.
Якщо вмрем, то на могилах у нас Виростуть прапори i багнети,
писав вiн у вiршi. Йдемо крiзь нiч.
Поезiя В. Булаєнко побачила свiт лише у 1958 роцi.
Книжки Миколи Шутя були надрукованi теж пiсля смертi. З перших днiв
окупацiï Днiпропетровщини поет працював у пiдпiллi. 1943 року його
схопило гестапо, i лише завдяки повстанню партизанiв та наступу
радянських вiйськ на Павлоград 17 березня 1943 року вiн був врятований
вiд страти. Одначе ворог знов захопив мiсто, i Шуть вдруге
потрапляє до рук гестапiвцiв. Його посадили в камеру смертникiв i
невдовзi по звiрячому замучили. Та лишилися нащадкам кровю написанi
слова:
Перед батькiвським краєм За майбутнi вогнi,
За сонце вдалинi
Згоримо, вiдпалаєм.
Кость Герасименко ще до вiйни був вiдомий як поет-лiрик. Своïми
вчителями вважав Шевченка i Маяковського. Його улюбленим героєм
був Тiль Уленшпiгель, образ якого Кость змальовував у власних вiршах. В
одному з листiв до дружини Iрини Михайлiвни Верикiвськоï вiн писав:
Менi випала честь бути на вiйнi
Якщо фронтовiй поезiï Герасименка властива документальнiсть, то
лiрицi Шутя i Булаєнка надзвичайна щирiсть та вiдвертiсть. Ось як
звертається В.Булаєнко до жiнки, матерi:
Чуєш, сурми зовуть. Не сумуй, не тужи,
Не молися свiтанком на небо,
Якщо вбють мене кiнь прибiжить,
Заiрже пiд вiкном у тебе.
I життям, i творчiстю поети стверджували: свiт страждає вiд
несправедливостi, але ще бiльше вiд втрати людством любовi, людяностi i
почуття братерства.